11. Лист як композиційний прийом у повісті т.Шевченка «Близнецы».

Лист як епістолярний жанр має свою специфіку, свої характерні риси. Форма безпосереднього звертання до адресата, прагнення автора змусити адресата активно діяти. Ознаками епістолярного стилю є логічна послідовність викладу, точність і лаконічність, докладні  висновки, дотримування і наявність певної композиції:а) зверху зліва вказують дату написання листа; на початку чи в кінці листа інколи  зазначають дату написання, завершують лист підписом (на розсуд автора);б) лист починають звертанням до адресата, звертання може бути офіційним, напівофіційним, дружнім тощо, характер звертання залежить від стосунків між тими, хто пише листа, і тим, кому лист адресується. Створюючи тексти епістолярного стилю мовні послуговуються всенародною мовою, використовують епістоляризми – особливі слова і словосполучення,  синтаксичні конструкції, репрезентують неповторну мовленнєву індивідуальність цього стилю.

У «Близнецах» Шевченка, ми бачимо листування героїв.У композицію твору це робить особливий внесок.Розширюється простір композиції.Ми бачимо не тільки спілкування героїв за допомоги живої мови,але за допомогою листів.У листах Шевченко використовує різні синтаксичні конструкції.Листи у цьому творі допомагають зазирнути у контекст проблеми виховання дітей.

12. Реалістична парадигма в романі п.Мирного «Повія».

. В українській літературі перед реалізмом топос протитуції, був практично нерозроблений. Цікаво те, що саме тема проституції у різних її варіантах стала лейтмотивом геть усієї творчості Панаса Мирного. Пригадаймо, що першим прозовим твором 23-річного автора було оповідання „Лихий попутав” про дівчину-покритку Варку, яка втопила свою дитину; далі було оповідання „П’яниця” по дівчину Наталю, яку спокусив панич Іван Микитович, і яка потім стає п’яницею, перекупкою і повією. У оповіданні „Лихо давнє і сьогочасне” селянка Марина продає свою дочку Килину паничеві. В романі „Хіба ревуть воли як ясла повні” топос проституції актуалізується в сюжетній лінії Максима Гудзя і його жінки, а в минулому повії і пиячки москалихи Явдошки, Чіпчиної тещі. І нарешті в романі „Повія”, який, до речі, Мирний переробляв усе своє творче життя, топос проституції репрезентований найбільш повно. В листі до Михайла Старицького від 15 листопада 1881 року сам автор так писав про задум свого твору: „Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сьогочасну, її побут в селі (перша частина), в місті (друга), на слизькому шляху (третя) і попідтинню (четверта). Загальні обриси розповіді про проститутку в українській реалістичній літературі задані виробленою ще сентименталістами і романтиками (Квітка, Вовчок, Шевченко) установкою на співчуття до скривдженої (спокушеної і покинутої) дівчини. Якщо природнім шляхом ініціації героїні за нормальних умов стає шлюб, то цілком зрозуміло, що осмислення топосу проституції не може обминути сюжетного комплексу, пов’язаного з сім’єю. Зображуючи життя українського пореформеного села, Панас Мирний не ідеалізує його, а за допомогою реалістичного письма виявляє всі його слабкі і непривабливі риси як із соціального, так і психологічного боку – жадобу, людську злобу, заздрощі, наклепництво. Батьки Христі зазнали на собі страшного кріпацького "лиха”, коли доводилось служити і "по своїх”, і "по жидах”, і "по купцях”, але й довгоочікувана воля мало що змінила в їхньому житті. Для того, щоб якось вижити, вони вимушені були спродувати все до останньої зернини. Під час однієї з таких поїздок на міський ярмарок в холодну, люту зиму гине батько Христі. Найстрашнішим для родини було залишитись без чоловіка, батька-годувальника, захистника. Важкі випробування чекають на Христю та її матір після смерті Пилипа Притики, тим більше, що до них має особисту неприязнь збирач податків Грицько Супруненко. Він має гроші і владу, тому дозволяє собі знущатися над односельцями. Йдучи до міста, Христя без особливого жалю розлучається з рідним селом: "Далося мені це село взнаки, – провались воно крізь сиру землю...” [2, 112]. Більше того, вона тішить себе думкою, що в місті їй буде краще. Он і Кирило казав: "там уже те добре, що багато люду”, і Кучерявенкова Марина, прослуживши в місті три роки, хвалилася, "що як у місті служити, то й крашого не треба: і роботи небагато, і робота неважка; люди такі ввічливі, і плата добра...”