1.Роль і місце поеми «Енеїда» і.Котляревського в історії української літератури.

Енеїда» Котляревського, увібравши в себе багатовікові літературні й фольклорні традиції, знаменувала початок переходу до нової епохи в історії української літератури - до розвитку літератури на засадах реалізму й народності. На відміну від своїх попередників, Котляревський завдяки силі свого таланту і новим суспільним умовам зумів побачити весь народ, його минуле й сучасне життя. Починаючи з «Енеїди», українська література з літератури життєвого факту перетворюється на літературу цілого народного життя. За мистецькою силою гумору «Енеїда» Котляревського - одне з вершинних досягнень серед гумористичних творів світової літератури. З усіх травестійнихих лише поема Котляревського не втратила свого широкого й захопленого читача. Незважаючи на запозичений сюжет і античні імена героїв, на обмеженість травестійного жанру, в «Енеїді» Котляревського виявив себе українкий народ з його героїчним минулим, з його сучасним побутом та соціальними бідами, історичним оптимізмом, високими моральними й естетичними параметрами, безсмертним гумором. Котляревський відобразив багато важливих рис історичної епохи, «Енеїда» - це була «колюча» «мужича правда» про панівну верхівку XVIII и початку XIX століття, художньо висловлена в бурлескній формі.Винятковим було значення високоталановитої поеми для  України. Як зразок правдивого відображення живої дійсності, як вияв великих літературно-мистецьких можливостей українського народного слова, нев’янучого українського гумору і народної творчості «Енеїда» відкрила й показала широку  перспективу розвитку української літератури на основі народнорозмовної мови.З «Енеїди» почався розвиток нової української літератури. Поема була найпопулярнішим українським твором дошевченківських часів. «Енеїда» своїм життєствердним сміхом мала великий вплив на наш світогляд пробуджувала національну свідомість, а світові розкрила характер українців.

2. Суть визначення «неповна література» «неповної нації».

Одна з перших спроб артикулювати поняття цілісності національної культури була зроблена у праці Дм.Чижевського "Культурно-історичні епохи" (1948) і згодом розвинена в його книжці "Історія української літератури" (1956). Чижевський називає українську літературу "неповною літературою неповної нації": "Українська нація, втративши свої правлячі класи в кінці XVIII ст., стала "неповною" нацією; так само "неповною" була і її література..." - себто, можна здогадуватися, і вся її культура. Підтвердження цьому висновкові Чижевський бачив у нерозвиненості або й відсутності в українській літературі деяких жанрів та форм. Г.Грабович піддав цю концепцію гострій критиці: "...Це спотворює історичний процес. Коли окремі класи чи групи зникають чи "втрачаються", тоді настають зміни у внутрішній структурі, інституціях, соціальній ієрархії, але нація від того не вмирає і не стає неповною. ...Можна говорити про різні стадії в розвитку сучасних націй, але категорія "повна\неповна" з її оцінювальним та нормативним підтекстом не має наукового підгрунтя....Поняття неповноти логічно мусить постулювати відчуття або модель повноти, і ця модель, як видно з викладу Чижевського, забезпечується іншими літературами, насамперед західноєвропейськими. Одначе головне питання, чому література, котра виражає одну культуру, один тип історичного досвіду, мусить бути мірилом для іншої, чому українське письменство в будь-якому аспекті ...має бути достоту таким, як якась інша література, - отаке питання ніколи не постає"