1.2. Шляхи розв’язання організаційно-методичних проблем проведення ксппе.

По теперішній час залишається актуальною проблема організації проведення саме КСППЕ внаслідок недосконалості регламенту її практичної реалізації. Разом із тим, за умов неузгодженості порядку призначення КСППЕ та порядку взаємодії в ній експертів психологів та психіатрів, акт експертизи втрачає конкретність та остаточність і не може розглядатися як джерело судових доказів. По теперішній час невизначеними є й методичні принципи проведення КСППЕ специфічних психологічних станів, внаслідок невирішеності питання щодо меж компетенції психолога і психіатра при їхній експертній оцінці. Таким чином, дослідження даної проблеми передбачає не лише аналіз використовуваних понять та сучасної практики КСППЕ з подальшим визначенням співставлення, але й розробкою методологічних принципів такої експертизи з обґрунтуванням меж компетенції експертів психіатрів та психологів при діагностичній та експертній оцінці.

Першою вагомою проблемою є формулювання самого висновку. Виходячи з того, що експертиза може бути комплексною лише за умови наявності питань, що відносяться до сфери спеціальних знань експертів різних фахових напрямів, виникає проблема «колегіальності» складання акту КСППЕ. Мається наувазі класична форма акту проведеного комплексного експертного дослідження, коли відповіді на поставлені замовником питання формулюються в спільному висновку, який за процедурою підписують усі члени комісії – психіатри і психологи. Найбільш яскравим прикладом є такі висновки КСППЕ, коли безпосередня взаємодія психологів та психіатрів призводять до формулювання єдиного висновку. І, як зазначав І.А.Кудрявцев, саме вирішення питань «спільної компетенції» визначає сутність КСППЕ і додає їй статус самостійного роду судової експертизи зі своїм специфічним предметом і особливими питаннями, що не можуть бути вирішені в рамках однорідних експертиз [58; 59]. Цілком очевидно, що подібний спосіб складання висновку не дає можливості визначити межі компетенції психіатрів і психологів, що брали участь в експертизі. Така неузгодженість впливає на доказову цінність експертних висновків і загальне ставлення судово-слідчих органів до акту КСППЕ.

Цілий ряд авторів [29; 58; 59; 90], аналізуючи особливості формулювання висновку при спільному обговоренні психіатрів та психологів, сходяться на думці, що, уточнюючи та доповнюючи думки один одного, експерти приходять до єдиного спільного висновку. Проте, через відсутність нормативного закріплення у рамках існуючого законодавства, незрозумілим залишається сам порядок реалізації процесу наради і взаємодії експертів різних спеціальностей. При цьому виникає суперечність через специфічний статус поведінки особи із специфічними психологічними станами, який полягає в обмеженій здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними через ситуативне порушення психічної активності свідомості особи. Психіатри починають вважати таке порушення провідною ознакою хворобливого стану, а відтак намагаються домінувати в складі комісії. Такому ставленню психіатрів сприяла традиційна увага слідчих та суддів при розгляді питань щодо осудності, яке, згідно діючому КПК України, чітко визначено в п.3 ч. 1 ст. 76, в якій йдеться про обовязковість визначення психічного стану підозрюваного або обвинувачуваного при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності.

Тобто, з цього положення випливає, що та ж сама афективна неадекватність поведінки начебто не потребує обовязкового експертного встановлення (адже це сильне душевне хвилювання у межах осудності), на відміну від ситуацій з явними ознаками психічного захворювання. Така недосконалість кримінально-процесуального законодавства призвела до того, що судово-психіатрична експертиза стала провідною майже у всіх випадках що стосуються визначення сфери психічного педекспертного. Не треба вже казати, що схожість обєктів цих сфер знань призвела до того, що самі замовники вважають їх ідентичними, не розуміючи, що психіатрія є галузю медицини і може застосовуватися тільки до осіб обтяжених психічною патологією.

