21. Проблема свободи вибору в романі Винниченка “Записки кирпатого Мефістофеля”

У творі визначальними є такі екзистенціалістські постулати: самотня й самоцільна особистість, буття індивіда як достовірна реальність, маргінальність будь-яких систем включеності людини у світ, протидія середовищу, ситуація вибору, свобода особистості. Свобода героя - наратора на рівні свідомості й суцільна детермінованість героя-персонажа на рівні екзистенції - так визначаються пріоритети екзистенціалістського дискурсу роману “Записки Кирпатого Мефістофеля”.  Екзистенціалістська семантична структура визначається такою значеннєвою схемою: фатальна самотність людини у світі, зумовлена відсутністю любові, постійне перебування на межі вибору, у пограничній ситуації, абсурдність життя.

Початок твору, що виконує моделюючу функцію, дає зрозуміти, що світ роману ототожнюється зі світом Михайлюка, а Михайлюк є продуктом власної свідомості.

У     процесі      дослідження      аналізується      образ головного героя, яку визначають прийоми: називання, розповіді про себе, бінарних опозицій, зіставлення, аспектів. Констатується дворівнева двоплановість образу Михайлюка: герой - наратор і персонаж, персонаж - Мефістофель, що грає, і Кирпатий Мефістофель, яким грають. “Образ Михайлюка в романі (мефістофелівська проекція)” - стверджується, що в генезі образу Михайлюка-Мефістофеля прочитується принаймні три коди: “диявольський”, “Винниченкового героя-експериментатора”, “ніцшеанської нігілістичної людини”. Це дозволяє розглядати текст твору й перш за все головного героя в контексті “дияволіади”      кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, романістики В.Винниченка 1911-1916 років, концептуальних ідей Ф.Ніцше.

З іншої точки зору можемо подивитися на головного героя як на Розкольнікова Достоєвського. Адже він задається собі питанням “бути чи не бути”, вбити чи не вбити. Однак батьківське відчуття перемагає і в кінці твору ми бачимо Михайлюка зовсім іншим – він став антиподом самого себе (банальний сюжет чоловічої капітуляції; проводимо паралель з Панасом Павловичем).

Оптична виразність диференціальних рис героя стає видимою не лише за допомогою протилежних характерів, а й виділяється при можливому їх зіставленні. Це можуть бути схожі оцінки явищ, людей, подібні реакції на події. Споріднені погляди на шлюб, дружину, дітей пов’язують образи Кривулі, Сосницького і Михайлюка. Однак Кривуля й Сосницький оцінюють ситуацію запізніло, вже будучи одруженими, що ще раз характеризує їх пасивність. Михайлюк зробив висновки з власних спостережень над чужими сім’ями, визначив усі небезпечні можливості утворення шлюбу й заздалегідь сформував свою модель шлюбних стосунків, що характеризує його як людину активну, творчу, будівничу. Окрім того, в реальному здійсненні своїх постанов ще більше вирізняється нерішучість («нерухливість») Панаса Павловича й рішучість, наполегливість Михайлюка, абсурдність, хаотичність дій Сосницького й виваженість, раціоналізм Михайлюка. Ефект віддзеркалення «Михайлюк — оточення», «оточення — Михайлюк» виступає основним регулятором системи персонажів. Отож, персоналістичний світ роману організований таким чином: центрову позицію займає образ Михайлюка, роль інших персонажів визначається як супровідна.