5. Погляди вчених античності на психічну патологію.

У часи процвітання грецької й римської цивілізацій, приблизно з 500 р. до нашої ери до 500 р. нашої ери, філософи й лікарі стали пропонувати різні пояснення патологічного поводження. Гіппократ ( 460-377 до н. э.), якого часто називають батьком сучасної медицини, уважав, що всі хвороби мають природні причини. На його думку, хвороблива патологія поводження викликається внутрішніми фізичними причинами. Зокрема, він уважав, що провиною патології буває якась форма захворювання мозку, а це захворювання - як, на його погляд, і будь-яка хвороба - має своєю причиною дисгармонію чотирьох тварин гуморів (рідин), що циркулюють у людському тілі: жовтої жовчі, чорної жовчі, крові й слизу (флегми). Наприклад, надлишок жовтої жовчі викличе божевільну радість; надлишок чорної жовчі є джерелом постійного суму (меланхолія - чорна жовч (гр.)). Упевненість Гіппократа в тім, що патологічне поводження пояснюється причинами внутрішнього характеру, розділяли й великі грецькі філософи Платон ( 427-347 до н. э.) і Аристотель ( 384-322 до н. э.), а також інші досить авторитетні грецькі й римські медики.

Відповідно до цих поглядів античні лікарі лікували психічні відхилення, сполучаючи медичні й психологічні засоби. Перш ніж удатися до таких надзвичайних заходів, як пустити хворому кров або обмежити волю його пересувань, багато грецьких лікарів спочатку прописували хворому теплу й дружню підтримку, музику, масаж, фізичні вправи й ванни. Римські лікарі висловлювалися навіть більш виразно, уважаючи, що пацієнта із психічними порушеннями необхідно всіляко заспокоювати й морально підтримувати.

6. Психічні захворювання та боротьба з ними в епоху середньовіччя.

Особливий вплив релігії на психіатрію виявилося в епоху середньовіччя, після падіння Римської імперії, що привело до занепаду древньої культури й науки. На зміну науковому розумінню природних явищ церква висунула свої ідеї, наполегливо впроваджуючи їх в усі сфери життя суспільства. Медицина також виявилася в руках служителів культу. Будь-які спроби пояснити явища природи з матеріалістичних позицій оголошувалися віровідступництвом, єрессю, лікування жорстоко припинялося, лікарі строго каралися, насаджувалися марновірства, віра в загробне життя, у надприродні сили.

У період середньовіччя психічні хвороби розглядалися як результат диявольської мари, одержимості бісом, що вселився у хворого. Симптоматика психозу тісно погоджувалася із псевдонауковими трактатами про поширеність і звички чортів, про місця їхнього можливого проникнення в організм. Подання про психічні хвороби як проявах «нечистого духу» викликало й відповідне відношення до хворих. Психічні розлади лікували різними релігійними обрядами, заклинаннями й вигнаннями «бесівської сили», ув'язненням хворих у в'язниці або навіть спалювання їх на багатті. Закони церковної інквізиції були настільки сильні, що жоден прогресивно мисляча людина не могла висловити думку про психічний розлад як про хворобу мозку. Усяка спроба протиставити мракобіссю розуміння сутності захворювання жорстоко карала.

Віра в диявола була настільки сильна, що навіть видні вчені того часу були не в змозі виключити присутності його в організмі людини. Так, наприклад, два видатні мислителі пізнього середньовіччя М. Лютер (1483 - 1546) і Ф. Парацельс (1493 - 1541) безроздільно вірили в існування диявола, про що свідчить їхня переписка. Лютер писав Парацельсу: «На мою думку, всі божевільні ушкоджені в розумі чортом. Якщо ж лікарі приписують такого роду хвороби природним, то відбувається це тому, що вони не розуміють, до якого ступеня сильний і могутній чорт». Парацельс на це відповів: «Диявол вселяється тільки в здорову й розумну людину, а в душевнохворому йому робити нема чого» (цит. по Н. В. Виноградову, 1963).

І все-таки, незважаючи на завзяте насадження розуміння сутності психічних розладів як результату «одержимості бісом», «гріхопадіння», уже в період середньовіччя передові натуралісти й лікарі почали висловлювати ідеї про матеріалістичну сутність психічної діяльності. Серед великих мислителів того часу варто назвати вченого-енциклопедиста (філософ, математик, фізик, астроном, психолог, поет), автора 450 наукових праць Абу Алі Ібн-Сина, або Авіценну (980 - 1037). Він був видатним представником середньовічної медицини, автором багатотомного «Медичного канону», якому було віддано 20 років життя.

У цій праці Авіцена висловив думку, що «і душу є функція мозку, і коли в мисленні є розлад, те це говорить про те, що в самому мозку є якийсь дефект». Авіцена описав клініку й патогенез епілепсії, меланхолійних станів, травматичних і судинних ушкоджень мозку, вніс значний науковий внесок у невропатологію, почав спробу організованого лікування психічних хворих, створив перші психіатричні лікарні. Проте психіатрія в період середньовіччя не одержала належного розвитку.