11. Творчість Мольєра

Мольє́р (псевдонім Жана Батиста Поклена) - французький письменник, драматург і актор. Творчість Мольєра мала чималий вплив на подальший розвиток світової драматургії. Жан Батист Поклен походив із старовинної буржуазної сім'ї. Мольєр виховувався в сучасній єзуїтській школі, де ґрунтовно вивчив латину, так що вільно читав в оригіналі римських авторів.Але юридична кар'єра не привертала його, і Мольєр обрав професію актора. Юнацькі поневіряння Мольєра по французькій провінції в роки громадянської війни — фронди збагатили його життєвим і театральним досвідом. З 1650 Мольєр очолює трупу. З моменту утвердження Мольєра в Парижі починається період його гарячкової драматургічної роботи, напруженість якої не слабшала до самої його смерті. За цих 15 років [1658-1673] Мольєр створив всі свої кращі п'єси. Мольєр доводив, що комедія не тільки не нижча, але навіть «вища» за трагедію, цей основний жанр класичної поезії.

Якщо в своїх ранніх комедіях Мольєр проводив лінію соціальної сатири порівняно обережно і торкався переважно другорядних об'єктів, то в своїх зрілих творах він бере під обстріл саму верхівку феодально-аристократичного суспільства в особі його привілейованих класів — дворянства і духовенства, створюючи образи лицемірів і розпусників в рясі попівства або в припудреній перуці. Наприклад занадто глибока і серйозна комедія, «Мізантроп», була зустрінута холодно глядачами, що шукали в театрі понад усе розваги. В останні 5 років свого життя Мольєр створює комедії, так би мовити, «самокритичні», що мають на меті зміцнення класової самосвідомості буржуазії і викриття недоліків, які принижують її гідність. Основна тема цього періоду — висміювання буржуа, що прагнули наслідувати аристократію і поріднитися з нею. Цю тему розвинуто в «Міщанині-шляхтичі».

Хоча і написана смертельно хворим Мольєром, комедія «Уявний хворий» — одна з найвеселіших і найжиттєрадісніших його комедій. На її 4-ій виставі 17 лютого 1673 Мольєрові, що грав роль Аргана, стало погано й він не дограв спектаклю. Мольєр був перенесений додому і через декілька годин помер. Паризький архієпископ заборонив ховати закоренілого грішника (актори на смертній постелі повинні були покаятися) і відмінив заборону тільки за вказівкою короля. Найбільшого драматурга Франції поховали вночі, без обрядів, за огорожею кладовища, де ховали самовбивць. За труною його йшло декілька тисяч чоловік «простого народу», що зібрався віддати останні почесті улюбленому поетові й акторові. Представники вищого світу на похоронах не було. Його увійшло до історії театру як ім'я родоначальника французького сценічного реалізму. Мольєр зробив величезний вплив на весь подальший розвиток буржуазної комедії як у Франції, так і за її межами.

На честь Мольєра названий кратер на Меркурії.

12. Розвиток французької прози

Франсуа де Ларошфуко - французький письменник, був представником старовинного дворянського роду. У 1629 р. брав участь в Італійських походах, після чого залишився при дворі. Був серед змовників проти кардинала Рішельє, першого міністра Людовіка XIII. За придворні інтриги його ув'язнили у Бастилії, а потім заслали у Вертей, де він провів декілька літ. Після смерті Рішельє та Людовіка повернувся до двору в надії стати фаворитом королеви, але зустрів суперника в особі кардинала Мазаріні. Знову брав активну участь у змовах. Після встановлення Людовіком XІV абсолютної монархії письменник втратив інтерес до політичної гри і цілковито віддався придворному життю та мистецтву.