Поширеність такого обмеженого бачення та його запозичення експертною практикою проведення КСППЕ піднімає питання про його відповідність основним нормативним вимогам, що висуваються до судової експертизи. Насамперед йдеться про вимогу відповідності висновку експерта межам його компетенції, тобто відповідності фаховій спеціалізації. Зазначена вимога чітко визначена в ч. 2 ст. 75 КПК України. Тому, при комплексній експертизі особлиих психічних станів, компетенція психіатра є первинне визначення психічного здоров’я підекспертного та відсутності патологічного тла (захворювання). Далі межі його компетенції завершуються, і він на має права домінувати в подальшому дослідженні, адже психічні особливості індивіда у межах норми є компетенцією лише психології (в тому числі й патопсихології). У випадку ж визнання експертом психіатром психічних патологій, зникає необхідність активного залучення психолога, але у такому разі мова вже не може йти про навіть умовну норму.

З іншого боку, сучасний КПК України взагалі не містить норм, щодо регламентації проведення комплексних експертиз. Однак позиція авторів коментарів КПК [53, С. 445] зводиться до розгляду, комплексної експертизи як різновиду комісійних експертиз, коли формулювання висновку може здійснюватися в кількох варіантках:

1. Загальний висновок комісійної експертизи підписується всіма експертами, що брали участь у спільному дослідженні та дійшли до єдиного висновку.

2. Якщо згоди експертами досягнуто не було, складаються відповідні окремі висновки експертизи відповідно до кількості позицій.

3. Складається спільний висновок, у якому протокольна частина підписується всіма експертами, а резолютивна – окремими, під відповідними висновками що відрізняються [31].

У випадку КСППЕ перший та другий варіанти складання висновку принципово неможливі, адже, як нами зазначалося, межі компетенції залучених експертів психіатрів та психологів кардинально відрізніються. Очевидним є, що при проведенні КСППЕ психіатри та психологи взагалі не можуть погоджуватися або не погоджуватися з висновком одне-одного, якщо інший не вийшов за межі своєї компетенції і не втрутився у сферу суміжного дослідження. Отже, згода (у формі спільних підписів в акті), так само як і незгода (у вигляді особливої думки) є неминучою ознакою виходу якогось експерта за межі своїх спеціальних знань. Тому, поділ компетенції експертів цих двох спеціальностей в акті КСППЕ має бути реалізований третім шляхом, коли в рамках спільного висновку наводяться кілька окремих в резолютивній частині. Так, зокрема психіатр вказує на відсутність психічних захворювань та патологічного тла, а психологі аналізує природу та особливості виникнення, накопичення та перебігу специфічного психологічного примежового стану в інкремінованій підекспертному ситуації.

Такий варіант формулювання висновку дозволяє не порушувати провідний принцип особистої відповідальності експерта за свій висновок, згідно до ч.3 ст. 75 КПК України. В КСППЕ персональна відповідальність експерта не може бути розділена навпіл, - вона або існує повною мірою, або відсутня взагалі. Так, зокрема М.М.Міхеенко наголошує, що вимоги закону про надання експертом висновку від власного імені на підставі досліджень, проведених їм відповідно до його спеціальних знань, цілком поширюються на осіб, що приймають участь у проведенні комплексної експертизи [70, C. 127]. І це вірно, адже підписи всіх експертів психологів та психіатрів у протокольній частині є підтвердженням того, що вони згодні, що жоден з залучених фахівців не виходив за межі своєї копетенції і якісно виконав свою ділянку дослідження, що детальніше розкривається в окремих резолютивних висновках підписаних окремо.

Відтак, виходячи з самого експертного змісту, КСППЕ складається з суми взаємодетермінованої судово-психіатричної і судово-психологічної експертиз, проведених одночасно в одній експертній установі. Детермінованість визначається тим, що без висновку експерта психіатра про психічне здоров’я підекспертного та непатологічність конкретного примежового стану, експерт психолог не може розпочинати своє дослідження. Тому, практика складання актів КСППЕ зі спільними підписами психіатрів і психологів, не відповідає як науковим уявленням про предмет експертних дисциплін, так і законодавству. При цьому можливе порушення меж компетенції експертиз і нівелювання особистої відповідальності самих експертів за свій висновок може позбавляти акт КСППЕ доказової сили і служити ґрунтом для різних варіантів некоректного використання подібного об’єднання експертиз у комплексну. Таким чином при складанні висновку КСППЕ найбільш доцільним є варіант коли в єдиному акті наявні два висновки, в яких дослідницькі, мотивувальні та заключні частини акта складаються і підписуються психологами і психіатрами окремо.

