1. Поема Гомера „Іліада” як героїчна епопея. Художні образи поеми. Іліада – епопея (відтворює життя народу в його дрібницях і в певний переломний період життя народу, коли висвітлюється його характер, стійкість). В Іліаді оспівується героїзм народів. „Іліада” побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про 10 річну війну між захисниками міста Троя і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю. Розповідається лише про один епізод 10 року війни, що триває 53 дні – це гнів наймогутнішого героя Ахілла. Агамемнон захопив у полон і зробив своєю наложницею дочку жерця храму Аполлона. Ображений батько звернувся з проханням покарати ахейців, і Аполон наслав у військо пошесть чуми.Греки почали гинути. Налякані вожді примусили повернути доньку. В помсту батько дівчини вирішив відібрати в Ахілла його бранку. Роздратований такою несправедливістю Ахілл хотів кинутися на царя, але з’явилася невидима для всіх богиня Афіна і наказала йому вийти з бою. Він зачинився у своєму наметі, оплакуючи кохану. Ахілл не виходив на жоден бій з Агамемноном, і замість нього в бій пішов Патокл (в обладунках Ахілла) і його вбив Гектор. Ахілл заприсягся помститися Гектору. Різким контрастом кровавих сцен є епізод прощання Гектора з дружиною Андромахою. Ахілл вбиває Гектора, а його батько вмовляє за викуп іддати тіло сина, після чого встановлюється перемиря на час поховання героя. Композиція – 24 пісні. Зміст поеми зосереджений навколо одного героя та однієї події.(гнів Ахілла). Є багато відступів від основного сюжету (перелік кораблів тощо). В жанровому плані - це військово-героїчна поема. Поетичний розмір – гекзаметр, немає рими, в середині поетичного рядка була цезура – логічна пауза. Цікавою особливістю побудови поеми є так звана двоплановість, тобто перенесення розповіді з плану земних героїв до плану небожителів. Завдяки цьому люди і боги є пов’язані спільними почуттями. Герої поеми здебільшого стають носіями кращих ідеальних рис народу. Ахілл – втілення військової доблесті і фіз. сили, Гектор – патріотизму і відданості родині. В „Іліаді” можна простежити чітку тенденцію – антивоєнне спрямування. Показовим є опис Ахіллового щита та картин, зображених на ньому Гефестом. Лише один малюнок про війну – решта про мир. Вражає величезна кількість дійових осіб. Звичаних воїнів Гомер характеризує двома-трьома словами і називає їх імена. Герої, що зявляються в багатьох епізодах, наділені індивідуальними рисами.Образи героїв сатиричні, позбавлені динаміки внутрішнього розвитку. Ахілл – ідеальний епічний герой, суперечливий образ, достатньо вразливий, запальний. Він оповитий ореолом трагічності, бо йому пророковано загибель у цій війні. За міфом єдине його вразливе місце – п’ята. Гектор – хоробрий, жорстокий, нещадний до ахійців, побожний, вірний обов’язку. Його мета – захист Трої, проте в нього неодноразово виникає страх перед суперником, звинувачує себе в загибелі багатьох воїнів, самовпевнений, ніжний, турботливий чоловік і батько.

2. Поема Гомера „Одіссея”, проблематика, художні особливості. Образи поеми як архетипи у світовій літературі. У поемі викладені події після закінчення Троянської війни, зокрема повернення Одіссея до рідної Ітаки на десятий рік його блукань. „Одіссея ” охоплює 40 днів. „Одіссея” не є епопеєю, це жанр мандрівки і пригод. Тема - повернення додому і дорожні пригоди. Ідея - мужність героя при подоланні перешкод, його героїзм. Боги вирішують дзволити Одіссеєві повернутися на батьківщину – острів Ітака. Цілих сім років його затримує німфа острова Огігія Каліпсо, яка покохала героя і наобіцяла йому вічне молодість і безсмертя. Афіна під виглядом друга Одіссея Ментора наказала синові Одіссея Телемаху виїхати на розшуки батька. Вона побачила, як женихи настирливо сватаються до вірної дружини Одіссея Пенелопи, пожирають його худобу і розкрадають майно. Каліпсо відпускає Одіссея і той на збудованому плоті вирушає в путь. Бог морів – Посейдон - надсилає страшну бурю і топить пліт (Посейдон мститься за осліплення його сина – циклопа Поліфема). Хвилі викидають його на берег острова, де мешкають гостинні феаки-мореплавці. Одіссей розповідає про всі свої пригоди: побачення з богом вітрів Єолом, зустріч з лихими лістригонами, які знищують 11 кораблів, річне перебування на острові Ея у чаклунки Кірки; подорож до похмурого царства Аїда.розмова з тінню матері, врятування від підступних сирен, довге перебування у німфи Каліпсо. Одіссей врешті прибуває до берега рідної Ітаки. Афіна допомагає герою - розповідає про безчинства, що коять в домі Одіссея женихи і перетворює героя, щоб врятувати від їхньої помсти на дряхлого старця. Одіссей відкриває себе сину, і вони обмірковують план розправи з женихами. У своєму домі Одіссею доводиться терпіти образи від нахабних юнакія. Пенелопа, дізнавшись про чужинця-мандрівника, запрошує його до себе щоб розпитати про долю її чодовіка-Вона наказує рабині Євріклеї, годувальниці Одіссея, обмити йому ноги, і та по шрамові на коліні пізнає свого господаря, та він велить їй мовчати. Пенелопа пропонує женихам останнє випробування - натягнути лук Одіссея і випустити з нього стрілу. Всі виявляються неспроможними це зробити, лише сам герой пускає стрілу через 12 кілець, а після цього розправляється з женихами. Пенелопа, боячись обману, перевіряє чоловіка таємницею, відомою лише їм. Звістка про смерть юнаків розноситься по Ітаці. Розлючені родичі приходять до оселі Одіссея, щоб помститись. Проте на Олімпі дальша доля героя вже вирішена. З'являється Афіна, яка виголошує рішення Зевса - між Одіссеєм і родинами вбитих повинен бути встановлений вічний мир.

Композиція -24 пісні. Зміст зосереджений навколо одного героя. У поемі багато відступів від основного сюжету (рада богів на Олімпі, епізод полювання героя на дикого кабана). Переважають численні пригоди, казково-фантастичні зустрічі героя, побутові й сімейні сцени, є підстави назвати казково-пригодницькою і родинно побутовою поемою. Поема написана гекзаметром. Цікавою особливістю побудови поеми є так звана двоплановість, тобто перенесення розповіді з плану земних героїв до плану небожителів. Завдяки цьому люди і боги є пов’язані спільними почуттями. Найголовнішою зброєю Одіссея е хитрість, поєднана з практичним розумом і досвідом. Але сили і бойової майстерності йому не бракує. Хитрість, здатність до обману - природні якості Одіссея. Часом він починає брехати, навіть тоді, коли не має ніякої потреби, заради самої брехні. Образ Одіссея надзвичайно складний. Обачливий розум Одіссея завжди спрямований на досягнення мети. Художні засоби: метафори, універсальний час, повторення.

3. Грецька лірика 7-5 ст. до н.е.. Загальна характеристика.Лірика – літературний рід, який передбачає розповідь, але про себе. На перший план виходить суб’єкт, який водночас є об’єктом. Об’єктом є людина, яка розповідає про себе. Давньогрецька лірика існувала в ІІ варіантах: 1) декламаційна (під акомпанемент) 2) меліка (просто пісня). Лірика з’являється наприкінці VII ст. і розквітає в VI ст. до н.е. В епосі практично немає індивідуальності – всі мужні, красиві, непереможні, рівні в силах. Лірика зявляється тоді, коли виникає індивідуальна пробл. розібратися в собі. Перший натяк на індивідуальність є Одіссея (він розумно оцінює всі ситуації і правильно вжив заходи). В той час ускладнювалися звязки із зовнішнім світом (війни, вторгнення в міста.). Греки будували зручні міста, розвивалася цивілізація. Лірики й поети приходили в Афіни, бо їм там платили і слухали. Лірика була дуже розвинута. Лірика – це свідчення того, що людина заявляє про себе. Каллін, Тіртей (7 ст.). Головна тема – патріотизм, оспівування військових подвигів. Архілох – тема: людина, її особисті негаразди, її особисте життя, яке відмінне від життя загалу. Це скарга на життя, бо був найманим воїном. Своє життя оспівував у віршах. Наприклад, 1) мусив втекти з поля бою. 2) про собаче життя (без дому без сімї). 3) про те, що нема грошей, навіть не зброю. В 6. ст – Солон. Тема філософська, тема і буття, проблема л-ни на очаз у спільноті показує, що л-на не одна, що її вчинки оцінюються з сторони. Зявляється гедоністична лірика (гедонізм – життя як насолода)-оспівування радостей життя завдяки вину дружньому застіллю подруг, друзів. Мімнерм (представник гедонізму). Феогнід з Мегари: філософ, вірші написані у формі юнака Кірна. Це дидактичні вірші – повчання. Він вчить бути його слухняним по відношенню до долі, не протистояти проти того, що посилають Боги. Тема долі, року, властива грецькій л-рі, потім римській. Л-на може влаштувуати життя як вона хоче, але не втече від долі. Л-на має бути благородною і має боятися того, щоб скотитися вниз. Порівнював благородство і ницість. Алкей, Сапфо, Анкареон з острова Лейбоса. Вони представники меліки. Сапфо – єдина жінка, яка мала певні громадянські права. Наприклад: навколо Сапфо був гурток жінок досить втсокого розвитку. Всі 3 по-різному описували почуття і ставились до них. У Алкея та Анакреона кохання виглядає як розвага, доповнення до життя. Це є анакреонтичні мотиви (радощі життя, застілля). У Сапфо кохання – це робота душі, присутній трагізм кохання (наприклад: Афродіти чи не найголовніша з Богинь). У 3 ст. до н.е. грецька лірика знову досягла вершини. Феокріт дав жанр буколіки, потім цей жанр освоїв Овідій. У 3 ст. в Александрії виникає александрійська школа вірша (Каллімах, писав гімни). Вони вишукували рідкісні варінти міфів. Сюди належав Аполоній Родоський (поема „Аргонавтика”).

