3. Завдання патопсихології як практичної науки

Будучи розділом загальної психології, патопсихологія виходить із її теоретичних положень і спрямована на рішення завдань, поставлених перед нею практикою психіатричної клініки.

Завдання патопсихології:

1. Діагностична - рішення питань диференціального діагнозу, питань експертизи (судової, трудовий, військової, педагогічної);

2. Корекційна - проведення психотерапевтичної роботи з дорослими й корекційно-розвиваючої роботи в області дитячої патопсихології

3. Дослідницька - одержання нових наукових фактів і теоретичних узагальнень, важливих як для патопсихології, так і для психології в цілому;

4. Профілактична - превентивні заходи, що створюють клімат, що щадить, у робочому колективі, родині й суспільстві, пропаганда й популяція патопсихологчних знань і здорового способу життя.

Як правило, перше й друге завдання вирішуються в рамках консультативної практики.

4. Історичний аспект розвитку патопсихології.

На початку XX в. дослідники порушень психічної діяльності возвещають про вилучення особливої галузі знань — патологічної психології. У літературі тих років ще зустрічається недиференційоване вживання термінів "патопсихологія" і "психопатологія". Експериментальна психопатологія вивчає здійснення психічних функцій при ненормальних умовах, створених хворобливим процесом, що лежить в основі щиросердечної хвороби.Особливі умови дослідження, а ще більш особлива постановка питань, що дається потребами психіатричної клініки, привели до утворення самостійної дисципліни — експериментальної психопатології, що стикається, але не зливається з клінічною психіатрією, загальною й індивідуальною психологією,наукова дисципліна, що вивчає психічне життя душевнохворих, зветься психопатології або патологічної психології.

Змішання понять "патопсихологія" і "психопатологія" відбувалося через відсутність чіткої диференціації завдань психології й психіатрії в період первісного нагромадження фактичного матеріалу в конкретних дослідженнях аномалій психіки, тим більше, що дослідники, як правило, в одній особі сполучали й психіатра й психолога.

Найбільш чітке подання про предмет і завдання патопсихології на зорі її становлення втримувалося в роботах В. М. Бехтерева.

В. М. Бехтерев уже не ототожнював поняття "патопсихологія" і "психопатологія". В організованому їм Психоневрологічному інституті одночасно читалися курси загальної психопатології й патологічної психології, тобто за ними стояли різні дисципліни.

У самих джерел галузі, що формується, психології багато вітчизняних і закордонних учених відзначали, що її значення виходить за межі прикладної до психіатрії науки.

Розлади психіки розглядалися як експеримент природи, що зачіпає здебільшого складні психічні явища, до яких експериментальна психологія ще не мала підходу. Психологія, таким чином, одержувала новий інструмент пізнання.

В одній з перших узагальнюючих робіт з патопсихології "Психопатологія в застосуванні до психології" швейцарський психіатр Г. Штьоринг проводив думку, що зміна в результаті хвороби того або іншого елемента щиросердечного життя дозволяє судити про його значення й місце в складі складних психічних явищ. Патологічний матеріал сприяє постановці нових проблем у психології, крім того, патопсихологичні явища можуть служити, критерієм при оцінки психологічних теорій.

Відзначимо значний внесок у її становлення досліджень школи Э. Крепелина й поява в 20-х рр. нашого сторіччя робіт з медичної психології відомих, закордонних психіатрів: "Медична психологія" Э. Кречмера,трактуюча з неприйнятних для нас позицій конституціоналізму проблеми розвитку й порушень психіки, і "Медична психологія" П. Жані,присвячена головним чином питанням психотерапії.

Розвинені патопсихологи із самих джерел відрізнялося міцними традиціями. На формування її принципів і методів дослідження вплинула робота И. М. Сєченова "Рефлекси головного мозку" (1863), що пробила "пролом у стіні", що розділяла фізіологію й психологію. Сам И. М. Сєченов надавав великого значення зближенню психології й психіатрії.

