Палестинська проблема

Палестинська проблема

Ідею створення національного осередку євреїв запропонував австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XІX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) 1897 р. ця ідея дістала обґрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На територію площею  25 тис. км² передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього сві­ту. Попервах сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого знаходилася Палестина, продати ці терени, але він відмовився. Незважаючи на це, єв­рейське населення почало таємне переселення до Палестини‚ де створювало замкнуті громади, які вели натуральне господарство.

Під час Першої світової війни султан удався до виселення єврейського населення, звинувативши його у прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну бать­ківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація започаткувала нову хвилю переселення.

У Палестині почали створюватися єврейські політичні та військові ор­ганізації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги На­цій мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї складали 18% населення Палестини. Хоча повстання було придушено, напруження у стосунках між арабською і еврейською громадою та колоніальною адміністрацією збереглося.

До кінця 30-х рр. Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського та арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея заснування своєї держави. У Палестині створювалися єврейські "тіньові" політичні структури — уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині.

 Іран у міжвоєнний період

Перша світова війна та революція в Росії зачипили Іран. Намагаючись не допустити піднесення національно-визвольного руху та поширення його на Індію, а також остаточно закабалити Іран і перетворити його на плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії, у  1918 р. англійці розпочали окупацію всього Ірану,вдерлись у Баку та Середню Азію.

У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восугом ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу він підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, шляхове будівництво, зовнішню торгівлю та інші галузі суспільно-економічного життя Ірану.

Англійці негайно вдалися до реалізації цієї угоди. Іранські фінанси було підпорядковано англійському фінансовому радникові Е.Сміту. Англійські офіцери та інструктори господарювали в іранській армії. Англо-іранська митна конвенція передбачала низькі тарифи для англійських товарів і забороняла торгівлю з радянською Росією. З країни вивозився хліб, що призвело до зростання цін на продовольство.

Реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму — політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії.

Жорсткий контроль було встановлено над суспільно-по­літичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувалися силою.

Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі спалахнуло повстання проти шахської влади і англійців, що його очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ і автономії для Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було придушене англійськими і шахськими військами.

В іншій північній провінції Ірану — Гіляні 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську республіку і тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. Протиріччя між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, яких вони ре­презентували, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан відкидав аграрну реформу, на якій наполягали комуністи і національні меншини, зокрема курди.

Проанглійська політика зазнала поразки, і уряд Восуга ед-Доуме пішов у відставку.

У країні панувало безладдя. Шах ніяк не міг навести в ній елементарний порядок: на півночі країни до влади прагнули комуністи, на півдні хазяйнували англійці, населення потерпало від банд грабіжників‚ озброєних загонів кочівників.

За такої ситуації, коли на карту було поставлено існування держави, син селянина, офіцер перських козаків Реза-хан очолив похід чотирьохтисячного загону козаків на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. за вимогою заколотників було створено новий уряд, в якому Реза-хан отримав посаду військового міністра.

Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці країни: було ліквідовано політичну залежність від Великобританії. Він змусив її вивести свої війська з Ірану. Одночасно в 1921 р. налагоджено відносини з радянською Росією.

Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів лад у країні. Шах у цій ситуації перетворився на символічну фігуру. Його долю було вирішено. У 1922 р. виник Національний блок, який став опорою Реза-хана. Реза-хан домігся призначення його прем’єр-міністром. На виборах до медж­лісу, заручившись підтримкою республіканців, його блок отримав більшість.

У 1925 р. меджліс під тиском військових призначив Реза-хана верховним головнокомандувачем із необмеженими повноваженнями. Меджліс ухвалив рішення про зречення Каджарської династії та про передачу тимчасової влади Реза-ханові, а також про скликання Установчих зборів, які мали визначити форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем’єра Установчі збори проголосили Реза-хана наслідним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилася нова династія.

Події в Ірані 1919-1922 рр. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни та проведення в ній модернізації.

Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини та американських радників, почав проведення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Фінансові реформи забезпечувалися прибутками від продажу нафти. Підґрунтям економічної самостійності країни мала стати індустріалізація.

У 20-30-х рр. в Ірані було проведено деякі реформи в царині культури і побуту; запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та сільськогосподарський інститут у Кереджі. У 1935 р. було видано декрет про обов’язкове зняття чадри, запроваджено європейську форму одягу, пишні феодальні титули замінено прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався, було проведено реформу календаря - запроваджувався Григоріанський календар.

Зовнішня політика. У зовнішній політиці у 30-ті рр. Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великобританії.

У 1937 р. Іран підписав задуманий з антирадянською метою Садабадський пакт; 1938 р. відмовився укласти новий торговельний договір з СРСР, що привело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторгового обороту Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалася використати Німеччина.

Незалежність Афганістану.

Просування англійців у Ірані та Середньої Азії (1918 р.) створило, на їх думку, умови для ліквідації незалежності Афганістану.

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра Хабібулли для придушення антиколоніальних виступів‚ а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. Проанглійська політика режиму Хабібулли викликала глибоке невдоволення в країні. В опозиції цій політиці знаходилися діячі, які підтримували молодоафганські ідеї (модернізація країни), та деякі впливові представники консервативної орієнтації. З настроями останніх були солідарні й так звані староафганці, котрі виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами "захисту мусульманської старовини", недопущення будь-яких змін. Опозиційні настрої посилилися в умовах зростаючих економічних труднощів, пов’язаних із погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі. Скорочення митних надходжень влада емі­ра намагалася компенсувати введенням нових податків, що погіршило становище населення. Різке невдоволення в армії викликало зменшення платні офіцерам і солдатам.

У лютому 1919 р. еміра Хабібулла вбили змовники. Після короткої сутички претендентів на владу трон дістався одному з синів Хабібулли — Аманулла-ханові, тісно пов’язаному з рухом молодоафганців і підтриманому населенням Кабула та армією. Сівши на троні‚ Аманулла намагався досягти незалежності країни і провести деякі внутрішні реформи.

28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків‚ ліквідовано внутрішні митниці. Владу нового еміра було визнано в країні повсюди.

Уряд Афганістану звернувся до британських властей в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські стосунки на основі рівноправності сторін. Відповідь‚ яка надійшла лише через півтора місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови старих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.

У цей відповідальний період повною мірою розкрили своє значення ті якісно нові умови, в яких відбувалася національно-визвольна боротьба Афганістану.

У травні 1919 р. Англія розв’язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки чисельній перевазі та кращій технічній забезпеченості агресори вдерлися на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила впертий опір агресорам. Активну підтримку афганським військам надали пуштунські племена‚ які проживали на індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських колонізаторів і здійснили рейди на територію Індії.

Відтак Англія змушена була піти на перемир’я, а 8 серпня 1919 р. підписати в Равалпінді англо-афганський попередній мирний договір, в додатку до якого визнала незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Розширюючи свої міжнародні зв’язки, Афганістан установив дипломатичні відносини також з іншими державами Європи та Азії.

Договори про дружбу було підписано між Афганістаном і сусіднім Іраном‚ Туреччиною. У 1926 р. Аманулла прийняв титул падишаха.

Король Аманулла розпочав здійснення реформ‚ спрямованих на модернізацію країни. Це викликало сильний опір з боку духовенства і племінних вождів. Але в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто‚ і королем обрано Надір-шаха‚ двоюрідного брата Аманулли. У 1931 р. Надір-шах прийняв конституцію‚ яка закріплювала в країні пануючий режим. У 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив помірковану зовнішню і внутрішню політику.

4