4. Грецький театр. Походження. Будова. Евалюція грецької трагедії. Трагедія (грец. tragedia буквально: козлина пісня) — драмат. твір, який грунтуєт. на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації. Назва свідчить про тісний зв'язок трагедії з дифірамбічним хором, у якому брали участь ряджені в козині шкури, що грали роль сатирів. Класична трагедія остаточно сформувалась у творчості Софокла. Риси - морально-філософська та народно-виховна настанова трагедії. Елементи культового свята Діоніса. Вона ніколи не писалась прозою. У всіх віршах переважає симетрія. Учасники діалогів обмінюються паралельними одно- чи дво- або трьорядковими віршами, їх розміреність часто переривається урочистими монологами. Дуже часто партії хору згадують про минулі події, що розриває часову послідовність. У 17ст. французькі класицисти встановили три непорушні правила для трагедії: це три відомі єдності часу, місця і дії. Проте помилилися, вже Есхіл не дотримувався єдності часу. Фабула трагедії від початку до кінця залишилась глибоко драматичною, глядачі ставали свідками напружених переживань, бурхливих сцен, гострих конфліктів. Закінчувалась трагедія переважно загибеллю героїв або тяжким нещастям. Основа- легенди та міфі. З моменту свого виникнення театр набув масового, всенародного характеру. Класичний театр складався з трьох частин: театрон, скене, орхестра. Театрон - місце для глядачів, розташовані на схилі пагорба. Незважаючи на велику кількість глядачів і розміри самого театру, акустика в ньому буда ідеальна. Театр працював лише на свята Діоніса. Орхестра - майданчик, на якому розмішувався трагічний хор, що спочатку складався з 12, а потім - з 15 хоревтів, включаючи заспівувача або корифея (провідника хору). Посередині знаходився жертовник Діоніса, на якому перед виставами приносили жертву. Скене (намет для переодягання ) являла собою єдину в театрі закриту частину, мала вигляд палацу, повернутого фасадом до глядачів. Актори поверталися до скене, щоб змінити маски. В ній також зберігався акторський реквізит. Перед скене будувалася колонада між колонами, ставилися розмальовані щити-декорації, що пояснювали обставини п'єси. У трагедії зверху могли спускатися «боги», знову «злітати» вгору, персонажі - провалюватися в Тартар, вбиті за дверима скене герої- знову з'являлися перед очима наляканих глядачів. Міг гриміти грім, гуркотіти морський приплив. Усі ці дива, необхідні для досягнення сценічного ефекту, потребували необхідних технічних засобів. Елліни вирішили цю проблему шляхом створенням ряду простих але надійних машин .Організація вистав. Майже з самого початку вистави трагедії переросли в змагання трагічних постів і виконавців – драматичні (або трагедійні) змагання ,що заздалегідь готувалися до Діонісій. їх було кілька , але найголовнішими вважалися Великі (або міські) Діонісії (березень), де виступали драматичні поети з своїми новими творами. Малі (або Сільські) Діонісії (грудень), на яких здебільшого обмежувалися веселими процесіями та гулянками , і Ленеї (лютий)- на них ставилися вже відомі трагедії. Підготовка до них починалася на два - три місяці раніше. Перший день свят закінчувався гекатомбою-жертвоприношенням 100 биків. Розпочиналося дійство. Воно немало відображувати реальне життя, до трагедії ставилися зовсім інші вимоги. Афінські глядачі не зрозуміли б поета та обурилися б його п'єсою ,коли б він показав їм ту сьогоденність з її вадами і тіньовими рамами, яку вони бачили щодня. Традиційна трагедія повинна була стояти вище за повсякденне життя і зображувати Арістотелем, не просто людей , а людей ( кращих , ніж наші сучасники ), Тому поети запозичували свої сюжети з міфів-легенд. Починалася трагедія з прологу. Закінчувалася трагедія хором оркестром та заключною піснею - ексодом («виходом, завершенням»), Подібна структура, трагедії була дуже добре відома глядачам, які в ній ще довго розбиралися. Актори з самого початку виникнення трагедії, коли вона ще була драмою одного актора , її актор водночас був і виконавцем головної ролі. Поява другого актора не тільки ускладнює дію, але й вимагає професійних акторів. Коли Софокл увів третього актора, акторський фах уже був поширеним, акторами могли бути лиши вільні громадяни-чоловіки і юнаки, та інколи необхідно було виконувати жіночі ролі. З низки соціально-побутових причин жінки до драматичних ролей не допускалися. Для того щоб зробити гру акторів виразною, досягти цілісності образу, вже Феспід користувався полотняними масками. Колір маски підказував настрій і психологічний стан героя. Наприкінці 4 ст. до н.е. професія актора почало швидко занепадати. 310 рік до н.е. відбулися останні драматичні змагання. З'явилися синоди-об'єднання трагічних, комедійних акторів , співців, танцюристів, які займалися підготовкою вистав за гроші. Поряд з високо професійними акторами з'являються актори-ремісники з низів суспільства, з невисоким рівнем культури. Вимоги до акторської майстерності різко знижується, вона поступово деградує, репутація самих акторів стає досить сумнівною.

5. Конфлікт та образи трагедії Есхіла ”Прометей прикутий”.Трагедія - драматичний твір, сюжет якого грунтується на дуже гострому, непримиренному конфлікті, що здебільшого призводить до загибелі героя. Найвидатнішою трагедією Есхіла вважають „Прометея закутого”, яка входила до трилогії про Прометея. Зміст її інших частин «Прометей вогненосний» і «Звільнений Прометей» - нам точно не відомий. Прометей поставився до людей із співчуттям. Він дав їм розум і мови, науку й ремесла, викрав вогонь і передав їм для користування . За це Зевс покарав Прометея. Сюжет: трагедія «ПЗ» розповідає про це покарання. Дія розгортається в далекій скіфській пустелі. Зевсові слуги Влада, Сила і Гефест ведуть П. до скелі,і Гефест переконує його. На всі обвинувачення Влади П. відповідає гордим мовчанням - не скоряється волі Зевса. Лише коли він залишається один починає скаржитись стихіям на свою самотність До нього прилітають Океаніди, а потім і сам Океан, який радить П-ю змиритися із цим, але той відмовлясться. З’являється нещасна Іо, перетворена Герою з ревноців на телицю. П. попереджає її про численні страждання і труднощі і сказав їй, що вона стане родоначальницею могутнього роду героїв, у якому десь у тридцятому його коліні з'явиться і визволитель самого Прометея-Геракл. П-розповідає про можливе народження сина Зевса, сильнішого за батька, проте імені богині-матері не називає. Чуючи ці погрози П.,3евс посилає до нього Гермеса з метою дізнатися про таємннцю. Герой відмовляється це зробити, тоді його чекає покарання. Зевс кидає свою блискавицю, земля розходиться і П. разом зі скелею падає у безодню і потрапляє в Тартар. Риси: П. був наділений рисами,що робили Його втілення людських зусиль у боротьбі з природою. Непохитний у своїх переконаннях П. гордий, сповнений презирством до фізичних мук, на які відповідав мовчанням. Це мовчання було сповнене глибоким внутрішнім змістом, він залишається непохитним борцем, вірним своїм ідеям, його не можливо зламати тортурами і він не змінить свого ставлення до Зевса, якого він вважає деспотом і тираном. Ніякі моління жалісних Океанід,умовляння бога Океана змиритись з Зевсом не можуть вплинути на героя, він відкидає їх. Його надихає розуміння того грандіозного значення, що мав його подвиг для культурної еволюції роду людського. П. не приховує своєї гордості за здійснений вчинок і готовий перетерпіти ще безліч мук і катувань. Тиранія Зевса нестерпна П-ю. Драматична доля Іо зайвий раз переконує його в деспотичності олімпійця, якого він дійсно перестав поважати. У боротьбі з Зевсом П. ніби зазнає поразки,але насправді стає моральним переможцем. Олімпієць не міг його зламати тортурами, дух П. залишається непереборним і незважаючи на страшні муки, він висловлює свою ненависть до деспотії. Риси П-я- тираноборство, гострі виступи проти безпринципного й жорстокого, підступного й боязливого Зевса, який жодного разу не з’являеться на сцені, але незриму присутність якого відчувають усі персонажі. Друга риса П-я – вірність своїм ідеям, категорична відмова навіть під загрозою нестерпних тортур змиритися перед волею бога-владаря, для того, щоб побачити падіння деспота. Третя риса П-я – гуманізм, власне заради людей і починаються всі його страждання. Дари, зроблені П-м смертним, символізували могутній людський прогрес. Приклад П-я підказував шлях тим, хто не схотів змиритися з обмеженістю людської натури. Образ самого П-я можна назвати монументальним, тобто тим, у якому панують могутні почуття, грандіозні пристрасті, які не під силу витримати звичайному герою, вони б його просто зламали. П-П не знає сумнівів, вагань, відступів. Сам титан посилається на невблаганність долі, але це не приводить його до покори. Есхіл сміливо наділяє П-я і суто людськими рисами. Залишившись самотнім, титан страждає і голосно скаржиться, подібні скарги могли висловлювати смертні, і вони були б логічними і зрозумілими. В іншому епізоді, розмові з Іо, П-й щиро співчуває дівчині,її стражданням і розмовляє з нею надзвичайно лагідно. Це вже не титан. Згадані епізоди могли б принизити образ бога-титана, але цього не трапляється-Есхіл використовує прийом певного «омоднення»П-я і досягає ним ефекту єднання героя з глядачами, комкретного розуміння його людяності. Зменшуючи «божественний ореол „титана”, поет робить його значно ближчим до глядачів. Деякі образи трагедії досить одноманітні і схематичні, позбавлені динаміки розвитку. Оксаніди оплакують страждання титана, але здатні тільки на самопожертву. Іо зображена лише як несправедливо страждаюча жінка. Отже, головною для Есхіла стає мовна характеристика героїв,тому кожен з них розмовляє власною його мовою. Влада і Гермес відчуваючи підтримку Зевса, ведуть свою діалогічну партію брутально і загрозливо.Океаніди-ніжно і нерішуче-Океан-мяко і улесливо. Мова самого П-я пряма, мужня і рішуча. Комфлікт: влади і підлеглих.

