13 Психологія маргінальної людини в романі п.Мирного «Повія».

П. Мирний показав, що селянин, який приїхав до міста, почуває себе там чужим, а то й зайвим, перебуваючи на периферії, на межі, адже місто дає інші можливості, їх більше, саме життя тут бурхливіше, хоча свідомість не може урбанізуватися. Тиким чином, село і місто у романі – це більше, ніж просто середовище чи тло подій, вони допомагають розкрити внутрішню дисгармонію людини, яка вже не сільська, але й міською стати не може. Це марґінальна людина, розчахнута між двома світами, як от головна героїня роману Христя Притиківна. П. Мирний не протиставляє місто селу чи навпаки. І там, і там, як показує письменник, існують пороки, те "лихо”, що робить людину "пропащою силою”, в конкретному випадку – повією.Назва роману символічна. Головна героїня Христя пов’язана з усіма персонажами, а ті в свою чергу – один з одним і зі своїм минулим. Перед читачем постає справжня вітрина соціальних, політичних, моральних повій. Це ті можновладці, "боги” як села, так і міста, починаючи із сільського багатія Грицька Супруна і закінчуючи земськими правителями Колісником та генералом Лошаковим, кожен з яких свого часу продався і продовжує продаватися за гроші, за маєтки, за кар’єру, за владу. Христя ж, продаючи своє тіло, залишається з чистою, незайманою душею, а в тих "таточків”, що її купують, душі вже давно немає. Проте уявлення Христі про місто є досить туманним, адже сама вона там ніколи не була і знала про нього лише з розповідей. До того ж ці уявлення були суперечливими. Якщо дядько Кирило і подруга Марина малювали привабливу картину, то мати розповідала про своє наймитування в місті "безнадійним та страшним голосом”, приливаючи кожне слово гіркими слізьми. Тому побачивши місто наяву Опинившись у новому середовищі, Христя з перших же днів відчула його гнітючу атмосферу. Вона була вражена життям, що панувало в місті, дикими і незрозумілими стосунками між людьми. Особливо гостро Христя відчула це на святкуванні Великодня у Загнибіди: "Це подуріли люди, показилися! Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють-бенкетують!

14. І.Франко – модерніст (новела «Сойчине крило»).

Новела «Сойчине крило» належить до пізньої прози І. Франка. До твору подано підзаголовок «Із записок відлюдька». Проблематика цієї новели має екзистенціинии характер, бо автор порушує не просто проблему нещасної любові чи невдалого життя героїв, а проблему людського буття взагалі. Хома-Массіно стає відлюдьком, свідомо відмежувавшись від людей, заховавшись за витворами культури. Він трагічно смакує своє одинацтво, із захватом думає про те, що в нього є окреме, інше життя, про яке ніхто не здогадується.

У кабінеті «відлюдька» «зо стін глядять артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна». Життєвим кредо Хоми стає «Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!» Це ніби втеча від самого себе, створення ілюзорного світу, плекання власного зовні спокійного самотнього життя, але життя без мети і, слід гадати, без майбутнього. Така позиція героя є свідомою, але ж це самообман. Невипадково в новелі зображено передноворічний час, що виступає як символ змін. Власне, через кілька годин Хома хоче остаточно позбутися своїх спогадів,, що все одно бентежать душу, хоч і намагається він організувати своє життя за принципом «артиста життя» (за філософією Епікура, «Мудрий є артист життя», тобто світ, з якого вилучено страждання, є атараксією — душевним спокоєм, якого може досягти мудрець). Так само тікає від себе й Манюня, від свого справжнього кохання, з тихого лісу у вир життя злочинницького світу. Тікає, бо, на її думку, не вірить у її кохання Мессіно, не відповідає саме так, як вона відчуває. Хоч, швидше за все, вони не чують один одного, а прислухаються до себе, до своїх поривів.

Украй збентежений, Массіно нарешті дізнається, що прийшла та, на яку він чекав, задля якої здатний прокинутися і стрясти з себе ті пута, і рвонутися до нового життя, яке є справжнім, наповненим і щастям, і стражданням.

Проблема співіснування двох людей набуває глобального характеру проблеми людського буття взагалі. У вуста Массіно І. Франко вкладає незаперечну істину: «Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»