Спадкоємцем И. М. Сєченова на цьому шляху став В. М. Бехтерев, психіатр по утворенню, родоначальник матеріалістично орієнтованої експериментальної психології й основоположник патопсихологичного напрямку в Росії. Як представник рефлекторної концепції він уважав єдино науковим об'єктивний метод дослідження психічної діяльності, що вимагає по можливості охоплювати всю сукупність фактів зовнішнього прояву невропсихики й супутніх умов.

Щоб розмежуватися з інтроспекционизмом, В. М. Бехтерев відмовився від уживання психологічної термінології. Понятійний апарат теорії, що розвивається їм, створює враження, начебто школа В. М. Бехтерева займалася винятково фізіологією. Однак постановка досліджень була спрямована головним чином на аналіз виконання експериментальних завдань, а не на особливості нейродинамики. "Об'єктивна психологія" В. М. Бехтерева поривала із традиційним функціоналізмом і пропонувала експериментально досліджувати різні види діяльності: як хворим виробляється ототожнення вражень, визначення, сполучення словесних символів і зовнішніх вражень, заповнення складів і слів при пропуску їх у тексті, визначення подібності й розходження між об'єктами, утворення висновку із двох посилок і ін.

Представниками школи В. М. Бехтерева було розроблено багато методик експериментально-психологічного дослідження душевнохворих. Деякі з них (методика порівняння понять, визначення понять) увійшли до числа найбільш уживаних у радянській психології.

Зберегли значення для сучасної науки й сформульовані В. М. Бехтеревим і С. Д. Владичко вимоги до методик: простота (для рішення експериментальних завдань випробувані не повинні мати особливі знання, навичками) і портативність (можливість дослідження безпосередньо в постелі хворого, поза лабораторною обстановкою).

У роботах бехтеревскої школи відбитий багатий конкретний матеріал про розлади сприйняття й пам'яті, розумовій діяльності, уяви, уваги й розумової працездатності. Результати експериментів зіставлялися з особливостями поводження хворого поза експериментальною ситуацією. В історіях хвороби, написаних з позицій об'єктивної психології, утримуються коштовні для психологічного аналізу відомості про порушення особистості, свідомості й самосвідомості, емоційно-вольової сфери. Викладаються вони в динаміку, що дозволяє бачити умови й стадії розвитку психічного дефекту, що проявляються в реальній життєдіяльності людини.

На погляди К. И. Поварнина й інших представників школи В. М. Бехтерева дуже впливав завідувач психологічною лабораторією Психоневрологічного інституту А. Ф. Лазурський. Будучи учнем і співробітником В. М. Бехтерева, він став організатором власної психологічної школи. К. И. Поварнін указував на необхідність обліку індивідуальних особливостей хворих, оскільки іноді знаходять дефекти там, де насправді різко виражені індивідуальні особливості.

У клініку був впроваджений розроблений А. Ф. Лазурським для потреб педагогічної психології природний експеримент. Він застосовувався в ході організації дозвілля хворих, їхніх занять і розваг - зі спеціальною метою пропонувалися рахункові задачки, ребуси, загадки, завдання по заповненню пропущених у тексті букв, складів і ін.

Таким чином, патопсихологія вже в джерелах мала всі ознаки, необхідні для твердження її наукової самостійності як галузь психологічної науки: предмет дослідження - порушення психіки; методи - весь арсенал психологічних методів; концептуальний апарат - апарат психологічної науки. Інша справа, яке зміст вкладався в поняття психіки представниками різних психологічних плинів. У школі В. М. Бехтерева намітилися широкі перспективи розвитку, позначилися теоретичні й прикладні аспекти галузі, що стає.

Експериментальні дослідження використовувалися в рішенні завдань диференціального діагнозу й у здійсненні контролю за динамікою психічного розладу в ході лікування. Вони допомагали проникати в механізми психічного розладу. Так, В. М. Бехтерев експериментально довів, що в появі й локалізації галюцинацій у хворих відіграє роль їхня орієнтовна діяльність - тривожне вслухання, придивляння; продемонстрував споріднення галюцинацій з ілюзіями.

