64. Хельсинка нарада нбсе 1973-1975 (3 етапи)

Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся 30 липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до тогозустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету.

2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Поважання прав людини та основних свободу включаючи свободу совісті, релігії та переконань

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею

9. Співробітництво між державами. у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов'язання, які випливають як із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Італією — договорів та угод. Досягнуті й закріплені у відповідних документах результати Наради створювали досить сприятливі передумови для розширення й активізаціїміждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній, природоохоронній галузях.Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і переговорів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто домовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів закордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

65. «празька весна» і збройна інтервенція проти чехословаччиниЗ приходом до керівництва Комуністичної партії Чехословаччини Олександра Дубчека Чехословакія почала все більше демонструвати незалежність від СРСР.Політичні реформи Дубчека і його соратників (О.Шик, І.Пелікан, З.Млинарж і ін.), які прагнули створити «соціалізм з людським обличчям», не були повним відходом від колишньої політичної лінії, як це було в Угорщині в 1956, проте розглядалися радянськими керівниками як загроза гегемонії Радянського Союзу в країнах Східної і Центральної Європи і навіть його безпеці. Була істотно ослаблена цензура, повсюдно проходили вільні дискусії. Чехословаччина знаходилася в самому центрі оборонної лінії Варшавського блоку, і її можливий перехід на сторону противника був недопустимий під час холодної війниНа відміну від інших країн Центральної і Східної Європи, перехід влади до комуністів в 1948 стався в результаті справжнього народного руху. Проте значна частка правлячої партії — особливо на вищому рівні — виступала проти якого б то не було ослаблення партійного контролю над суспільством, а тому звернулася до радянського керівництва за допомогою у відчуженні реформаторів від влади.Політика обмеженого державного суверенітету в країнах соціалістичного блоку, що допускає зокрема застосування військової сили, якщо це було необхідно, отримала на Заході назву «Доктрини Брежнєва», за іменем радянського керівника, який вперше її проголосив публічно, хоча її проводили і раніше з часів Сталіна. Доктрина залишалася в силі до тих пір, поки в 1980-і роки при Михайлі Горбачові її не змінив інший підхід, який жартома назвали «доктриною Синатри» (маючи на увазі пісню Френка Синатри «My Way» — «Як я хочу»).23 березня 1968 на з'їзді комуністичних партій в Дрездені прозвучала критика реформ в Чехословаччині, 4 травня Брежнєв прийняв делегацію на чолі з Дубчеком в Москві, де гостро критикував положення в ЧССР, Період політичного лібералізму в Чехословаччині закінчився вже через декілька днів, з введенням в країну 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня (звідси дві дати, що зустрічаються в різних джерелах. Чехословацька армія не чинила опору. Вторгнення сталося напередодні з'їзду Комуністичної партії Чехословаччини, на якому, як очікувалося, реформи повинні були отримати рішучу підтримку. З'їзд партії все-таки був проведений — він відбувся на одному з місцевих заводів — і його учасники насправді висловили підтримку початим реформам, але це вже не мало ніякого значення.З боку західних країн послідувала тільки усна критика того, що сталося, — в умовах ядерного протистояння західні країни були нездатні що-небудь протиставити радянській військовій потужності в Центральній Європі.У Радянському Союзі деякі представники інтелігенції протестували проти введення радянських військ до Чехословаччини. Зокрема, на Червоній Площі пройшла демонстрація 25 серпня 1968 року в підтримку незалежності Чехословаччини.. У 1969 році О. Дубчека на посту Генерального секретаря ЦК КПЧ змінив Густава Гусака.Придушення «празької весни» підсилило розчарування багатьох представників західних лівих теорією марксизму-ленінізму і сприяло зростанню ідей «єврокомунізму».

№66Утворення "Руху неприєднання"

