3. Особливості українського романтизму.

Романти́зм— ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоконаціональне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 ст в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток. Український романтизм послуговувався філософією Сковороди. Для нього характерна значна сакралізація сфери естетичного. романтизм формувався в умовах впровадження капіталістичних відносин. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічнорозвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства. Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. Романтики значно збагатили її можливості, широко застосувавши суб’єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність. Істинним пізнанням вони вважали пізнання чуттєве, емоційне. Як і західноєвропейські, українські романтики виявляють посилений інтерес до минулого, народної творчості. З'являються спогади про славу предків, козацькі подвиги в ім'я Вітчизни. Тлом романтичної дії стають степи, збурене море, таємничі руїни. В українській літературі романтизм допоміг здолати бурлескну традицію, розширити тематику, збагатити жанрову систему вітчизняного письменства такими формами, як балада, ліро-епічна поема, думка, елегія, романс, поглибити народність і самобутність творів.

4. Естетична концепція т.Шевченка.

. Естетика Шевченка - система поглядів митця на прекрасне і потворне, високе і низьке, трагічне і комічне; розуміння ним естетично важливого та його дійсності; а також ставлення до мистецтва й особливості художньо-образного сприйняття світу. На рівні раціонально-теоретичному Шевченко намагався осмислювати питання мистецького освоєння дійсності. Це бачимо в Щоденнику, де він висловлює свої міркування щодо “Естетики” Кароля Лібельта, у деяких листах, частково в повістях Щодо художньо-образного рівня, то тут на перший план виходять не стільки раціональні елементи, як елементи чуттєві, емоційні. Останні через свою невербальну багатозначність залишаються складними для інтерпретацій. В Академії Шевченко не лише ознайомився з естетикою класицизму, а й отримав певні теоретичні знання в галузі естетики. Тут він слухав лекції В.Григоровича з теорії красних мистецтв. Митця більш цікавив практичний аспект, Шевченко все таки сприйняв деякі елементи естетичних поглядів В.Григоровича, вважаючи, що велику роль у діяльності митця відіграє уява та чуттєвість серця, а в справжніх мистецьких творах відображується душа художника. Філософська основа його естетики - своєрідний “стихійний пантеїзм”, притаманний світогляду українського народу. Все це, базоване на народному світогляді, простежується й в Шевченка. Естетизація природи, її одухотворення поєднувалися в нього з чітко вираженим практицизмом у сфері мистецтва. Джерелом натхнення для митця ставали переважно такі історичні сюжети, де людина мусила робити складний вибір і де виявлявся її характер. Саме до таких належить сюжет “Марії.. Шевченко вибудовує певну ієрархію тем, які є естетично важливими для нього. Це - олюднені українські краєвиди, що виражають природність, натуральність; картини українського побуту, який окультурює природу, але не руйнує її; зрештою, це важливі, часто драматичні картини з історії українського народу, котрі вплинули на на його долю. Для Шевченка естетично значимим залишався український пейзаж, побут й знакові події української історії. Отже, на думку Шевченка, об’ктом естетизації для письменника мало б бути автентичне народне життя. Ця вимога переносилася також на мову літературних творів. Використання народної мови трактувалося ним і як естетична проблема. Для Шевченка прекрасне, естетичне в літературі має базуватися на природному. Це може бути і гарний пейзаж, і гарна людина, зрештою гарне, тобто відповідне природі, творіння рук людських. Потворне ж, навпаки, є неприродним, штучним, “цивілізованим”. Протиставлення природного і “цивілізованого” постійно обігрується Шевченком у його поемах та повістях, де героїнями є покритки. У ранніх його творах, написаних у романтичному основою трагічного є нещасливе кохання, а в поемі “Гайдамаки” - соціальний та національний конфлікти. Щодо комічного, то до нього Шевченко звертається порівняно рідко. У деяких випадках він трактує його як відступ від “здорової природності” Сферою естетичної діяльності для Шевченка була також музика, що засвідчує повість “Музикант” і деякі інші твори.