Варто зазначити ще на такому суто процесуальному аспекті, як фігура так званого «провідного експерта» в складі КСППЕ, який начебто синтезує результати дослідження інших експертів у загальному сформульованому висновку. Інколи, навіть, наголошувалося, що без провідного експерта порушуються принципові положення теорії доказів, для чого й необхідне надання «провідному експерту» відповідних процесуальних функцій, перш за все представництва в судовому розгляді [53, C. 222–223]. Якщо з кримінально-процесуальної позиції це й вірно, адже хтось має представляти та відповідати за проведене дослідження, то з точки зору КСППЕ це є принципово неможливим, адже призначений провідним експерт психіатр не може нести відповідальність за висновки психолога, не виходячи за межі своєї компетенції, так само й навпаки. З цього випливає висновок, що від залучених експертів психіатрів і від експертів психологів має призначатися окремий представник, який може відповідати за висновок за своїм фаховим напрямом у межах своєї компетенції. Така позиція грунтується на тому, що будь-яка нерівноправність експертів через надання одному з них права давати остаточну оцінку результатам досліджень, проведених іншими експертами, руйнує гарантії об’єктивності і надійності КСППЕ загалом, а також суперечить законодавчому принципу персональної відповідальності кожного експерта за висновок у межах своєї компетенції.

Разом із тим, не завжди доцільно проводити саме КСППЕ. Це може бути зумовлене тим, що у разі, коли раніше вже по діній справі призначалася окрема судово-психіатрична експертиза, яка не виявила ознак психічної патології чи патологічного афекту, але вчинок явно вказує на неадекватний психічний стан субєкта злочину, доцільно призначати не КСППЕ, а вже окрему судово-психологічну експертизу. В цьому разі, грунтуючись на вже визнаному нормальному статусі піддослідному, експетр психолог може дослідити суто психологічні механізми особливостей впливу непатологічного примежового стану на поведінку в інкремінованій ситуації. Це одразу ж дає можливість:

- уникнути протиріч щодо «колегіальності» чи сумісності несумісних сфер дослідження психіатрів та психологів;

- уникнути парадокса «провідного експерта», адже кожен з них відповідає лише за свою окремо призначену та проведену експертизу;

- уникнути втручання одного експерта в компетенції іншого, бо перед ними ставляться принципово різні питання.

Окремою проблемою юридичного втручання в експертну практику є уявлення про те, що начебто наявність в єдиному акті КСППЕ психіатричних і психологічних висновків з більшою імовірністю «усуває» можливі протиріччя і створює ілюзію спільності задач, розв'язуваних судовою психіатрією і судовою психологією. Найбільш яскравим прикладом є оцінка суддями як суперечливої вказівки у висновку експертів психіатрів про відсутність психічних розладів і констатація експертами психологами порушення емоційної сфери що вплинуло на здатність усвідомлювати та керувати власною поведінкою в інкремінованій ситуації. Подібне нерозуміння юристами зумовлене зовнішньою подібністю і схожою термінологією висновків психіатрів і психологів, коли в обох випадках йдеться про наявність чи відсутність здатності підекспертного усвідомлювати свої дії і керувати ними. Тому, як зазначав С. Шишков, питання про здатність особи до усвідомленої вольової поведінки є неправомірним, якщо він адресований одночасно до психіатра і психолога. Це пояснюється тим, що поставлене на вирішення фахівців двох різних спеціальностей абстрактне питання, у такому недиференційованому вигляді, без вказівок на можливу природу зниження або втрати такої здатності (через патології чи нехворобливі відхилення) стає безпредметним. Виходячи ж з того, що експерти, зобов'язані залишатися в межах своєї компетенції, тобто в рамках психіатрії або психології, вони принципово нездатні дати «узагальнену» відповідь, безвідносно до конкретного психічного стану підекспертного [111].