Перша збірка Ларошфуко вийшла друком 1659 р. і відкривалася «Портретом» автора. Це цікава психологічна замальовка, в якій Ларошфуко стверджує, що наділений розумом, вміє сильно відчувати, він гордий і діткливий. У 1665 р. письменник видав перший том головної праці «Роздуми, або Висловлювання і моральні максими» Книга була видана анонімно, але її авторство ні для кого не залишалося загадкою. Згодом Ларошфуко. постійно доповнюватиме свою збірку новими максимами, шліфуватиме вже написані. Вони вважаються класичними зразками афористичного жанру. У «Роздумах» очевидна опора на філософські погляди Гассенді та Декарта, котрі вважали, що духовний світ індивідуума зумовлений фізіологічною сутністю. Таким чином, людина є частиною спільного природного світу і розвивається за одними й тими самими законами. Ларошфуко вважав, що суспільство розвивається і рухається вперед лише завдяки таким людським якостям, як егоїзм і шанолюбство. Ларошфуко розуміє, що будь-кому властиве прагнення до насолоди і що людина не приймає страждання. Для досягнення своєї мети вона й послуговується власним інтересом, який домінує над рештою якостей. Згідно з його філософією, егоїзм сам по собі не несе етичного заряду. Етична оцінка виникає лише у випадку зіткнення кількох приватних інтересів. Егоїзм і себелюбство стають негативними якостями в тому випадку, якщо не стримуються розумом. Суспільство нормально функціонує лише там, де розум перемагає пристрасті. Як вважав Ларошфуко, така суспільна організація як абсолютизм не сприяє громадянському миру і процвітанню індивідуальних характерів. Абсолютизм спонукає людину до бунту. Такий погляд на речі зрозумілий, оскільки виправдовує й особисту долю письменника.

Жан де Лабрюйєр - письменник народився у сім'ї небагатих міщан, займався юридичною діяльністю та служив у принца Конде вихователем. Його «Характери, або Звичаї цього століття» — один із найвидатніших творів французького класицизму XVII ст. «Характери» Лабрюйер спочатку задумав як додаток до перекладу французькою мовою однойменної книжки давньогрецького письменника Теофраста. Цей додаток, за звичаями сучасників, мав долучити до спостережень Теофраста спостереження Лабрюйера. Але з кожним наступним виданням книги (за життя автора їх було дев'ять) додаток розширювався, збільшувався обсягом і поступово із додатка став головним. В останньому прижиттєвому виданні «Характерів» Лабрюйера сам твір Теофраста став, по суті, додатком.

За жанром «Характери» багато в чому продовжують традиції Ф. де Ларошфуко. Це книга нарисів, афоризмів, фрагментів, роздумів. Основне в ній — роздуми про духовний склад людини, про «настрій» її розуму та серця. При цьому Лабрюйер вважає, що характер не вибудовується на якій-небудь одній психологічній рисі (наприклад, скупості чи самозакоханості).

Характер він пов'язує зі способом життя. Так, поведінка та вчинки людини, котра перебуває на значній посаді, визначаються, на думку письменника, цією посадою. А людина, від природи весела та щедра, під впливом обставин стає у Лабрюйера похмурою, скупою, запопадливою, черствою. Суперечачи теоретичним канонам класицизму, Лабрюйер протестує проти трактування людського характеру як чогось незмінного. Він упевнений, що люди впродовж свого життя стають несхожими на себе самих. Унаслідок визнання принципу розвитку характеру, його змінюваності особливу роль у Лабрюйера відіграють якості «набуті». Письменник сумнівається і в могутності розуму, не вірить у його здатність керувати людською поведінкою. Замолоду, стверджує Лабрюйер, людина живе інстинктами; у зрілому віці розум розвивається, але його зусилля виявляються марними через пристрасті, природжені вади; у старості розум працює на повну силу, але він уже пригнічений роками невдач і злигоднів, підточений тілесною Строга логічність викладу думок, типізація, узагальнення, риторичність, урочистість стилю — такі характерні риси книги Лабрюйера, яку важко співвіднести з якоюсь певною формою чи жанром.