6. Конфлікт та проблеми трагедії Софокла „Антігона”.Написана першою серед трагедій Фіванського циклу й поставлена в 442 р.до н.е ,"Антігона"завершує розповідь про долю Лаєвого роду і є однією з кращих драм.Час її створення ще збігався з „віком Перікла", періодом буйного розквіту афінської культури. Низка епізодів трагедії пов"язана із сучасністю. Головний конфлікт зосереджений навколо проблеми співвідношення державних і божественних законів. Трагедія відкривається Прологом, у якому відбувається діалогАнтігони з її сестрою Ісменою. В двобої загинули їхні брати Етеокл і Полінік. Царем Фів після їхньої смерті стає Креонт, який видає перший закон: Етеокла - захисника держави - ховають з усіма почестями, а Полініка, який зрадив рідне місто і пішов на нього війною, залишають на полі на потому псам і птахам. Антігона пропонує сестрі порушити закон і поховати тіло Полініка. Автор підкреслює незалежний і твердий характер Антігони. Ісмена ж, утілення жіночого начала і боязкості,відмовлясться, адже вони-лише слабкі жінки і їм ,з чоловіками не змагатись".Відповідь Ісмени розкриває основну тему трагедії. Розгнівана Антігона вирішує самостійно здійснити обряд поховання, бо для неї найсвятішим є виконання обовязку. Креонт оголошує фіванцям свою заборону ховати Полініка. Незабаром прибуває. Страж зі звісткою, що хтось переступив закон і виконав поховальний обряд над тілом Полініка. Розлючений Креонт наказує знайти порушника, о6винувативши її в хабарництві. Антігона вирішує вдруге здійснити поховальний обряд. Буря змела з тіла Полініка насипану нею землю.Тепер уже варта її затримує і перепроваджує до Креонта. В гострій суперечці з царем дівчина доводить своє право поховяти рідного брата. Креонт нічого не хоче слухати. Він слушно вважае,що перед законом усі рівні і далі діє,виходячи саме з цієї посилки. Для Антігони вищою славою є поховання брата, що її вчинок схвалюють усі фіванські громадяни, тільки не насмілюються йому про це сказати, боячись деспотичної натури царя та його покарання. Власне, вона обвинувачує Креонта в тиранії..У різкій суперечці з батьком Гемон доводить хибність його вироку. Старий Тіресій радить йому негайно поховати Полініка, звільнити Антігону.Але з живою Антігоною Гемону ніколи не одружитися. Найвищого напруження дія досягає під час останнього побачення Антігони і Креонта, коли дівчина прощається з життям. Вона не шкодує за вчиненим. Вона так і не пізнала кохання, щастя материнства, вже не побачить"священного в небі світла" і залишиться ніким не оплаканою. За наказом Креонта дівчину замуровують в печері. Сліпий Тіресій розповідає йому про погані прикмети й докоряє за неправедні дії. Наляканий і розгублений цар питає поради у Провідника хору. І той відповідає, що слід визволити з печери дівчину й поховати померлого. Стурбований Креонт віддає накази, обіцяє випустити дівчину. Але вже надто пізно. Вісник приносить скорботну вістку і про драматичну смерть Генона. А згодом другий. Вісник сповіщає про смерть дружини Креонта Еврідіки, яка не витримала звістки про загибель єдиного сина. Ридаючи Креонт просить богів швидше послати йому смерть. Конфлікт між Антігоною і Креонтом він розглядає з позиції й боротьби державних („писаних") і традиційиих, моральпих („неписаних") законів. Право царя-вимагати виконання законів і карати за їх порушення. Він суворо дотримується законності. Отже, він має рацію, караючи навіть посмертно Полініка. У часи Софокла було заведено, що людина,яка насмілювалася піднести руку на рідне місто, зраджувала його, не могла бути похованою в рідній землі.Тому з юридичного погляду Креонт тут правий.Але він повинен був поховати тіло за межами міста. Правий він ніби, коли карає Антігону за порушення його наказу.Але він не схотів зрозуміти дівчини, яка також діяла відповідно до законів богів.Антігона захищає своє право сестри поховати брата. Дівчина пішла на смерть заради правди. Обидві сторони виявляються кожна по-своєму правими.Сам Софокл не віддає нікому з героїв переваг й, караючи обох. Але моральна перемога дівчини,її неправедна загибель накликає на царя страшніші, ніж смерть, нещастя. Адже фактично він сам вбив сина і дружнину.Інколи „Антігону” називають трагедією влади, в ній усе спрямоване на засудження сваволі влади. Головна ідея твору полягає у зверхності божественних, тобто традиційних законів, над законами людськими. Опозицію самовідданій Антігоні становить жорстокий й брутальний від природи Креонт. Другорядні образи Ісмени, Гемона не такі яскраві. В них переважають пасивність, нездитність до боротьби хоч самі по собі вони привабливі і наділені рядом позитивних якостей. Єдиним цілком негативним персонажем постає Страж, який.схопивши Антігону й звільнившись від загрози, покарання,з торжеством веде її до Креонта,знаючи,що їй загрожує.

7.Конфлікт та образи трагедії Евріпіда „Медея”. Найвідоміша з його п'єс є «Медея». Сюжет: один з останніх епізодів міфу про аргонавтів. За наказом свого дядька Пелія, який відібрав трон у його батька Есона в Іолку, Ясон із групою друзів поплив на кораблі «Арго» до Колхіди по золоте руно, щоб повернув владу Пелій. З допомогою дочки колхідськ. царя Медеї, яка закоха­лася в Ясона, він виконав усі поперед. вимоги царя Еета. Медея ж приспала дракона, що стеріг руно, Ясон одніс його на корабель і разом із Медеєю й товаришами відплив додому. Щоб припини­ти переслідування Еета, Медея вбила свого молодшого брата, розрубала на частини та кинула в море. Переслідувачі змушені були зупинитися, щоб зібрати останки юнака й поховати, і при­пинили погоню. В Іолку Пелій відмовився віддати владу, і Медея за це помстилася йому. Ясону довелося з нею втекти від гніву іолкських громадян, і він знайшов притулок у Коринфі. Трагедія відкривається Прологом, у якому Няня двох малень­ких дітей Медеї розповідає про нові події в домі Ясона. Він вирішив залишити Медею й одружитися з дочкою коринфського царя Креонта. Медея проклинає підступного чоловіка, скаржиться на підневільне становище жінки в родині й сус­пільстві. Боячись її помсти, цар Креонт наказує їй негайно залишити місто. Дозволяє зостатись на день, щоб вона могла обрати місце свого дальшого перебування. Медея задоволена — одного дня для здійснення помсти вистачить. У діалозі з Ясоном вона висловлює всю свою скорботу, озлоблення й гнів за за­вдану образу. Вона все віддала за кохання — батьківщину, сім'ю, вбила брата для врятування Ясона. А замість щирого почуття — підла зрада. Вона від­чуває себе чужинкою серед еллінів, у неї немає жодної подруги. Медея чудово розуміє, що виправдання Ясона тим, що він піклу­ється про майбутнє дітей, брехливі й не варті довіри. Бо справж­ня причина його нового шлюбу — мрія посісти коринфський трон, захопити багатства. Медея постає надзвичайно сильною натурою: вона не втрачає розуму і думає про майбу­тнє. Коли цар Егей пообіцяв їй притулок у Афінах, вона спокій­но починає готувати помсту – просить Ясона віддати нарече­ній шлюбний подарунок — розкішний пеплос і золотий вінець. Вона помирає, але медая хоче помститись йому і вона думає вбити дітей. В її душі починається нестерпна, болісна боротьба. Боротьба між двома почуттями — ненавистю до чоловіка і материнською любов'ю. Вагання та сумніви героїні тривають до прибуття Вісника, який сповіщає про жахливу смерть Главки і Креонта. Медея твердо впевнена у своєму виборі, вона закріплює його присягою. Закінчується п’єса думами про ті муки, що їх несе «журбою сповнене ло­же кохання» Евріпід виявив себе майст­ром розкриття найпотаємніших струн людської душі: конфлікт двох почуттів закінчується для М. перемогою пристрасті над материнством. І коли прибігає стурбований долею дітей Ясон, хор уже нічим не може його втішити. З палацу виїздить на колісниці, запряженій крилатими зміями, Медея з двома мертвими дітьми. Найстрашніше для неї залишилося позаду, вона здійснила помс­ту і тепер, спостерігаючи страждання Ясона, сповнена тріумфу. Вона відмовляє йому в можливості поховати синів і навіть попро­щатися з ними.Евріпід уславився своїми жіночими образами й особливо зо­браженням психології жінок. Медеї серед них належить окреме місце, вона «злочинна» варварка, хоч це й не заважає їй протес­тувати проти соціальне нерівного й приниженого становища жінки взагалі. В трагедії вона постає звичайною скривдженою жінкою. Віддається своїм пристрас­тям. Кохання змінюється не менш бурх­ливою ненавистю, що також штовхає героїню на злочин. Для неї образа в коханні є проявом найганебнішої зневаги. Саме завдя­ки її підступності у сцені замирення з Ясоном він по-справжньо­му починає їй вірити. Композиція трагедії складена так що вже з самого початку глядачі вводяться в центр подій, напруження безперервно наростає, досягаючи кульмінації в прощальному мо­нолозі героїні. Ясон: Крайній егоїст і прагматик він уособив найгірші риси людини Евріпідової доби. Жадібність, честолюбність, брехливість, лицемірство характеризують Ясона як героя негативного. Бажання влади, прагнення будь-що збага­титися штовхають його на аморальні вчинки, що їх він виправдо­вує фальшиво-лицемірними словами. Він неодноразово запевняє Медею у своїй любові до дітей. Але й до них його ставлення суто егоїстичне. Вони цікавлять Ясона як продовжувачі його роду не більше, і самі по собі йому байдужі. Коли Креонт виганяє Медею з дітьми за межі Коринфа, Ясона не цікавить дальша їхня доля -куди вони підуть, що з ними буде. Не раз рятований Медеєю, яка йому допомогла здійснити всі подвиги і здобути руно, Ясон вияв­ляє щодо неї крайню невдячність. В фіналі він залишається самотнім і нікому не потрібним, позбавленим майбутнього.