Патопсихологичні методи використовувалися в дитячій і судової експертизах. В. М. Бехтерев і Н. М. Щелованов писали, що дані патологічної психології дозволяють майже безпомилково розпізнавати психічно неспроможних школярів, щоб виділити їх у спеціальні установи для відсталих.

Практика судово-медичної експертизи породжувала потреба в дослідженнях, на стику патологічної й індивідуальної психології, які мали не тільки практичну, але й теоретичну цінність. Намечались і дослідження на стику патопсихології із соціальною психологією. "Вплив хворих один на одного й широку область нормальної сугестивності й подражательности серед здорових суть украй цікаві питання як для психіатра, так і для психолога; це питання заслуговує на повну увагу експериментальної психології, колективний психології, соціології, педагогіки й кримінальної антропології".Він має практичний інтерес для постановки справи в школах, лікарнях, у боротьбі з неврозами й психозами.

Різнобічні конкретні дослідження й розробка елементарних теоретичних основ дозволяють уважати внесок школи В. М. Бехтерева в патопсихологію відправним пунктом формування даної галузі в Росії. Саме тому В. М. Бехтереву і його співробітникам приділяється настільки багато уваги в даній книзі.

Другим великим центром вітчизняної психіатрії, у якому розвивалася експериментальна психологія, була психіатрична клініка С. С. Корсакова, організована в 1887 р. при медичному факультеті Московського університету. Психологічною лабораторією клініки завідував А. А. Токарский. Під його редакцією виходили "Записки психологічної лабораторії", значний зміст яких становили дослідження студентів.

Як всі представники прогресивних напрямків у психіатрії, С. С. Корсаков дотримувався думки, що тільки знання основ психологічної науки дає можливість правильного розуміння розпаду психічної діяльності душевнохворої людини. Не випадково він починав читання курсу психіатрії з викладу основ психології. Подібних традицій дотримувалися й послідовники С. С. Корсакова: В. П. Сербський, В. А. Гіляровський і ін. Вони вважали, що психологічна підготовка необхідна лікареві будь-якої спеціальності. С. С. Корсаків навіть звертався в 1889 р. із клопотанням про установу на медичному факультеті особливої кафедри психології. Однак воно не одержало підтримки адміністрації університету.

С. С. Корсаків і його співробітників з'явилися організаторами й учасниками Московського психологічного суспільства. Сам С. С. Корсаків був головою цього суспільства. Роботи, що вийшли з його клініки, внесли коштовний вклад у психологічну науку — у розуміння механізмів пам'яті і її розладів, механізмів і розладів мислення. Так, всесвітньо відомий "корсаковський синдром" дав нові подання про тимчасову структуру людської пам'яті, заклав основи для розподілу видів пам'яті на довгострокову й короткочасну. У роботі "До психології мікроцефалії" С. С. Корсаків писав про відсутність в ідіотів "напрямної функції розуму", що робить людські дії осмисленими й доцільними.Аналіз структури слабоумства в роботі А. А. Токарського "Про дурість" підводив до думки про те, що розладу інтелектуальної діяльності хворих не зводяться до розпаду окремих здатностей, а представляють складні форми порушень всієї цілеспрямованої розумової діяльності.

Ряд засідань Московського суспільства психологів був присвячений ознайомленню з методами психологічного дослідження, з роботами з експериментально- психологічної діагностики психічних захворювань. Великий інтерес викликала книга А. Н. Бернштейна "Клінічні прийоми психологічного дослідження душевнохворих"і "Атлас для експериментально- психологічного дослідження особистості" Ф. Г. Рибакова.

