2.2. Експертне дослідження характеристик поведінкових установок що детермінують індивідуальні особливості перебігу фізіологічного афекту.

Розпочинаючи розгляд проблеми експертного психодіагностичного встановлення таких індивідуальних особливостей афекту, якими є швидкоплинний та кумулятивний варіанти його перебігу, слід обґрунтувати обрання методологічного інструментарію такого дослідження.

Зазвичай, як зазначалося вище, для діагностики афективних станів, дослідження їхньої природи та особливостей перебігу, можуть бути безпосередньо використані: бесіда (на основі попереднього вивчення матеріалів кримінальної справи), особистісні опитувальники та проективні методики.

На теперішній час особистісні опитувальники є одним із найбільш розповсюджених стандартизованих засобів отримання інформації про індивідуальні якості та риси, стани чи особливості поведінкових реакцій особистості. Вони дозволяють не лише швидко виявляти психологічний профіль, але й порівнювати його із іншими, одержаними за такою ж методикою, для співвіднесення рівня прояву кожного окремого показника. Окрім того, стандартизованість дозволяє піддавати одержані масиви інформації математико-статистичній обробці для визначення наявних закономірностей та детермінант.

В свою чергу проективні методики, що застосовуються з метою більш поглибленого психологічного вивчення, дозволяють отримати додаткові дані стосовно прихованих чи слабко виражених психічних дисфункцій і особливостей піддослідних (методика діагностики установки Д.М.Узнадзе, тест “фрустраційної толерантності” С.Розенцвейга тощо).

Виходячи з зазначеного, коротко розглянемо основні психодіагностичні методики, з метою обґрунтування вибору оптимальної тестової “батареї”, релевантної вимогам дослідження феномену афекту взагалі, та механізмів його кумулятивного перебігу, зокрема.

Методика “16 особистісних факторів” (Sixteen Personality Factor Questionnaire, 16 PF) Р. Кеттелла є поліфакторним особистісним опитувальником, розробленим у 1950 р. та доопрацьованим протягом наступних двадцяти років. Даний опитувальник ґрунтується на підході дослідження особи на основі теорії рис, тому сьогодні різні модифікації 16 PF вважаються найбільш розповсюдженим засобом експрес-діагностики особистості. Вони використовуються у ситуаціях, коли необхідне знання індивідуально-психологічних особливостей людини та їхнє співвідношення у профілі. Опитувальник діагностує риси особистості, які Р. Кеттелл називає конституційними факторами. Згідно Р. Кеттеллу, природні риси людини зумовлені наявністю певних факторів. Так, фактор тривожності позитивно корелює з психологічною напруженістю, і навпаки, психологічна стійкість (стресостійкість) відповідає зниженню напруженості, навіть, в екстремальних умовах. Це й зумовило рекомендацію даної методики, яка дозволяє не лише з’ясувати аспект рівня сформованості установки стримування, але й відстежити загальнопсихологічні риси профілю та їхні взаємозв’язки.

Наступним стандартизованим опитувальником може бути обраний тест виявлення невротичності А.Кокошкарової. Такий вибір зумовлений тим, що вибухові афекти та сама схильність особи до подібного реагування може бути наслідком певного невротичного розладу. Особливо це стосується кумулятивного афекту, який набуває вибухової розрядки на тлі астенізації через виснажливий характер довготривалого самостримування у систематичних стресогенних умовах.

Цей опитувальник був створений на основі редукції тесту «ОНТЛО» (Опитник невротичних тенденцій та особистісних особливостей), який використовується за рішенням МОЗ СРСР з 1975 р. Дана методика дозволяє на основі аналізу відповідей на 83 запитання визначити рівень таких показників: Л – шкала «брехні»; Ве – вегетативні розлади: суб’єктивні скарги демонструють наявність вегетативних розладів та схильність до порушення психосоматичної регуляції; Нс – неврастенія: гіперстеничні та астенічні прояви; Пс – психастенія: риси тривожності та невпевненості; І – істерія: містить ознаки істеричного неврозу та істеричної акцентуації; Іх – іпохондрія: виявляє захисні реакції за типом «втеча у хворобу»; Д – депресія: загальні прояви невротичної депресії; Дрп – дереалізація та деперсоналізація: елементарні форми порушення сенсорного синтезу при неврозах та афективна відчуженість від реальності.