8. Ідейно - тематична та історячна основа поеми Вергілія «Енеїда» Світову славу принесла Вергілію його поема «Енеїда» - третій великий твір ( Еней був сином Алхіса і Венери, Анхіс - двоюрідний брат троянського царя Пріола ). В «Іліаді» Еней виступає багато разів як найвизначніший троянський вождь, що користується прихильністю богів. У цьому творі говориться про царювання його і його нащадків над троянцями. В «Енеїді» ж Верглій зображає прибуття Енея зі своїми супутниками після падіння Трої в Італію для заснування римської держави. Вергілієм створені 12 пісень поеми, які не повністю довершені, деякі віршовані рядки залишилися недописаними. Є багато протиріч у змісті (перед смертю автор велів спалити поему, проте вона була видана після смерті автора.) Поема складається з-двох частин - перші 6 пісень присвячені подорожі Енея від Трої до Італії, а другі 6 пісень - війнам Енея в Італії з місцевими племенами. Першу половину вважають пародією на «Одіссею», а другу на «Іліаду». Історичною основою появи «Енеїди» був грандіозний ріст Римської республіки, а в подальшому Римської імперії. Ріст, що вимагав як історичного, так і ідеологічного обгрунтування. Мотив прибуття Енея в Італію зустрічається ще у грецького лірика 6 ст до н.е. Стесихора Ідейний зміст - Вергілій хотів у самій торжественній формі прославити імперію Августа. Август виходив нього нащадком древньоримських царів і мав праматір'ю Венеру. В «Енеїді» Анхіс показує Енею у підземному світі усіх славних нащадків, які будуть керувати Римом, царів та суспільно-політичних діячів. «Енеїда» є не просто хвалою Августу та його імперії, але твором патріотичним і глибоко національним. 3 формальної точки зору ідея троянського походження Риму знаходиться у повному протиріччі з італійською ідеєю. Згідно однієї версії, римські царі - нащадки Енея, отже Венери, а по другій - Марса і Реї Сільвії. У «Енеїді» часто італійський патріотизм представлений надзвичайно виразно. Сам Юпітер в І і ХІІ піснях прагне створити римську державу на основі змішання італійців, бо римський народ може сприйняти лише їх кров, а не звичаї, мови. Отже, у завершальному вигляд ідеологія Вергілія творить римських царів теж від Марса і Реї Сільвії, але сприймає останню вже як нащадка Енея. а не як справжню італійку. Вергілій хоче об єднати здорову, міцну, проте грубу італійську народність на чолі з Марсом з благородним культурним світом на чолі з Венерою.

9. Психологізм у зображенні образів Енея і Дідони в поемі Верілія „Енеїда”Головннй герой поеми - Еней - сконцентрував у собі всі доблесті епохи, як їх розумів Вергілій: побожність, високу мораль, милосердя, сміливість, розсудливість, почуття обов'язку і честі. Традиційною стала думка, що Еней -пасивний герой, бо більшість його дій зумовлені наказом богів. Втеча із Трої, з обіймів Дідони, довгорічні шукання Італії, свідчать про перетворення героя на слухняного виконавця вищої волі. Та іноді Вергілій втрачав владу над своїм героєм, і Еней діяв самостійно, поставав живою і активною людиною з власними думками і почуттями: бажанням залишитися в Трої, і загтнути з мечм в руці, кохання до Дідони. Своєрідність образу Енея полягає в поєднанні рис Одіссея (в І пол. поеми) і Ахілла (ІІ пол. поеми). Як і Одіссей, він оминав всі небезпечні містця, виявляючи розсудливість і обережність. Від Ахілла йому дістаються всі негативні риси – надмірна лють і безсердечність в бою. Образ Енея набуває трагічності. Внутрішня сила дає йому змогу стримувати почуття заради виконання обов'язків. Образ Дідони - найглибший і найтрагічніший. Ця жінка - вольова, сильна й героїчна натура, яку не зламали ні зрада її братів, ні вбивство ними її чоловіка Сіхея, ні вигнання, яка в заснованому нею Карфагені зустріла Енея і покликала його. Спершу автор показує зародження кохання Дідони і Енея, але вона вагається, бо присягала у вірності Сіхею. Почуття до Енея стає для неї випробуванням, вона карається. Та пристрасть все більше захоплює її, тому вона обирає кохання, яке більше не приховує. Вона вважає себе дружиною Енея і тому його повідомлення про від'їзд для виконання волі богів розгублює її, перетворюється для неї на трагедію. Дідона вибухає з гнівом, який змінюється ненавистю. Вихід один - смерть. Вона підпалює себе і у передсмертному пориві шле бажання лиха та загибелі Енея та його супутникам.

10. Творчість Овідія, новаторство тем і форм. Овідій швидко став популярним поетом, війшов до гуртка Корвіна Мессали, де познайомився з Тібуллом і Проперцієм, поезія яких лишалась для нього довгий час зразком. Багато його творів до нас не дійшли, зокрема велика епічна поема „Гігантомахія”, трагедія «Медея». Він створив у цей період три книги еротичних «Любовних елегій» . – легких, дотепних, іронічних, головною темою яких було кохання в різних його формах. Тому його називали пустотливим співцем кохання. Дидактична поема «Наука кохання» - містить практичні поради для закоханих. Поема викликала незадоволення, оскільки суперечила «моральним» реформам Августа. Своєрідним її закінченням була інша його поема – „Ліки від кохання”. Якщо більшість» еротичних творів Овідія спирались на реальність та досвід самого поета, то в книзі «Героїні» вигадка вже переважає. Відповідно до нового юліанського календаря він пише книгу «Фасти» («Римський календар”, у якій намагається відобразити всю історію римської держави. Паралельно він працював над книгою «Метаморфози», в якій пояснював чисельні зміни в світі природи. Спеціальним указом Августа Овідій був висланий з Рима в найвіддаленіший закуток імперії - місто Томи (сучасна Констанца в Румунії), де і пройшли останні роки життя поета. Причини несподіваного заслання поета маловідомі. У далеких Томах Овідій написав 5 книг „Скорботних елегій», і чотири книги «Послань з Понта» Крім цих творів, він склав ще напів загадкову поему «Ібіс», поему «Риболовля».

11. Жанр героїчпого епосу в Європ. л-рі Сер. Віків. Героїчний епос – вел твори, які оспівувули доблесних героїв та виконувалися жонглерами та шпільманами. Риси: джерела - усна народна література та епічні пісні; - віршована форма; - колективна творчість; - герої позит і негат. Герой гине. Урочистий стиль. Особливості історичного розвитку герм. племен відбилися в народно-героїчному епосі, в якому виділяють 2 періоди: 1) пов’язаний з добою великого переселення народів, з розпадом у германців патріархально-родового ладу. У той час на руїнах римської імперії створювались нові варварські держави. бЗбереглась незначна пам'ятка епосу:"Пісні про Хільдебранта", "Беовульф" давньогерманська епічна традиція збереглась і набула самостійного розвитку й скандин. країнах, особливо в Ісландії („Старша Едда”). У давньогерм. епосі відтворено буття вищого ступеня варварства. Значна увага приділялася темі родової помсти і скарбам, які були символами влади.Творцем і виконавцем пісні був дружинний співець (скопи, скальди). Пісня виконувалася речетативом під акомпанемент арфи. Характерними ознаками є завершеність епічного сюжету, лаконізм, емоційна піднесеність.

