39. Ренесансний реалізм XVII ст.

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження.

Сам термін "ренесансний реалізм" було взято літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до бароко і безпосередньо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження.

Тим більше умовний характер мав сам термін "реалізм", адже у творах письменників, яких ми можемо віднести до цього напряму, навіть не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягала, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства.

Яскравий представник цього літературного напряму у XVII столітті Лопе де Вега протиставляв песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Письменники— представники напряму ренесансного реалізму— спеціально і усвідомлено вибирали "низинні" форми, відтворюючи "грубу" правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічалися дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї.

1. Увага до матеріально – чуттєвої сторони життя, світу (реабілітація матерії і плоті) 2. Увага до людської особистості. Людина виступає носієм певного ідеалу (а) багатогранність художнього образу (образу притаманні найрізноманітніші риси) б) динаміка і еволюція художнього образу в) титанізм художнього образу) 3. Широта охоплення дійсності в худ. творах (людину показують в світі, в усіх сферах діяльності) 4. Включення людини в природу. Мистецтво поетичного пейзажу і мистецтво поетичного портрету. 5. Образотворча роль мови. Мова індивідуалізує образ: невідповідність мови героя мові навколишнього світу 6. Величезний позитивний пафос творів, оптимізм, породжений вірою в людину.

40. Творчість Лопе де Веги

Лопе Феліс де Вега Карпіо — іспанський драматург, діяльність якого належить до так званого «золотого сторіччя» іспанської літератури. Народився в Мадриді. Батько майбутнього письменника — виходець із селян. Хлопець навчався спочатку в Єзуїтській колегії, а згодом в Університеті та Королівській академії математичних наук. Перебував на службі в знатних осіб, брав участь у поході «Непереможної армади», був кілька разів одружений, став ченцем, священиком, мав численні любовні пригоди. Через загибель сина та викрадення доньки став проявляти схильність до містики. У п'ять років писав вірші, в 12 склав комедію для сцени. Опанував всі жанри, створив більше 400 п'єс, майже всі віршовані, відомо ще 250 назв. Лопе де Вега створив величезну кількість п'єс. Зухвалий в житті, Лопе підняв руку і на традиції іспанської драматургії : він відмовився від прийнятого тоді принципу єдності місця, часу і дії, зберіг лише останнє, і поєднав в своїх п'єсах елементи комічного і трагічного, створивши класичний тип іспанської драми.

П'єси де Веги торкаються різноманітних тем: соціально-політичні драми з вітчизняної та іноземної історії, історичні хроніки, історії кохання Основа п'єс — інтрига.

Лопе де Вега в своїх численних комедіях (« Собака на сіні») виявляє тонкий талант комічного письменника. Його комедії насичені яскравою. Особлива роль в них відводиться слугам, історія яких створює паралельну інтригу п'єс. Саме вони, — гострі на язик, лукаві, сиплять влучними прислів'ями та приказками,- виявляються осередком комічної стихії твору.