Третьою тестовою методикою до якої можна звернутися при дослідженні агресивних форм афективної розрядки є опитувальник діагностики показників форм агресії А.Басса та А.Дарки. Вибір даної методики визнається тим, що афективна реакція є концентрованою формою агресивної розрядки. З іншого боку, якщо експертно досліджуються вже протиправні дії під впливом афекту, а саме – різні форми фізичної агресії, це виправдовує обрання не всієї методики у повному обсязі, а лише використання двох шкал: показник фізичної агресії та показник опосередкованої агресії. Перша з обраних шкал дозволяє з’ясувати потенційну агресивну установку, яка набуває своєї актуалізації у розрядці, а друга шкала дозволяє визначити форму каналізації афекту у «некримінальній» формі при дії сильних стримуючих установок.

Окрім стандартизованих тестових методик може бути застосована також проективна методика С. Розенцвейга для дослідження рівня фрустрації. За С Розенцвейгом, фрустрація має місце у тих випадках, коли особа зустрічає перепони, які дуже важко або взагалі неможливо подолати на шляху задоволення певної життєво важливої потреби. Рівень фрустраційної толерантності — це здатність пристосовуватись до ситуації стресу та притаманний особі стиль поведінки у психологічно напружених ситуаціях [11, С.182]. Ця методика дозволяє визначити два основні параметри: спрямованість та тип реакції на фрустрацію. Однак, в контексті експертного дослідження, перш за все встановлюються види спрямованості, адже саме вони закріплюються в людині на рівні установок поведінкового реагування на стресор та визначають вектор його спрямування.

Виділяються наступні види спрямованості:

1) екстрапунітивна (Е) — реакція спрямована на живе та неживе оточення у формі підкреслення ступеня складності ситуації, пошуку зовнішньої причини фрустрації; як варіант — відповідальність чи провина за ситуацію покладається на іншу особу;

2) інтрапунітивна (І) — реакція спрямована на власну особу, вона приймає обвинувачення або бере на себе відповідальність за розв’язання ситуації;

3) імпунітивна (М) — реакція, коли ситуація розглядається як малозначуща, як така, де немає нічиєї вини або як те, що вирішиться само собою - слід лише почекати.

Як вже неодноразово зазначалося, майже у всіх випадках афективна розрядка набуває форми того чи іншого виду агресії, а відтак, у всіх цих випадках супроводжується руйнівною поведінкою (не важливо, навіть на її спрямованість, чи-то на життя іншого, чи-то на самого себе, чи-то на нейтральний об’єкт). Відтак, як зазначав С.Д. Арзуманян, ситуативні установки не мають усвідомленого цілеспрямованого злочинного характеру, а переважно знаходять реалізацію в неправильній поведінці (експлозивність, дратівливість, агресивність тощо). З часом вони поглиблюються, закріплюються як суб’єктивно виправдані та прийнятні, сприяючи утворенню нових негативних установок, і тим самим пригнічують позитивні установки. [8].

Аналогічне відмежування ситуативних антисоціальних установок констатував і К.Є.Ігошев, коли наголошував, що вони являють собою лише делінквентну форму реагування індивіда на певну ситуацію, і часто є імпульсивною реакцією з недостатньою глибиною мотивації на фоні емоційного афективного забарвлення [38].

Засновник сучасної теорії установки Д.М. Узнадзе вказував, що адаптація особистості до предметної дійсності відбувається в основному через доцільну установочну активність. Сама установка доцільної практичної поведінки формується на основі потреб, взаємодії впливів внутрішніх та зовнішніх чинників та відповідного середовища. Після визначення цих закономірностей стає зрозумілим, що людина як живий організм, її потреби та середовище, в якому вони задовольняються, можуть розглядатися як цілісна реальна об’єктивність, між елементами якої наявна певна рівновага. У разі порушення цієї рівноваги, процес її відновлення, тобто задоволення потреб живого організму, здійснюється на основі установочної активності, що особливо яскраво проявляється в афективному сплеску. Тому потребує аналізу установочна природа системи суб’єктивної оцінки ситуації, яка «фільтрує» прийнятність чи неприйнятність певного виду афективної імпульсивної розрядки за конкретних обставин. Це зумовлено тим, що виходячи з реальних умов психофізичної активності індивіда, необхідно, окрім зовнішніх об’єктивних чинників, що впливають на його психічну активність, визначитись з тими глибинними установками, які детермінують індивідуальні особливості сприйняття, оцінки та відповідної форми реагування.