Широку популярність у Росії й за рубежем одержала робота Г. И. Росолімо "Психологічні профілі. Метод кількісного дослідження психологічних процесів у нормальному й патологічному станах".У ній уживала спроба перетворення психології в точну науку - пропонувалася деяка система обстеження й оцінка по 10-бальній шкалі психічних процесів. У результаті виходила індивідуальна крива (профіль), що характеризує рівень "первинного", уродженого, і "вторинного", придбаного, розуму. Це були перші спроби тестових випробувань, і Г. И. Росолімо з його позитивними устремліннями з'явився одним з основоположників педології в Росії, методологічна й практична неспроможність якої оголилася в 30-ті рр. і одержала критичне завершення в постанові ЦК ВКП(б) від 4.VII.1936 р.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції саме на психоневрологічних з'їздах пролунали перші доповіді радянських психологів, що виступили за побудову марксистської психології, К. Н. Корнілова й В. М. Бехтерева (на I і II Всеросійських з'їздах по психоневрології в 1923 і 1924 р.); на II з'їзді вперше виступив Л. С. Виготський, що підняв голос проти механістичного вихолощування із психології психічного образа.

Ця ситуація багато в чому визначила характер патопсихологичних досліджень і шляху їхнього подальшого розвитку. Тісний зв'язок із клінічною практикою й тенденція теоретично осмислювати добуваються факты, що, рятували патопсихологів уже в той час від голого емпіризму й спекулятивних побудов, які характерні й зараз для патопсихології багатьох закордонних країн. Розвиток патопсихології йшло в руслі загального розвитку психології як науки, що будується на фундаменті марксистсько-ленінської філософії.

На становлення патопсихології як особливої області знань великий вплив зробили ідеї видатного радянського психолога Л. С. Виготського: 1) мозок людини має інші принципи організації, ніж мозок тварини; 2) розвиток вищих психічних функцій не визначено морфологічною структурою мозку, вони виникають не в результаті одного лише дозрівання мозкових структур, а формуються життевим шляхом присвоєння досвіду людства в процесі спілкування, навчання, виховання; 3) поразка тих самих зон кори має неоднакове значення на різних етапах психічного розвитку.

Теоретичні ідеї Л. С. Виготського, що одержали подальший розвиток у роботах його учнів і співробітників А. Р. Лурії, А. Н. Леонтьева, П. Я. Гальперина, Л. И. Божович, А. В. Запорожця, багато в чому визначили шлях патопсихологических і нейропсихологических досліджень у нашій країні.

Сам Л. С. Виготський керував патопсихологической лабораторією при Московському відділенні ВИЭМ на базі клініки ім. С. С. Корсакова, у якій працювали психологи Г. В. Биренбаум, Б. В. Зейгарник і ін. Експериментальні дослідження психології розумової відсталості послужили Л. С. Виготському матеріалом для побудови теорії про зв'язок пізнавальної й мотиваційної сфер у принциповій дискусії з К. Левиним (про зв'язок інтелекту й афекту).

Експериментальні дослідження під керівництвом Л. С. Виготського поклали початок багатобічному вивченню розпаду мислення Б. В. Зейгарник і її співробітниками в патопсихологичної лабораторії Інституту психіатрії МЗ РСФСР і МГУ. Немає необхідності далі викладати в історичному плані розвиток радянської психології, оскільки змістовна характеристика її досягнень представлена у відповідних главах книги. Назвемо лише основні центри, у яких здійснювалися патопсихологичні дослідження.

Це психоневрологічний інститут ім. В. М. Бехтерева й БРЕШУ, де протягом декількох десятиліть дослідженнями з патопсихології керував В. Н. Мясищев. Відповідно до традицій школи В. М. Бехтерева на новій методологічній основі, у руслі теорії відносин В. Н. Мясищева здійснювалися дослідження з різних напрямків медичної психології. У цих дослідженнях були продовжені кращі традиції школи В. М. Бехтерева — цілісний підхід до особистості й непримиренність до функціоналізму: "Психологія безособових процесів повинна бути замінена психологією діяльної особистості, або особистості в діяльності".