З іншого боку, проблема протиріч в організації проведення КСППЕ міститься у певних стереотипах самих експертів. Внаслідок того, що найчастіше такі експертизи проводяться на базі центрів судово-психіатричних експертиз, фахівці психологи оцінюються психіатрами як залучені для консіліуму лікарів різних спеціальностей. Це породжується ще й тим, що поступово у самих експертів психіатрів складається враження про надзвичайну близькість і взаємне перекриття психіатрії і психології. Дійсно, у літературі [10] нерідко зустрічаються твердження про наявність у цих двох наук зон взаємного перекриття і про те, що сучасний стан цих наук характеризується взаємопроникненням і постійним науковим обміном між ними. Мається наувазі перш за все такий напрям психології, як патопсихологія, яка вивчає психологічні феномени примежового характеру, яле які ще не сягнули рівня патології і тому не входять до компетенції психіатрії. А виходячи з того, що в судовій практиці найчастіше звертаються до психологічної експертизи особливих психічних станів що могли значно вплинути на здатність особи адекватно сприймати та керувати власною поведінкою, то саме патопсихологічні аспекти є найбільш використовуваними. З цього й виникає у деяких експертів психіатрів враження про взаємне перекриття цих наук.

Натомість судова психологія та судова психіатрія це похідні від відповідних наук, тому набуті базовими науками знання стають надбанням відповідних експертних спеціальностей не автоматично, а шляхом тривалого випробування експертною і правозастосовною практикою. При цьому, оцінка певного досліджуваного феномена з позицій конкретної експертної дисципліни можлива лише за умови чіткого й однозначного його співвіднесення з предметною сферою відповідної науки. Відтак, з точки зору судової експертології, у судової психології і судової психіатрії відсутні будь-які зони перекриття сфер компетенції [99]. Якщо ж загалом можна казати про наявність у базових наук певних точок дотику, то відмінність двох похідних від них експертних галузей є принциповою, адже одна розглядає лише феномени патологій, а інша – всі психічні феномени норми.

Інколи звучить думка, що для проведення КСППЕ необхідно залучати таких фахівців психологів, які достатньо обізнані у взаємних сферах та підготовлених для вільного володіння спеціальними знаннями психології та психіатрії [59]. Однак, знання психолога в області психіатрії, і навпаки, завжди будуть неповними, оскільки маються істотні відмінності в базовій освіті та спеціалізації, а з іншого боку це суперечить самому характеру спеціальних знань кожного окремого експерта, що в сумі унеможливлює саме поняття спільної компетенції. Таке еклектичне поєднання визначає постійність втручання кожного експерта в галузь іншого через визнання патопсихології точкою перетину двох окремих наук за умови повної відсутності методологічного обгрунтування [29; 58; 90]. І це не згадуючи вже про принципову відмінність аспектів вивчення психіки підекспертного цима експертами при відповіді на поставлені слідчим чи судом питання щодо природи досліджуваної поведінки.

Іншою проблемою, що корениться у лавах самих експертів, це недооцінка психіатрами можливостей психологів. Так, зокрема В.Б.Первомайський та А.В.Канищев зазначають, що «молодість» психологічної експертизи компенсується нею саме через «комплексування» із судовою психіатрією, що має й тривалий досвід, і авторитет і сталий методологічний апарат. Крім того, зазначають ці автори далі, на відміну від вагомих юридичних наслідків психіатричних експертних висновків, висновки експертів психологів не мають чітких юридичних наслідків та надають суду лише дані для індивідуалізації покарання [78]. З такою хибною думкою не можна погодитися. Звісно, не доречно сперечатися хто головний хоча б тому, що в цих експертиз повністю різні завдання. Однак вважаємо за необхідне зазначити, що декларована юридична значущість висновку експерта психіатра обмежується судовим рішенням про осудність-неосудність (у межах однієї ст.19 КК України). Проте встановлення психологічною експертизою підстав для визнання того ж самого «стану сильного душевного хвилювання», яке взагалі впливає на подальшу кваліфікацію судом діяння міститься у п’яти статтях КК України, окрім того, згідно п.7 ч.1 ст.66 КК України це положення може бути застосоване й до багатьох інших статей. Відтак зневажливе ставлення до індивідуалізації покарання просто демонструє необізнаність прибічників такої позиції в тому, що саме індивідуалізація є першочерговим та провідним принципом кваліфікації злочину, визначення ступеня вини та, відповідного призначення покарання [54, С.151-155]. Таким чином, саме психологічна експертиза дає значно більше коло відповідей на питання від яких безпосередньо залежить безпосереднє юридичне рішення.