На підставі цього, рекомендованою є методика Установочної проби Д.М.Узнадзе. Дана методика спрямована на виявлення динамічних характеристик поведінкових установок швидкоплинної розрядки, або ж стримування. Як зазначали представники тбіліської школи установки, для розуміння структури установки особистості та природи інтегруючого чинника психічного життя, має бути використаний комплексний метод дослідження. Центральне місце серед таких методів займає класичний метод вивчення фіксованої установки — метод дослідження формальноструктурних аспектів установки. Модель цього методу така: за допомогою інструкції перед піддослідним ставиться завдання порівняння різних величин (пізнавальна потреба), після чого в установочних дослідах він порівнює два різні за розміром кола, які йому демонструються одночасно. Експозиція даних об'єктів проводиться 15 разів. Повторення установочних дослідів необхідне для закріплення (фіксації актуально виникаючої при кожній окремій експозиції первинної установки — розрізнення величини (більше і менше) об'єктів. В умовах цього експерименту установка виникає як результат взаємодії потреби (розрізнити розмір чи об'єм) і об'єктивної ситуації (існування відмінності у величинах). Після установочних проводяться критичні досліди. На цей раз підекспертному подаються абсолютно рівні величини. Під впливом виробленої і зафіксованої в попередній серії дослідів установки випробовуваний сприймає рівні кола як нерівні. Установочні експозиції створили у суб'єкта такий стан, який викличе ілюзорну оцінку рівних кіл. Цей стан можна розглядати як певну готовність, а точніше — установку особи до здійснення певної дії. В структуру характеру особи, виявлену методом аналізу фіксованої установки, включаються з певною закономірністю й мотиви, які є змістовно-мотиваційною стороною установки великої особистісної ваги. Серед всієї гами можливих результатів зупинимось на тих, що мають особливого значення при вивченні афективної поведінки. Характер відносин між результатами дослідження такий: чим пластичніша і динамічніша установка, тим більше відображається високий рівень пристосовування особи до середовища, емпатійність та адаптивність; чим стабільніша статичність установки особи, тим сильнішими є егоцентичність, агресивність, суб’єктивність [74; 75]

Виходячи з того, що, як наголошував Д.М.Узнадзе, сукупність властивостей особи (характер) — це не що інше, як сукупність фіксованих диспозиційних установок, то, відповідно, ці установки характеризуються тими ж ознаками, які приписуються властивості. В даному випадку в порівнянні з поняттям властивості поняття установки має перевагу більшої особистісної значущості, оскільки для вироблення і фіксації установки особи можна створити відповідні умови, а її перебіг перетворити на предмет безпосереднього спостереження. І найголовніше, емпірично можна довести, що основа стійкості і стабільності поведінки пов'язана з природою установки, створеної на стику потреб і ситуації, зокрема характерні для неї ознаки (константність, стабільність, генералізованість тощо) обумовлюють специфічні властивості поведінки [74].

Таким чином, поведінка особи може відбуватися на двох рівнях – як імпульсна або як врегульована свідомістю. В першому випадку спрямованість поведінки визначається установкою, виникаючою при взаємодії потреб людини і ситуації, в якій вони актуалізуються. На більш високому рівні поведінка людини не підкоряється миттєвому імпульсу, а стримується і знаходить такий вид поведінки, за який може взяти на себе відповідальність. Це відбувається завдяки механізму об'єктивування, згідно якому людина протиставляє себе зовнішньому середовищу, та починає усвідомлювати дійсність такою, яка вона є, і об'єктивувати відповідно до цього свою поведінку. Залежно від здатності людини до об'єктивування Д.М.Узнадзе описує три типи особистості:

1) динамічний – особа, має розвинуту здібність до об'єктивування і володіє готовністю легко адаптуватися та перемикати поведінкову активність відповідно до ситуації;

2) статичний – особа, проявляє гіпероб'єктивування, яке проявляється в постійній затримці імпульсів своїх установок і виборі доцільних видів поведінкової активності лише на основі вольових зусиль;

3) варіабельний – особа, володіє достатньою легкістю об'єктивування, але не має достатні вольові здібності для її реалізації.

Тому варто проводити дослідження індивідуальних особливостей поведінкових фіксованих установок підекспертних за класичною методикою, експонуючи 15 пар різновеликих кіл в установочному досліді, с подальшою демонстрацією кіл одного розміру до повного зникнення ілюзій їх відмінності. При цьому фіксується кількість контрастних та кількість асимілятивних ілюзій до повного загасання. На основі цього визначаються динамічні характеристики установок.

Результати порівняння осіб схильних до швидкоплинного перебігу афекту та кумулятивного його накопичення дозволили виявити загальні та специфічні особливості й тенденції для кожної з категорій. Усереднені дані було зведено у таблицю, яка мала наступний вигляд (див. табл. 1.).

Таблиця 1