Другий період представлений німецьким героїчним епосом епохи розквіту феодалізму. Спадкоємцями скопів стають шпільмани. Німецький епос сюжетно пов'язаний зі старовинними піснями епохи великого переселення народів. На нього великий вплив мала сучасність, особливо придворна л-ра з культом служіння дамі, вишуканими почуттями і мовою. Найвизначнішою пам'яткою нім. епосу є „Пісня про Нібелунгів". Вона складається з 39 пісень-авантюр. Починається з прославлення краси Кримхільди, дівчини, що живе у Вормсі(Бургундія) під опікою братів-королів. Зігфрід - королевич Нідерландів мріє одружитися з нею. Брат Кримхільди Гюнтер згоден віддати свою сестру при умові, що королевич допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду. Увага у пісні приділена Кримхільді. Вона спочатку любляча дружина Зігфріда,якого вбивають і Крімхільду опанувала жадоба помсти та багатства – вона вбиває своїх братів та їх вассалів. Франц. епос зберігся у вигляді поеми в записах 12-14 ст. Вершиною епосу є „Пісня про Роланда". Сюжет мас історичну основу-похід Карпа Великого на Іспанію (7 років він воював із сарацинами). На той час франки вели війни з арабо-мусульманами. Роланд – відданий своєму королю і він вважає смерть за батьківщину найбільшим щастям, в нього жага доблесного гину. Ідеалізація героя, гіперболічність В іспанії – реконкіста – боротьба проти арабів. „Пісня про Сіда” – історична достовірність зображення подій. Найвидатн памятками усн нар творчості є 1) ірландський (скандинавський епос); 2) давньоскандинавський епос; 3) англо-саксонський епос. 1) Ірландський – створ на осн стар переказів, який відображав суспільн відносини, вірувань.Назва – саги (героїчні та фантастичні). Спочатку були прозовими, а потім з віршованими вставками – скели. Героїчні саги зосередж на прославленні військ доблесті,героїчні вчинки, розповіді про битви.Основна тема фантаст саг – різні почуття, наприклад сила кохання, яка є в них безжальна і страшна. Основні мотиви ірл циклу – прославлення героїчних подвигів в імя племені, прославлення почуття обовязку, благородства, чесності. 2)Давньоскандинавський – (Данія, Швеція, Норвегія) –їхні уявлення знайшли відображення у „Старшій едді”- 19 пісень – одна з найвидатніших памятник, складз героїчних та міфологічних пісень.. В кінці 12 ст. виникає „Молодша едда” Центральне місце серед міфолог пісень займає пісня „Болуспа” – створення світу, пантеон богів (Одін – бог чародійства та військ ремесла), Тор – бог грому, Локі – втілення зла, Вольдр – бог добра. Зміст пісень „С.едди” – ідея боротьби між Локі і Вальдром, при чому добро не завжди перемагає. У Норв. та Ісл. популярні скальди – придворні поети.3) Англ-сакс. епос. – найважл. є поема „Беовульф”. Сюжет побудований на основі історичних подій з давнього життя. У вступі йдеться про королів, а в самій поемі – про подвиги Беовульфа. „Пісня про Хільдебранта” – в основі істор подія, як начальник варварських дружин германців переміг остан. римськ імператора і захопив Рим, але Ост-готи вигнали його

12. Лицарська поезія і роман у світовій Європейській літ-рі Середніх віків. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейований стан лицарства. Важливу роль відіграє жінка – на її честь турніри, оспівується у віршах і піснях. Європейська лицарська лірика виникла у Провансі на межі 11 -12 ст. Саме тут вперше були оспівані нові лицарські морально-етичні цінності, любові, культ -Прекрасної драми". Прованс став батьківщиною поезії нового напряму. Провансальські поети називали себе трубадурами. Вони цілеспрямовано прагнули досягти професійної майстерності й оригінальності стилю. Трубадури затвердим риму в західноєвропейській ліриці, збагатили її новими жанрами. У поезії трубадурів спостерігаються різні ступені складності. На ранньому етапі створено темний стиль (надбання вибраних аристократів): трубадури хотіли бути зрозумілими тільки у вузькому колі придворної еліти. Пізніше утверджується "ясний стиль" (звернення до широкої аудиторії). Поети розуміли, що цінність твору - в його доступності для всіх Тема: - любовні відносини та інтимні почуття, куртуазний тип кохання із складними правилами та обов’язками. Жанри: 1) Канцона - вишуканий та оригінальний за будовою вірш на любовну тему служіння вельможній та неприступній дамі (Бернард де Вандорн, Джауфре Рюдель); 2) Тенсона - віршований диспут на любовну філософську тему. 3) Альба - пісня, яка прославляє взаємну любов, Справжні щирі почуття, земне кохання без куртуазної ідеалізації. 4) Серена - вечірня пісня кохання, прототип серенади. 5) Сервента - пісні на політичні і суспільні теми (Бертран де Борн, Пльйом де Фпейра) 6) Покторела - лірична пісня, яка зображує зустріч лицаря з простою дівчиною-пастушкою Це здебільшого дотепний поетичний діалог. Пастушка вірна своєму другові (простому селянину) глузливо відхиляє залицяння лицаря; 7) Балада - танцювальна пісня, пов'язана з народними піснями та обрядами. Батьківщиною лицарського роману є Північна Франція - його становлення проходило в руслі загального літературного процесу. Роман зазпав впливу різних літературно-історичних джерел. Разом з тим - це принципово новий жанр зі своїми проблемами та поетикою. Автори ідеалізували дійсність, а особливо життя придворно-лицарського середовища. Роман збагатився худ засобами народної творчості, елементами реалістичного зображення дійсності, відзначився гуманізмом – поваги до жінки та людських очуттів. Типовий персонаж - мандрівний лицар, який йде на подвиги заради слави та на честь своєї дами. Велике місце відводиться жінці і темі кохання. Творцем роману був поет - трувер, який був на службі при дворі або замку. Найбільш продуктивним періодом у розвитку роману є 2 половина 12 - поч. 13 ст. З Франції роман перекочував в інші країни. Цикли: античний, бретонський, візантійський. Античний – ознайомлював сусп з атичними подіями (Роман про Олександра, Роман про Фіви, Роман про Трою). Бретонський – народні джерела, фантастичні казкові мотиви. Його розділяють на 4 групи: 1.бретонські ле; 2. артурівські романи, романи про лицарів круглого столу; 3.романи про святий Грааль; 4. окремо – романи про Трістана й Ізольду. Ле - зберігся збірник 1175 року англо-нормандської поетеси Нарли Французької. 12 ле. Ле - це віршована новела любовно-авантюрного змісту із трагічним фіналом. Артурівські романи - французький автор Кретьєн де Труа вважається творцем класичного лицарського роману. Тип невеликого авантюрного одногеройного одноподійного ліричного віршованого лицарського роману. Романи про святий Грааль. У французькому варіанті - це чаша, з якої в останню вечерю пив Христос, а потім туди зібрали його кров. Куртуазні романи про кохання лицаря Трістана до королеви Ізольди належить до найпопулярніших у Середньовіччі. Вони виникли на основі кельтських перекладів. Ромаи дає уявлення про феодальну дійсність. Батько Трістана - король - загинув, захищаючи свої землі від феодала. Мати - померла з горя. Хлопець потрапляє в Корнуаля, де править його дядько Марк. Трістан - зразковий лицар. Король любить його, вбачає в ньому свого спадкоємця. Але феодали вимагають, щоб Марк одружився і дав їм законного спадкоємця. Трістан хоче висватати йому Ізольду Золотоволосу, але щоб здобутя її, він має вбити дракона-людожера,який наводить жах ка всю країну. Мати Ізольди дає донці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Але під час морської подорожі Трістан та Ізольда у спеку випадково випивають це вино і їх заполонила любов. Вона принесла їм щастя, але й стала причиною їхньої смерті. Візантійський цикл – мінлива людська доля, все залежить від наполегливості і хитрості. Розвивалася також міська література: Фабліо - невеликі віршовані оповідання про кумедні й безглузді події з повсякденного життя. Найпростіші – нагадують анекдот. У Німеччині аналогічний жанр - шванки. Повість «Піп Аміс» - хитрий священик. «Фермер Хельмбрехт» - Австрія, невеликий роман зі шванку.