Наступною проблемою проведення КСППЕ особливих психічних станів є абсолютизація експертами психіатрами їхньої клінічної (психотичної) природи. Так, зокрема, як зазначали В.Р.Ілейко, Л.А.Кригіна та В.Б.Первомайський, до предмету дослідження експертів психіатрів відносяться афективні реакції, фізіологічний та патологічні афекти лише на тій підставі, що їхні діагностичні критерії зафіксовані в МКХ-10. При цьому, сам класифікатор хвороб вони помилково вважають компетенцією тільки психіатрів, відтак наявність психопатологічних симптомів відповідно до існуючого діагностичного критерію МКХ-10 у структурі емоційних реакцій та афективних станів і визначає їхню приналіженість психіатрії. Сама ж зафіксованість відповідного діагностичного критерію у даному класифікаторі й визначає наявність або відсутність обмеження (істотного обмеження, виключення) здатності особи усвідомлювати свої дії і керувати ними. Відтак, зазначають автори, при наявності у підекспертного афективного стану його дослідження, опис, аналіз, діагностична й експертна оцінка проводиться експертом-психіатром з використанням клініко-діагностичних і методичних вимог; а дослідження й оцінка інших питань експертизи (якщо такі цікавлять судово-слідчі органи), наприклад, індивідуально-особистісних особливостей, мотивації протиправних дій тощо, проводиться експертом-психологом [79].

Така абсолютизація призводить до втручання психіатрів у компетенцію експертів психологів, адже афективні реакції та фізіологічний афект відносяться до непсихотичних станів. Мало того, що ці автори не знають, що мотив злочину не визначають експерти, а лише суд, так ще й явно декларують, що фізіологічний афект та афективні реакції це форми патології. Натомість, як вже неодноразово наголошувалося, компетенція психіатрів обмежена патологічним афектом, який є формою психотичної реакції. Фізіологічний афект саме й відрізняється від патологічного своєю непсихотичною природою, а тому виходить за межи медицини. Ці автори забувають, що медицина, до якої відноситься й психіатрія, обмежена лише хворобами та відповідними їм хворобливими станами. Все що за межами психічних хвороб відходить до немедичної дисципліни психології, яка має значно ширше поле компетенції, починаючи від психології норми, і закінчуючи її специфічними варіантами клінічної чи медичної психології а також патопсихологією, яка може вивчати навіть психічні аномалії які не сягнули рівня хвороби, а тому не підпадають до сфери компетенції психіатрії.

Дійсно, ми погоджуємося, що перше слово завжди має належати експерту психіатру, адже саме він визначає нехворобливу природу афекту. Якщо буде виявлена патологія – необхідність в експерті психологу взагалі може відпасти. Однак, після визначення експертом психіатром психічного здоров’я підекспертного та непсихотичної природи афекту, завершуються його межі компетенції та повноважень, а подальший аналіз афекту повністю переходить до експерта психолога. І не має значення, чи то будуть дві окремі експертизи (сперше – судово-психіатрична, а далі – судово-психологічна), чи єдина КСППЕ, в будь якому випадку порядок залишається незмінним, визначеним межами повноважень спеціальних знань залучених фахівців.

