30. Урбаністичний роман в.Домонтовича «Без ґрунту».

Художній світ Віктора Домонтовича, в тому числі досліджуваних романів, позначений тяжінням до відтворення урбаністичного пейзажу, що можна витлумачити як ще один із проявів дискурсу модернізму. Герої існують виключно на тлі міста, яке часто не приваблює, а радше підсилює песимістичний підтекст романів, допомагаючи письменникові довершити творення атмосфери невисловленої, але тим не менш очевидної приреченості героїв. Проте сучасна людина, що віддалилася від природи і не стала щасливою в місті, інакше, на думку письменника, існувати не може. Образ ґрунту розгортається в напрямку від сприйняття його головним героєм як рідної землі, домівки, батьківщини до міфологеми всесвіту, зв’язку із предками, історичною пам’яттю свого народу. При цьому семантика знищення, руйнації, задана назвою роману, виражається тут спочатку через символи мертвого степу, мертвої ріки, підсилюється відсутністю дерев і досягає особливої гостроти звучання в усвідомленні втрати не лише природи, а й онтологічного зв’язку з минулим. Втрата цього зв’язку означає втрату контакту з історією, а значить – і з вищими духовними силами. Це яскраво демонструє образ знищеного Потьомкінського саду, який являє собою симбіоз культурно-історичної й духовної пам’яті суспільства. Автор хоче довести, що із садом було зруйновано не лише потужний шар історії української нації, але і її душу. Ефект досягається за рахунок переосмислення внутрішніх конотацій міського саду як саду райського, ідеальної моделі світоустрою, в бік іншої його інтерпретації. Викладені на газонах саду цегляні портрети Леніна і Маркса (“кепка”, “борода”) стають символами нового суспільного ладу. Таким чином, письменник недвозначно натякає на намагання лідерів революції підмінити духовні орієнтири сучасників.

31. Село й місто в романі в.Домонтовича «Без ґрунту».

Одним з центральних образів роману “Без ґрунту” є образ геніального художника й архітектора Степана Линника. З ними тісно пов’язані проблеми становлення української державності, самосвідомості українців як народу, шляху, який Україна має обрати і орієнтирів, якими вона керуватиметься при цьому. Образ міста, зображеного на полотнах цього художника, вписується українським письменником у контекст пошуків онтологічних засад буття народу, нації. Важливими носіями цих пошуків стають символи каменя, міста, заліза, світла і пітьми. Через художні образи першого міста, що будують люди під наглядом варязького князя, закутого в залізо, цілинного ґрунту, на якому це будівництво відбувається, виражає письменник власні думки щодо розвитку української держави. Автор уперто нагадує про власний шлях народу, про вибір між магістральним шляхом “із варяг у греки” і Ворсклою, козаччиною і Святославом, містечковим провінціалізмом й авангардом історії. У цьому контексті символічного значення набуває образ загиблого у полум’ї Вавилона, огорнутого страшним змієм, покараного Богом за бездумне життя своїх мешканців.

32. Концепція особистості в творах поетів «празької школи» ( аналіз творів за вибором студента).

У ліричного героя Є. Маланюка розгортається проблема подвійної природи особистості. Важливими психологічними феноменами, які характеризують особистість у проявах її зовнішнього і внутрішнього «я», є феномен хибної самоіндентифікації особистості. Вона проявляється тоді, коли людина ідентифікує себе з тим чи іншим утворенням, з певною роллю, маскою, личиною. У творах Є.Маланюка-це професійні обовязки, уподобання. Поглинання однією «субперсоною» іншої призводить до виникнення «суперперсони». Наприклад, візія полководця-вождя, вилитого наче з бронзи, на високому пєдесталі( «Напис на книзі віршів»). Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає разом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України: «Вона — Мати, Ти — син.» Олена Теліга романтизує кохання, його чуттєвість й силу, яка таїть у собі життя. Лірична героїня її віршів – горда жінка, Яка здатна самовіддано кохати; вона не прощає принижень, бо понад усе цінує людську гідність («Я руці, що била, – не пробачу– Не для мене переможний бич!»). Вперше в українській поезії жіночий комплекс знайшов у віршах О.Теліги сильний й нечуваний вираз. Рідкісне поєднання ніжності і мужності, інтимного й громадянського надає її поезії особливої чарівності. Лірична героїня поезії ніжна й вразлива, щира й щедра, романтична й сильна. Вона тонко відчуває стан іншої людини. Тільки така жінка здатна все пережите у коханні назвати " каміння жорстоких днів " , побачити в очах коханого " полум`яні пекло ". Полемізуючи з Є.Маланюком, який виділяв три жіночі типи: жінка-рабиня, жінка-вамп і чужинка, Юрій Клен. Образ нового героя – утвердження свободи митця, який завжди лише почасти належить своєму часові, знаходиться у віршах Ю.Клена “Сковорода”. Хоча в основу сюжету більшості прозових творів покладено реалістичні картини, такі жанротвірні компоненти, як романтичні герої, емоційна мова, напружена інтрига, несподіваний фінал надають їм ознак романтичного письма.