Ряд робіт був присвячений порушенню будови трудової діяльності хворих, вивченню впливу відносини хворих до праці на їхню працездатність. На підставі цих досліджень В. Н. Мясищев висунув положення про те, що порушення працездатності варто розглядати як, основний прояв щиросердечної хвороби людини й що показник працездатності служить одним із критеріїв психічного стану хворого. Роботи ленінградської школи патопсихологів цього періоду не втратили дотепер свого актуального значення як по змісту, так і по експериментальних методиках.

Широко розгорнулися патопсихологичні дослідження порушень пізнавальної діяльності й мотиваційної сфери в лабораторії Центрального інституту психіатрії МЗ РСФСР на базі психіатричної лікарні ім. П. Б. Ганнушкина (Б. В. Зейгарник, С. Я. Рубинштейн, Т. И. Тепеницина, Ю. Ф. Поляків, В. В. Миколаєва). Проводиться більша робота з патопсихології в Центрі охорони психічного здоров'я АМН СРСР (Ю. Ф. Поляків, Т. К. Мелешко, В. П. Критська, Н. В. Курек і ін.).

Соціальний аспект патопсихологичних досліджень представлений у психологічній лабораторії Центрального науково-дослідного інституту експертизи працездатності й організації праці інвалідів, створеного вперше у світі в СРСР (В. М. Коган, Э. А. Коробкова, И. Н. Дукельская й ін.).

У руслі теорії Д. Н. Узнадзе велися й продовжують здійснюватися дослідження порушень установки при різних формах психічних захворювань психологами й психіатрами Грузії.

З 1949 р. з ініціативи С. Л. Рубинштейна почав читатися курс патопсихології в Московському державному університеті ім. М. В. Ломоносова на психологічному відділенні філософського факультету. У цей час подібні курси уведені в навчальні програми всіх факультетів або відділень психології університетів країни.

За останні роки виросло значення патопсихології в психокоррекційній роботі, що проводиться в різних видах психологічної служби: психокорекція й профілактика в соматичній клініці й клініці неврозів, поліклінічних відділеннях кризових станів, "телефони довіри", "Служба родини" і ін. Патопсихологи беруть участь у груповий психокорекції (Психоневрологічний інститут ім. В. М. Бехтерева, Клініка неврозів, ряд психіатричних лікарень і ін.).

Розширюється мережа лабораторій по відновленню як окремих порушених функцій, так і працездатності хворих людей. Участь психологів стає зараз не тільки необхідним, але часто провідним фактором як у діагностичній роботі, так і в області профілактики й психокорекції психічних розладів.

Особливий розвиток одержали патопсихологичні дослідження в дитячих психоневрологічних установах. Розробляються методики, що сприяють ранній діагностиці розумової відсталості; проводиться аналіз складних картин недорозвинення в дитячому віці з метою пошуків додаткових диференциально- діагностичних ознак і симптомів; використовуючи положення Л. С. Виготського про "зону найближчого розвитку", патопсихологи розробляють методики "навчального експерименту", спрямовані на виявлення прогностично важливих ознак навченості дітей (С. Я. Рубинштейн, В. В. Лебединський, А. Я. Іванова, Э. С. Мандрусова й ін.). Розробляються методи ігрової психокорекції (А. С. Спиваковська, И. Ф. Рапохина, Р. А. Харитонов, Л. М. Хрипкова). Значно зросла роль патопсихологів в області трудової, судебно- психіатричної й судово-психологічної експертиз...

Швидкий ріст дослідницької й практичної роботи в області експериментальної патопсихології сприяє тому, що при наукових суспільствах психологів створюються секції, що поєднують і координують дослідження в області патопсихології. На всесоюзних з'їздах психологів країни були широко представлені доповіді патопсихологів, які концентрувалися навколо наступних проблем: 1) значення патопсихології для теорії загальної психології; 2) проблеми психокорекції; 3) патологія пізнавальної діяльності й особистості. Аналогічні симпозіуми були організовані на міжнародних конгресах психологів (1966 - Москва, 1969 - Лондон, 1972 - Токіо, 1982 - Лейпциг).

Таким чином, у цей час розвивається прикладна область психології, що має свій предмет і свої методи, - експериментальна патопсихологія.