Ще однією проблемою, яка напряму повязана з попередньою, є намагання окремих експертів психіатрів при розгляді природи афекту спиратися на клінічний опис його ознак що міститься в МКХ-10 [76; 79; 80]. Зокрема часто повторюється думка, що емоційні прояви, які передували події злочину та визначали психічний стан особи при вчиненні злочину у ряді відповідали діагностичним критеріям розділів МКХ-10 (зокрема, рубрикам з відповідними симптомами і синдромами), тобто їхнє визначення є компетенцією саме психіатра-експерта у відповідності з діючою класифікацією. Якщо ж клінічні прояви афективних станів містилися у непатологічних рубріках класифікатора (наприклад F43.0 «Гостра реакція на стрес» чи «реакція на стрес», «порушення адаптації») то ці автори пояснювали це недосконалістю самого МКХ-10, адже, начебто, це заважає відобразити клінічну суть понятя «фізіологічний афект».

Подібне завужене бачення пояснюється тим, що зорієнтованість таких авторів на МКХ-10 обумовлене їхнім помилковим уявленням про суто клінічний зміст описаних в ньому симтпомів та синдромів. Натомість, як вже зазначалося, діючий МКХ-10 містить не тільки патологічні чи психотичні симптоми та синдроми, але й непсихотичні варіанти розладів у межах клінічної норми [89]. Тому, якщо непсихотичні психічні стани наявні в цьому класифікаторі, це не означає ані автоматичне підпорядкування них до меж компетенції психіатрів, ані недосконалості самого класифікатора. Тим паче, що завдяки такому розширеному опису всіх психотичних та непсихотичних феноменів, цей класифікатор може рівною мірою використовуватися не тільки психіатрами, але й психологами.

Відтак, структура особливих психічних явищ, і, зокрема, примежових станів, їхня відповідність непсихотичним діагностичним критеріям МКХ-10 свідчить про те, що діагностична та експертна оцінка таких феноменів є компетенцією експерта психолога в рамках як окремої, так і комплексної судової експертизи. Окрім того, до компетенції експерта психолога відноситься дослідження та оцінка індивідуально-психологічних особливостей підекспертного, періоду психо-емоційної напруги (якщо він передував виникненню афективного стану), дослідження особливостей конкретноситуативної інкримінованої поведінки за об’єктивних та суб’єктивних умов що склалися. Тобто оцінка специфічності психічного стану, якщо такий мав місце при здійсненні злочину і його впливу на здатність усвідомлювати та керувати власною поведінкою підекспертним. Тому зрозумілим є, що діагностику цього стану здійснює експерт-психолог, на підставі попереднього доведення судово-психіатричною експертизою відсутності патологічних розладів чи станів суб’єкта. Це пояснюється тим, що об'єктом психології є психологічна діяльність психічно здорових осіб, визнаних судово-психіатричною експертизою осудними [39].

Іноді юристи піддають сумніву сумлінність експерта-психолога через зовнішню суперечливість психіатричної та психологічної експертиз, коли з висновку експерта психіатра випливає, що суб’єкт «міг усвідомлювати свої дії і керувати ними» (тобто психічно здоровий), а з висновку експерта психолога «не міг повною мірою усвідомлювати свої дії і керувати ними». Для розв’язання такої «суперечливості» висновків треба звернути увагу на таку обставину, як слово «міг» в психіатричній експертизі і «не міг повною мірою» - в психологічній експертизі. У висновку експерта психіатра дієслово «міг» свідчить про принципову потенційну можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними, але експерт не повинен давати відповідь за межами своєї компетенції щодо ситуативних психологічних станів що здатні тимчасово обмежувати здатність повною мірою усвідомлювати себе. Відтак, в констатації психічного здоров’я, автоматично припускається, що підекспертний, як і будь-яка психічно здорова особа, може знаходитися в нормальному психоемоційному стані з повним самоусвідомленням та самокеруванням, а може опинитися в значному психоемоційному збудженні, коли здатність до самоусвідомлення різко знижується. Обидва стани притаманні здоровим людям, і вплив емоцій на поведінку людини є незаперечним. Тому зникає й «суперечливість» подальшого висновку експерта психолога, який на основі виявленого особливого психологічного стану (наприклад, фізіологічного афекту) констатує неможливість в інкримінованій ситуації повної міри самоусвідомлення власної поведінки підекспертним.