13. Література епохи Відродження. Загальна характеристика. Відродження виникло в межах 14поч-17ст. Охопило Італію, Іспанію, Фр., Нім. Передусім Відродження почалось в Італії в 14 -поч15ст., розвивалось тільки тут і поч. згасати з сер.16 ст. У Нім. швидке піднесення ренесансного руху припадає на кін.16 - поч 17ст. У Фр-16ст, Англ, Ісп - 15-поч.17ст. Зростаючий клас буржуазії потребував знань про природу, навк. дійсність, тому розвиваються точні та природничі науки: астрономія, геометрія, механіка, фізика, створюються основи вчення про людину, в мистецтві виникає ренесансний реалізм — «чесний метод”. Виникає потреба в освічених людях. Велику роль у становл. і розвитку Відродж. відіграла античність. Вона позначилась на формув. ренесансного гуманізму. Гуманісти спирались на античність (її життєствердний зміст, уславлення людської краси) і головною справою вважали відродження і пошир. антич знань, тому епоха назив Відродженням. Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, розуміння людини і земного життя. Життя - найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу і неповторність. Розвиток л-ри грунт. на використ. традицій античності, сер.віків і нар.творчості. Головним предметом зображ. стала людина в її фіз. і духовн. житті. Письменники-гуманісти виробили складніше уявлення про людину, реабілітували в ній чуттєве начало, показали гармонію чуттєвого і духовного. Винахіг книгодрук-ня сприяв тому, що наукові знання та твори худ. літ-ри стали набутком найширшого кола письменних людей. Течії: розв. реаліс. тенденцій з опорою на нац. л-ру пройшов у течію ренесансного реалізму ; орієнтація на антич. зумовила появу ренесансного класицизму і написання творів латин. мовою, в кризовий момент пізнього Відродження виникає течія маньеризму. Періодизація: 1) Передвідродж. - перехід від сер.віків до Нової доби, коли склались передумови, що привели до ренесансного перевороту (Італія – кін 13-поч14ст, інші країни – 14-15ст). 2) Раннє Відродж.- хар-зується оптимізмом, віра в те що людина поборе всі труднощі (Італія – 14, інші – к15-поч15, фр – повна зрілість, Нім - завершення). 3) Зріле і пізнє Відродж - стають очевидними всі суперечності суп. ладу, на зміну оптимізму приходить трагічне світовідчуття, посил. реакція церкви, в л-рі переважає песимізм, розчарування.Спільні ознаки: 1)широкий розв. міст; 2)ліквід. феодал. анархії; 3)виникнення вел. централізованих держав; 4)зародж. буржуаз. відносин; 5) нагромадження початкового капіталу; 6)перехід від ремесла до мануфактури; 7)відкриття світу в галузі астрономії.фізики; 8)розвиток світ. торговлі; 9)класові протиріччя, які супроводж. революціями і війнами; 10)бурхлив. Розвиток наук, духовний переворот. Представники: Італія – Данте Алігьєрі „Божественна комедія”, Петрарка „”Канцоньери”, Бокаччо „Декамерон”; Франція – д”Обіньє, Рабле „Гарган і Пантаг”; Іспанія – Сервантес „Дон Кіхот”, Лопе де Вега „Собака на сіні”; Англія – Чосер „Кентерберійські оповідання”, Мор „Утопія”, Шекспір; Німмеччина – Брант „Корабель дурнів”, Рейхлін „Листи темних людей”.

14. Сонети Петрарки та їх вплив на світову поезію. Франческо Петрарка - перший видатний гуманіст Італії, великий поет епохи Відродження. Йому х-ний гострий розум, любов до життя, природи. В творчості користувався італ. та лат. мовами. В Авіньйоні він зустрів молоду жінку, що стала натхненницею і душею його поезії. Він прославив жінку і вірне кохання до неї. Сонет – ліричний вірш, що складається з 14 рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцени). З ліричних поєзій склав збірник „Канцоньєре” (книга пісень) , який склад з 2 частин :1) “На життя мадонни Лаури”, 2) “На смерть мадонни Лаури”. Гол. тема - кохання поета до Лаури. Петрарка працював над ним ще в 30-х роках і закінчив незадовго до смерті. Написана італ. мовою. Автор використав досвід любовної лірики трубадурів, поетів “солодкого нового віку”. На основі традицій Петрарка створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Він наблизився до реального, земного життя люд., по новому зобразив жіночий образ і кохання. Хоч Лаура і ідеалізується, вона постає як жива жінка з реальними земними рисами. Уяву поета постійно хвилює її зовн. вигляд, її краса. Ліричним героєм є сам Петрарка. Основу змісту становить напруж. інтерес поета до своєї особистості, до внутр. світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттями, платонічним і чуттєвим коханням. Поет аналізує свій вн. світ, прислуховується до своїх почуттів, до розуму. “Канцоньєре” – різнотемна збірка. До неї входить вірші на політ., моральні теми, в яких оспівується природа, дружба, патріотизм, передаються філос., і ест., роздуми. Вимальовується образ нової людини, з її складним внутрішнім світом. Петрарка створив свій індивід. стиль, домагався краси форми, видточеності вірша, вишуканості. П. надав сонету класичної витонченості, його сонет став взірцем жанрової ф-ми. Його наслідування породило течію петраркізму в європейській поезії. Впливом його сонету позначена творчість поетів Фр., Анг.,Нім. і слов’янських країн епохи Відродження.

15. Трагедія Шекспіра “Ромео і Джулэтта” як синтез проблематики 1 періоду творчості драматурга. Особливості композиції пєси. В І період творчості переважає радісне сприняття життя, світлий оптимізм, ідея гуманізму. Ш. змальовує темні, негативні риси дійсності, соц суперечності, але він впевнений, що зло можна подолати, він вірить у торжество розумного і доброго. Трагедія пройнята оптимістичністю, вірою в неминучість торжества, гуманністю, відданістю між людьми, в ній багато комедійних сцен. За своєю будовою і атмосферою п’єса дуже близька до комедій кохання. У центрі сюжету трагедії – історія кохання двох героїв, зображена патетично і піднесено. Кохання Ромео (17) і Джул (14) – благородне, радісне і чисте, воно духовно збагачує героїв. Вони відкидають все, що перешкоджає їх щастю, і традицію родової помсти, деспотичну владу батьків і стару родинну мораль. В п’єсі показано всі стадії конфлікту між старим і новим світом. На шляху до щастя героїв стоїть давня кривава ворожнеча між родиною Монтеки і Каполетті. Р і Дж – люди нового часу, світ, який вони сприймають, заснований на началах добра і любові. Кохання героїв показано як всеохоплююча пристрасть, що породжує позитивні начала. Р і Дж. своєю смертю долають стару мораль, ворогуючі родини відкидають помсту і злобу, визнають правоту і людяність миру. Така кінцівка позбавляє трагедію песимізму, але трагізму не усуває. Це єдина трагедія Шекспіра, де комічний елемент має вел значення, його ціль – укріпити життєрадісний х-р п’єси. Для цього автор показує монаха Лоренцо, помічника закоханих. Багато простонародного гумору вносить у трагедію комедійний образ няньки Джульєтти. Значне місце в трагедії займають святкові і комедійні сцени. Проблематика: проблема кохання і дружби, проб конфлікту між старим і новим світом, проб помсти, права вибору молодої людини, феодал ворожнечі. Композиція: для композиції п’єси х-на максимальна концентрація дії, введення випадковостей для розкриття долі героїв: Ромео потрапляє на бал заради іншої; випадково довідується про смерть Дж., що дає цілісну уяву про життя людини в епоху. Дія відбувається протягом 5 днів, а бачили Ром і Дж один одного лише 1 добу. Гол герої показані в роз-ку їх х-рів. Дія шекспірівської трагедії “Р і Дж.” розпочинається з прологу, який виголошує хор, виклавши у 14 рядках увесь зміст твору і навіть запропонувавши власне пояснення причин того, що має статися. Основні елементи: Експозиція - сцена розмови Дж. з нянею та матір’ю, а також момент, коли Р. напередодні першої зустрічі з Дж. розповідає другові Бенволіо про своє колишнє захоплення. Зав’язка - 1 акт трагедії - юні герої п’єси, які вперше зустрілися на балу, закохуються і водночас дізнаються про запеклу ворожнечу, що існує між їхніми родинами. Розвиток дії - ворожі родини виступають однодумцями. У завзятому двобої зійшлися не Монтеккі й Капулетті, а ненависть та кохання. І з рештою ненависть зазнала поразки. Натомість філософією нового часу є любов. Кульмінація - епізод, коли Дж, щоб уникнути шлюбу з Парісом, погоджується на план брата Лоренцо, водночас розкривається сила кохання Дж та її самовідданість. Розв’язка - герої трагедії гинуть, перемагаючи ворожнечу коханням, не зрадивши ні свого почуття, ні самих себе - результат розвитку конфлікту трагедії. Основна ідея - ствердити право молодої людини на вільний вибір, піднести красу та нездоланність кохання, сказати ”ні” віджилим законам минулого, які стоять на перешкоді людському щастю.

