Тема 1. Музика в системі мистецтв. Історична обумовленість взаємозв’язку музичного і танцювального мистецтва

Музика в системі мистецтв

Музичне мистецтво являє собою безмежну художню сферу, що дозволяє відобразити світ у звуках: в неозорому діапазоні образів, подій, переживань, почуттів – від найтонших порухів людської душі до колосальних суспільних потрясінь чи природних явищ. Завдяки цьому, музика займає особливе місце в духовному житті людини, в суспільній художній діяльності, в системі мистецтв.

У мистецтвознавстві прийнята досить умовна система розгляду різних видів мистецтва в просторово-часовому контексті з підрозділом на тимчасові, просторові і просторово-часові. До області просторово-часових видів мистецтва належать, наприклад, драматичне мистецтво і танець. До тимчасових - література і музика.

Кожен вид мистецтва по-своєму виражає художнє бачення світу, виявляючи характерні для даної творчої сфери виразні особливості. У той же час будь-який твір мистецтва, як продукт творчої діяльності людини, володіє і деякими універсальними властивостями. Композиційна стрункість, пропорційність у співвідношенні цілого і його частин, періодичність, всілякі точні і неточні повтори, симетрія властиві творам архітектури і живопису, театрального мистецтва та мистецтва поетичного слова. Прояв подібних, загальних для всіх видів мистецтва закономірностей виявляється, в залежності від роду та виду мистецтва, в просторових рішеннях або в логіці організації та розподілу часу.

Найбільш ясно виражена подібність можна спостерігати в споріднених за просторово-часовою приналежністю сферах мистецтва. Так, у тимчасових видах мистецтва: в музиці, поезії, а також і в просторово-часових, наприклад танці, - поряд з універсальними властивостями, можна помітити певну схожість у прояві ритмічних і синтаксичних властивостей.

Історична обумовленість взаємозв’язку музичного і танцювального мистецтва

Споріднена близькість музики, поезії та хореографії має, як відомо, історичний характер. Побутування цієї тріади в синкретичній єдності в давнину, в античні часи, у середньовіччі багато в чому визначило шляхи їх подальшої еволюції.

Протягом тривалої історії спільного побутування, з античних часів аж до благодатної для розквіту танцю епохи Відродження, єдність хореографії та музики скріплюють близькість засобів вираження, імпровізаційність, емоційність. Найтісніший взаємозв’язок музики і танцю, відбитий в ритмоформулах, зберегли зразки народної музики. Наочними письмовими свідченнями музично-пластичного споріднення є танцювальні трактати і табулатури XV-XVII століть, які представляють популярні європейські танці. В таких скорочених (в силу імпровізаційності виконання) текстових записах демонструвалася пряма відповідність музичної та хореографічної складових танцю.

Єдність музичного та пластичного початків виражалося в той час в паралелізмі засобів, який декларувався як основоположний принцип відносин музики і танцю. Паралелізм проявлявся в особливостях застосування загальноприйнятих танцювальних фігур, у єдності та періодичності ритму, близькості структури, схожості композиційних прийомів і т.д. «Танець залежить від музики і її модуляції, без ритмічної основи танець був би незрозумілим і безладним, необхідно, щоб жести танцюючих відповідали каденція музичних інструментів і не можна, щоб ноги зображували одне, а інструменти інше», - зазначав Туано Арбо, автор знаменитого трактату «Orchesographie».

Подальша історія європейської культури Нового часу демонструє процеси формування і взаємовпливу засобів танцю і музики, які можна в цілому охарактеризувати як рух від найтіснішої (зокрема, ритмічної) близькості, що породила багато відмінних властивостей танцювальної музики європейської традиції, до все більшої свободи взаємодії. Спочатку - з розвитком професійного мистецтва балету – може бути, до якоїсь свободи «хореографії від музики», що виявилася в прикладному розумінні ролі музики і, відповідно, у відсутності стабільного інтересу серйозних композиторів кінця XVIII – початку XIX століть до створення балетів (в якості винятків назвемо «Дон Жуан» К.В. Глюка і «Творіння Прометея» Л.Бетховена). Художні досягнення видатних хореографів цього часу (Ж.Новера, Г.Анджоліні) органічно розкривають природу театральної танцювальної образності.

Потім музично-пластичний рух спрямовується до пошуків нової, більш неоднозначної і складної взаємодії: від художньої «рівноваги» між хореографічною композицією та музикою («Жизель» А.Адана, «Сільвія» і «Коп-Пелія» Л.Деліба, «Корсар» А.Адана - Ц.Пуні, «Дон-Кіхот» і «Баядерка» Л.Мінкуеа тощо) до музики «сполученої», яка демонструє найвищий рівень поетичного узагальнення музично-хореографічного синтезу. Багатозначна і глибока єдність, що проявилося у співтворчості Чайковського-Глазунова-Петіпа змінилося новаторськими пошуками композиторів і хореографів XX століття. Творчість С.Прокоф’єва, І.Стравінського та М.Фокіна, Дж.Баланчина відкрила нові сторінки в історії танцювальної музики, нові відносини єдності, які проявляються в поліфонії, поліритмії, поліартикуляціі, полістилістиці і всіляких інших «полі-».

Важливо відзначити, що хореографічне мистецтво на всіх етапах свого розвитку зберігає нерозривний зв’язок з музикою, а багатовікова історія музично-танцювальної єдності демонструє постійне оновлення і збагачення синтетичних жанрів.

Варто розібратися в специфіці нерозривної союзу танцю і музики, спробувати виявити його особливості та причини. Для цього необхідно заглибитися в подальше вивчення як загальних, так і суто музичних або хореографічних закономірностей.

Перш за все, виявимо ті сторони музики, що найбільшою мірою виражають її природу, її сутність як самостійного виду мистецтва.