16. Філософський зміст образу Гамлета в однойменній трагедії Шекспіра. Особливості композиції в п’єсі. Твір був написаний у розквіті сил драматурга. До нього п’єсу “Гамлет” написав Томас Кід. Джерело сюжету - легенда про датського принца Гамлета записана англ вченим саксоно-граматиком. Шекспір взяв готовий сюжет. У центрі твору – Гамлет - датський принц, типовий інтелігент-гуманіст; вірить у людину як "найдовершеніше з усіх створінь". Він сповнений палкою любов'ю до життя, але його уявлення про світ і реальне життя - різні речі. Гамлет - людина рішуча, безстрашна; він філософ і гуманіст, вбити людину дуже тяжко. Гамлет – людина консервативна, меланхолічна, демократична у ставленні до інших, з розвин дух світом. Йому властивий висок інтелект і філософ склад розуму. За окремим і випадковим він уміє побачити сама суть, загальне і характерне. Дійсність він сприймає як нестерпно важку для людини, бо в ній руйнуються любов, дружба, довіра. Проблематика: проблема моралі як на рівні особистості, так і на рівні держави. Тема: боротьба добра і зла. Лінія боротьби між добром і злом пролягає не тільки через побутові стосунки героїв чи навіть міркування державного рівня. Ця боротьба точиться в кожному з героїв, і не завжди перемагає добро. Адже кожен обирає свій шлях. У серці Гамлета теж відбувається боротьба, суть якої багато в чому відображена в монолозі "Бути чи не бути?". На думку Гамлета, найвища хвала для людей - визнання їх достойними імені людського. Герой говорить про те, що людина має являти собою гармонійне поєднання різноманітних достоїнств, саме тому він прагне фізичної довершеності, намагаючись бути першим у фехтуванні. Взірцем найкращих рис Гамлет вважає батька: "Він був людиною, людиною в усьому". Релігійність відігравала важливу роль у творі. Так Гамлет відмовляється вбити короля Клавдія в момент, коли той молиться, адже тоді король потрапить до раю. Гамлет страждає від того, шо батько його помер, не очищений від гріхів. І все ж поняття про Бога тісно переплітається у нього з ідеєю величі людини. Підносячи людську природу на небачену висоту, Гамлет не вважає світ довершеним. Він відчуває себе самотнім перед ворожим світом, де мораль знецінена, де на перше місце виходять міркування влади й грошей. Саме Гамлет з його безкомпромісним прагненням змінити світ на краще недвозначно говорить, що кожна людина має протистояти несправедливому світові, щоб зберегти себе. Композиція: напруга створюється очікуванням того, яким буде наступний крок героя. Для п’єси характерною є тема смерті і кладовищні мотиви. Зав’язка твору - це загадкова смерть короля. У творі багато подій, але більшість існує у розповідях героїв. Є декілька сюжетних ліній: автор описує кілька трагічних доль людей, кожна з яких могла б стати окремим сюжетом для п’єси (історія Клавдія, Гертруди - вбив брата, оволодів дружиною; історія Афелії - коханий вбиває батька; Лаерт, брат Офелії – в нього вбитий батько і він йде на злочин, потім розкаюється і вмирає з чистою совістю).

17. Франсуа Рабле і його роман “ Гаргантюа і Пантагрюель” Француа Рабле – фр письменник, гуманіст. “Гаргантюа і Пантагрюель”. Форма роману – казка-сатира. Оскільки гуманісти прагнули до універсальності, характерним для цього роману є його позажанровість. Цей твір – збірка новел, гуманістичний трактат, утопія, сатира, епос. Сюжет цього роману є запозиченим з народних книг про королів велетнів, пародія на лицарські романи, повна пригод. Твір написаний, щоб розважати і звеселяти. У Рабле система образності базується за принципом гротеску явно народного характеру. (сполученням реального і фантастичного). Гротеск має кілька значень – заманює читача, цікавить, полегшує сприйняття глибоких думок в основі. Сюжет жартівливий, насправді це філос і політ твір. Цей величезний роман, який склад з 5 книг, остання була видана вже після смерті автора. Перші дві книги пройняті життєрадісним настроєм, описуючи смішні історії, надзвичайні фантастичні пригоди та подвиги двох головних героїв - Г. і П. Рабле критикує феодальний лад і світогляд та протиставляє їм продуману систему гуманістичного сприйняття світу. Письменник висміює та заперечує схоластичний метод у педагогіці, який калічить людину. Розповідає про ідеального і справедливого монарха, його треба виховати. Образ доброго короля виражений у трьох варіантах: Грангузьє, Гаргантюа, Пантагрюель піклуються не про славу, а про людей. У них вся повнота влади, немає феодалів. Королі Рабле майже ніяк не керують народом, дають йому вільно розвиватися. Суспільний ідеал Рабле утопічний, але він виражає звернену до майбутнього ідею гуманістів про вільне суспільство. Середньовічній школі та науці Рабле протиставив новий гуманістичний метод виховання людини - поєднання інтелект. та фіз. розвитку, набуття практичного досвіду. Це має і політичний підтекст, бо йдеться про виховання ідеального монарха Гаргантюа. Заперечується феодальна війна. Невдовзі після виходу 3-ї книги церква заборонила роман. Рабле у романі вирішує різні філос проблеми, розгортає критику про боротьбу різних релігійних напрямків і реліг фанатизму. Він заперечує догматичність релігії і її тлумачення Бога, а закликає схилитися перед природою. Композиція - вільне чергування епізодів й образів. Мова Рабле вигадлива, складна, її прикметою-накопичення зворотів. Проблематика: проблема війни і миру – у двох книгах війна розглядається як жах, як безглузде винищення всього. Війна повинна щезнути (Сварка з сусідами через пироги); засуджує реліг ворожнечу між протестантами та католиками. (зображує панський Рим у вигляді пташиного двору, де знах відгодовані птахи); висміює християнські міфи (міф про непорочне зачаття – Гаргантюа народився з вуха); прославляє освіту, знання, людську творчість, розум. Ідея – зобразити ідеального правителя, який керується розумом, не хоче війни; показати гуманіст ідеал вихов-ня людини за доп педагогічних засобів.

18. Філософський зміст роману Сервантеса “Дон Кіхот”. Світову славу Сервантесу приніс його роман “Дон Кіхот”. Письменник задумав його, як пародію на лицарські романи. Завдання роману - підірвати авторитет поширених в народі лицарських книг. Це унікальний роман, що об’єднав практично всі романні жанри (авантюрний, роман “великої дороги”, побутовий, філософський). Це енциклопедія тогочасного життя Іспанії. Тут 660 героїв. Крізь увесь твір проходить переконаність автора у необхідності високих ідеалів у житті кожної особистості, віра у доброту і шляхетність людини. Тобто, роман - це спроба розв’язання “вічних”, глобальних філософських та морально-етичних проблем - добра і зла, матеріального і духовного. Один бідний ідальго з Ламанчі збожеволів через надмірне захоплення лицарськими романами і уявив себе мандрівним лицарем. Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фантазії та вигадок лицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами і чудовиськами. Всі вчинки і “подвиги” Дон Кіхота в ім’я захисту скривджених не лише смішні, а й шкідливі. Ті, кого він захищає, насміхаються над ним. Собою він взяв за озброєння хитрого селянина Санчо Пансу (є символом матерального), а дамою серця обрав селянку Дульсінею. Потерпівши поразку в поєдинку з лицарем білого місяця,він тяжко захворів. Він прозріває, зрозумівши всю шкоду лицарських романів, засудження яких міститься і в міркуваннях самого автора-висміюється безглузда видумка. Сервантес створив новий тип роману, який показав початок розвитку епічного жанру - реалістичного роману. Автор спробував глибше розкрити характер героя (показав позитивні і негативні риси хар-ру), розкривши суть тогочасного суспільства. Уперше широким потоком в роман влилося народне життя. Дон Кіхот проголошує слова, які відбивають одну з провідних гуманістичних ідей всієї творчості письменника: ”Воля-одна з найдорожчих щедрот. Заради волі можна і треба ризикувати життям”. В образі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм (новаторство у змалюванні х-ру). Характерним елементом сюжету є вставні новели - захоплюючі історії кохання. Якщо Дон Кіхот хоче бути корисним усім людям, то герої вставних новел заняті лише собою, особистою долею і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. У романі автор відобразив зіткнення ідеалістичних прагнень л-ни і світу корисливих інтересів. У Дон Кіхоті втілено символ мрії, високої поезії, а у Санчо Пансі втілено тверезу прозу і дійсність. Роман трактують як утвердження суперечності мрії та реальності ідеального і дійсного. Автор вклав сюди досвід усього свого життя, поєднав античні традиції, національний іспанський фольклор, гуманізм та арабську філософію.

19. Особливості творчості Дж. Бокаччо. Основні сюжетні лінії, проблематика, особливості жанру та композиції “Декамерона”. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів. Вони ще тісно пов’язані з попередньою літературою традицією, сюжети запозичені з античної і середньовічної літератури, але у них присутні елементи живої реальності, автобіографічні персонажі, описується переживання автора, помітна тенденція до зображення внутрішнього світу людини. Довів до досконалості жанр новели. Боккаччо скористався восьмирядковою строфою –октавою,запозичивши її в італійських народних співців. Всі видатні поеми доби Відродження, які з’явилися після Боккаччо,написані октавами. “Декамерон”- своєрідна збірка. Вона складається зі 100 новел, з’єднаних вступним оповіданням-обрамуванням. Починається вступ з опису чуми та стан людей. Далі автор зосереджує увагу на наступні події. 10 молодих флорентійців-7жінок і 3 юнаків домовилися покинути місто й оселитись у віллі в сільській місцевості. Протягом 10 днів вони розповідали новели-кожен щодня по одній. Звідси й назва збірки-“Декамерон”(від грец.-“десятиденник”). 100-а новела закінчується словами автора, що всі його герої повернулися у Флоренцію. Тут обрамування закінчується. “Декамерон” відкривається словами автора і завершується його післямовою. Особливість змісту-це його енциклопедичність. Персонажами є селяни, ремісники, лицарі, купці, королі, попи, ченці…-люди усіх станів. Сюжети Боккаччо брав з різних джерел (античність, середньовіччя, фольклор).Теми надзвичайно романтичні: антиклерикальна(попи і ченці-пройдисвіти, шахраї, хтиві і розпусні лицемірки);любовна(по-новому змальовує жінку,відкинувши церковний погляд на неї як на гріховну істоту;засуджує шлюб з розрахунками). Твір носить навчальний х-тер, виховний, але не дидактичний. Він спирається на явища життя. Твір розкриває людський життєвий досвід. Твір оспівує людський розум, винахідливість, людську енергію. Герої у найскрутніших ситуаціях перемагають завдяки своєму розуму. Прославляється шляхетність і доброзичливість, розум від природи. Тут створений ідеальний образ л-ни, тип л-ни відродження. Герої закохані в життя, бо воно, на їх думку, єдине. Вони прагнуть взяти від життя найбільше, вони оптимісти. Герої представники різних верств населення (дворяни, селяни, городяни), але мається на увазі л-на взагалі. Багато у творі загальнолюдського, еротики, але це все природне. Твір зображує деякі негативні явища л-ни: безглуздість, дурість, нерозумність, надмірну скупість. У творі у багатьох новелах зображуються священики, які порушують свою присягу і ведуть аморальний спосіб життя, тому твір є антицерковний. Сюжетна х-тика: за сюжетами новели можна угрупувати так: 1) короткі новели, про те як дотепне висловлювання рятує л-ну в скрутному становищі. 2) новели про незвичайну шляхетність, створюється образ ідеальних людей, що жертвують собою в ім’я інших. 3) про незвичайну мінливість долі. Автор першим розкрив значення випадку для л-ни у світовій л-рі, зображає життя л-ни оптимістично. 4) романтичні новели про щасливе кохання; про те як закоханих розлучають обставини життя. 5) про невірних жінок. Автор не засуджує жінок, які зраджують своїх чоловіків. Чоловіки зображені негативно, а жінка шукає задоволення на стороні. 6) витівки веселих жартівників. Створений типовий образ л-ни епохи Відродження (дотепна, весела, розумна). 7) змальовуються аморальні вчинки представників церкви. Ці новели – сатиричні.

20. Особливості жанру, джерела і композиції “Божественної комедії” Данте. “Божественна комедія” – Данте відносився до поетичної школи, стиль якої називався «новий солодкий стиль». Завдання школи: розкриття спільного та відмінного у земному та небесному коханні, уславлення коханої жінки як ідеалу, не лише фізичної краси, а й душевної гармоній, внутрішньої довершеності. Він назвав свій твір просто “комедією” (в серд. віки., так називали твір з щасливим кінцем). Пізніше додано епітет божественна - за виняткові літературні достоїнства. Сюжетну основу складають розповіді про вигадані мандри Данте загробним царством. У трьох частинах послідовно описане блукання Пеклом, Чистилищем і Раєм. Але насправді автор має на увазі блукання власного розуму в пошуках істини. Сюжетна схема, алегоризм і містика освячених чисел 3і9,які відіграють у композиції поеми організуючу роль. Дія триває 24 години. Композиція: Поема ділиться на 3 частини кожна з яких має 33 пісні + пісня,яка носить характер прологу до всієї поєми=100. Написна терцинами. Поема алегорична, найбільше алегорії у 1 частині у вступній пісні. Вступ написано терцинами. Данте розповідає,що одного весняного дня він заблукав у лісі. Вибратись йому завадили пантера, лев і вовчиця. Втративши надію на порятунок,повернувся до ущелини і перед ним виникла тінь Вергілія,який посланий Беатріче.Вергілій має не тільки врятувати Данте,але вказати новий шлях в житті. Разом з В.Данте спускається по 9 колах пекла і піднімається 9 колами чистилища. По 9 колах раю він проходить у супроводі Беатріче, після чого внутрішньо очищений повертається додому. Темний ліс в якому заблукав Д. символізує внут. питання і сумніви Д. та анархію в Італії. Похмура ущелина-місце переб. страдницького пригніченого людства; високе узгіря-царство справедливості і гармонії-кінцева мета благородних прагнень людства. Їм заважають:пантера-брехня,зрада;лв-пиха,жадоба до влади; вовчиця-егоїзм, скнарість. Перемогти може наука,яку символізує Вергілій. В поемі діють історичні герої сучасники Данте. Мова поеми це мова простолюдинів Флоренції. Усі частини і деталі суворо врівноважені. Серед персонажів найвища роль належить самому Данте- головний герой і оповідач. Пекло-величезна політична в’язниця, заселена політичними ворогами Данте.там є три римських папи, серед яких папа Боніфацій-8 був ще живим. Пекло за Данте- метафорична картина ідеологічної боротьби у тогочасній Італії. Римо-католицька церква вчила, що душі померлих до Хреста і не хрещених перебувають у пеклі. Данте не може допустити , щоб душі Гомера, Платона , Арістотеля страждали в пеклі, але він не спроможний перенести їх навіть до Чистилища. Поміщає їх до спеціально вигаданого Лімбу- кола розташовані перед брамою пекла де вони позбавлені однієї благодаті – бачити Бога. Мова кожного персонажа має свої особливості. На числах-3і 9 основана архітектоніка потойбіччя. Має античні джерела(“Енеїда”Вергілія). Схема популярного в Середньовіччі жанру видінь, заглиблює людину в дійсність. Данте використовує античні і християнські мотиви. Персонажі поеми – історичні постаті, міфологічні герої, поети і філософи, сучасники і земляки.

21. Творчість ж.Б. Мольєра. Періодизація, новаторство і традиції. Особливості жанру “ високої комедії”. Художній аналіз однієї з п’єс.

Мольєр – видатний драматург. Принцип творчості М – принцип «Золотої Середини». Періодизація: 1) 40-50 рр. 17 ст: період становлення: фарсова комедія (“Любовна досада”, “Закоханий лікар”(після неї стає придворн комедіографом), «Смішні, дорогоцінні» (сатира на граціозні літ салони)); 2) 60р: період розквіту: соціальні комедії, створює жанр високої комедії, в якій сатира набуває сусп значення ( “Тартюф”, “Дон Жуан” , “Скупий”, «Лікар мимоволі»); 3) 70р. - період песимізму, втоми, відчаю (”Міщанин – Шляхтич”, «Вчені жінки», “Удаваний Хворий”). Особливості драматургії: викор фарси (жінка з коханцем, підслуховування, обман), комедію масок (боротьба молодих закоханих проти батьків за своє щастя); започаткував реалістичну драму. Заслуга - жанр високої комедії, це 5актна пєса, написана віршем, для неї х-ний не фарсовий комізм(не ситуації), а інтелектеальний (комізм хар-ру) (цим підняв її до рівня трагедії, до рівня поєтич жанру). Звертався до народної мови, мудрості, народних характерів. Його пєси мають демократичний х-р. Риси високої комедії: 1) психол достовірність, оптимізм; 2) соц. стилізація; 3) соціальне спрямування: жартівливі ситуації використовувались для висміювання соціальних недоліків; 4) насиченість життєвої реальності; 5) утвердження ідеї здорового глузду *Золотої Середини* (в основі творчості – матеріаліст концепція Гассенді); 6) поєднання чуттєвого захоплення і розуму; 7) пєси побудовані за правилом класиц естетики, діалог сконцент на певній ідеї, навколо якої ведеться суперечка; 8) У п’єсі існує 2 табори, 2 протилежні думки, на при кінці перемагає * золота середина*; 9) Дійові особи діляться на 3 групи : а) головні герої - тупі, з певними відхиленнями, вони найбільш колоритні; б) молоді, закохані – необережні, запальні, тому викликають сміх, неяскраві, позбавлені індивідуальності; в) резонери - відстоюють думку автора, правило золотої середини, виступають стороною, яка злагоджує конфлікт. Характери пєс багатопланові і динамічні, герої яскраві і індивідуалізовані, його сучасники. Мова – афористична і виразна (з класицизму). Пєси 2х видів: 1) комедії х-рів («Скупий», «тарюф», зображ х-р в чистому вигляді); 2) пєси-звичаї («міщанин-шляхтич», «вдаваний хворий», «Дон Жуан», х-є сусп обстановку в цілому). «Міщанин - Шляхтич”. Пєса написана на замовлення короля, щоб висміяти звичаї турків. Конфлікт: суперечність між бажанням обмеженого, недалекоглядного, тупого міщанина Журдена стати дворянином, і інтересами його домочадців (пані Журден, дочка Люсіль, Клеон, закох в Люсіль). Головний герой твору пан Жорден – буржуа, чиї батьки були торговцями. Він соромиться свого походження та способу життя, має пристрасть до всього дворянського. Прагне потрапити до вищого товариства, стати шляхетним дворянином. Негатив: вирішив стати коханцем маркізи Дорімени і завдяки її увійти до аристократич кіл; закидає справи та наймає вчителів танців, фехтування, музики, які за високу платню прививають аристократизм, а за спиною висміюють. Сміх викликає лакейське приниження Журдена перед званнями та титулами. Йому притаманне марнославство. Позитив: вміє рахувати гроші, починає вчитися найкам, дбає про свою дочку. Комізм сцени з кравцем (називає від шляхетного пана до вашої світлості). Клеон – предс-к новоствор буржуазії. Забороняє шлюб дочки Люсіль з її коханим, бо той не дворянин. Наприкінці комедії пан Журден виліковується від манії, здоровий глузд перемагає. Демокритизм у слугах Ніколо і Ковєлі, які уособ нар мудрість. Завдяки їм щастя молодої пари не розривається. Риси слуг: життєрадісність, оптимізм, кмітливість, доткпність, внутр гідність. Суть: людина повинна бути собою, виховувати в собі почуття гідності, робити в житті свою справу, не повинна плазувати перед іншими і соромитися свого походження.