Виникнення наприкінці 50-х років значної кількості країн "третього світу", які отримали незалежність внаслідок звільнення від колоніалізму, викликало у ряду відомих політичних діячів ідею створення міжнародного об'єднання, яке б, як сказав Тіто, продемонструвало б "великим державам, що вони не можуть більше самі тримати в руках долю світу". Головними ініціаторами створення "Руху неприєднання" були Неру, Тіто та Насер, їх вважають "батьками" цього "Руху". Хоча причини, якими керувались три "батька", були різними."Чистим" ідейним натхненником "Руху" був Неру, який стоям на філософських позиціях гандізму і виступав за мир і розрядку. Тіто, президент соціалістичної СФРЮ і керівник КГТЮ, не МІГ приєднатись Д" блоку „Захід" з ідейних причин і не хотів більше повертатись до очолюваного Москвою блоку "Схід", де існуваи кремлівський диктат. Насер волів очолити ЛАД, зробити з нього централізоване об'єднання і звільнити арабські країни від західної залежності - він бачив в "Русі неприєднання" можливого союзника^ Так чи інакше, ці три загальновідомі авторитетні діячі, до яки приєднались керівники Індонезії та Гани, розіслали запрошен и | більшості азіатських та африканських держав' взяти участьу конференції, яка організовувалась в Белграді.1-6 вересня 1961 р.в Белграді відбулась конференція 25 гоШ урядів країн, які започаткували "Рух неприєднання"². Це б; головною метою конференції. Крім того конференція засуди -політику військово-політичних блоків, гонку озброєнь, створеним міжнародної напруженості. Більшість її учасників вважалйг- у відповідальність за це несуть у рівній мірі СРСР та США. Тому /­конференція передала відповідну відозву президентові Дж. Кеннеді і М. Хрущову.В цілому конференція засудила колоніалізм, підтримала принцип мирного співіснування, виступила за ліквідацію економічної нерівності у світі.Особливістю "Руху неприєднання" було те, що він, виступаючи проти створення блоків, сам не створив а ні Статуту, а ні будь-яких основополагаючих документів, які б визначали його мету, завдання та структуру. Було встановлено, що головні програмні документи прийматимуться на конференціях "Руху", які скликатимуться регулярно /відбулись в Каїрі - в 1964 р., в Лусаці - в 1970 р., в Алжирі - в 1973 р., в Коломбо - в 1976 р., в Гавані - в 1979 р. і т. ін./ Країна, де відбувалася конференція, ставала координатором "Руху", а її керівник - головою "Руху". На конференціях "Руху" країни-учасниці мають бути представлені головами держави або уряду. Для обговорення важливих міжнародних проблем, що можуть виникати, скликаються конференції міністрів закордонних справ. Документи, прийняті на форумах "Руху", мають рекомендаційний характер.З 1981 р. щорічно 1 вересня святкується як День "Руху неприєднання ".В наступний, другий період деколонізації/1955-1965 рр./, коли иідбувалось бурхливе зростання кількості африканських країн, що Ііизволились¹ виділилось континентальне об'єднання - Організація африканської єдності /перша її Асамблея відбулась в Каїрі 17-21 червня 1964 р./. Вона виступила з Декларацією про оголошення Африки без'ядерною зоною і домоглась прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня 1965 р. Декларації про Перетворення Африки в без'ядерну зону.Проте кількісне зростання країн "третього світу", які входили В "Руху неприєднання", їх економічна та політична слабкість, яка примушувала їх орієнтуватись на допомогу великих держав з Іізних блоків, призводила до того, що на форумах "Руху Неприєднання" були випадки зіткнення з політичних питань.

#668. Створення ОВД. 11-14 травня 1955

Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку

були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії,

у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про ратифікацію Лондонського та Паризького договорів , СРСР негайно , 7 травня розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди. Потім у Варшаві з 11 по 14 травня 1955 року відбулася конференція

східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн ( СРСР, Польща,

Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина). Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування під приводом радянського маршала Конєва. Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів й Заходом, декларував

недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпорядкування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'язавшись вивести свої війська з її території. Отже, утворення Варшавського блоку не мало практичного значення, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протягом усієї «холодної війни». З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Блокова біполярність ставала реальністю.

69Бандунзька конференція. 18—24 квітня 1955 р. в Бандунзі (Індонезія) з ініціа­тиви Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбу­лася конференція в якій взяли участь 29 країн та те­риторій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Азію представляли 23 делегації, Африку — 6.Той факт, що учасниками конференції були як со­ціалістичні країни — ДРВ і КНР, так і країни, що вхо­дили у військово-політичні блоки з країнами Заходу — Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні розбіжності в позиціях сторін.Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування та незалеж­ного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніалізму.Заключне комюніке містило Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву.Узгодженою платформою конференції, як це зафік­совано в її заключному комюніке, стали антиколоніалізм і антиімперіалізм. У комюніке дістала відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різ­них систем, були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.Ці принципи конкретизували ідеї п'яти принципів мирного співіснування («панча шила» — п 'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району Китаю з Індією. Вони передбачали:1) взаємну повагу до територіальної цілісності і су­веренітету;2) ненапад;3) невтручання у внутрішні справи;4) рівноправність і взаємну вигідність;5) мирне співіснування.До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:1) повага до основних прав людини, а також цілей та принципів Статуту 00Н;2) повага до суверенітету та територіальної цілісностівсіх країн;3) визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і малих;4) утримання від інтервенції й втручання у внутрішнісправи інших країн;5) повага до права кожної країни на індивідуальну чи колективну оборону згідно зі Статутом 00Н;6) утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах якоїсь із великих держав і від тиску на інші країни;7) утримання від агресії проти територіальної ціліс­ності або політичної незалежності будь-якої країни;8) врегулювання всіх міжнародних спорів мирним шля­хом;9) сприяння взаємним інтересам і співробітництву;10) повага до справедливості й дотримання міжнарод­них зобов'язань.

70. палестинська проблема територія знаходиться на Близькому Сході біля берегів Середземного моря, має багатовікову складну історію Коріння сучасної близькосхідної проблеми лежить в територіально-етнічному протистоянні між палестинськими арабами і євреями. Проте так було не завжди. Довгий час араби і євреї жили мирно пліч-о-пліч в Палестині. Під час оттоманського владицтва Палестина, яка вважалася частиною Великої Сирії, була населена переважно арабами. В кінці 18 - початку 19 ст. в Палестині, в основному в Єрусалимі і довкола нього, почали з'являтися єврейські поселення, проте колонізація йшла дуже повільно аж до 20 століття. У 1918 році араби все ще складали 93% населення Палестини. Ситуація змінилася після закінчення I світової війни, коли Великобританія отримала мандат на управління Палестиною (набрав чинності у вересні 1923 року). За підтримки сіоністами англійських властей (2 листопада 1917 - лист Британського міністра закордонних справ Артура Бальфура лідерові сіоністів, відоме як декларація Бальфура, що ратувала за установу національного вогнища для євреїв) була розгорнута широка пропаганда поступової колонізації Палестини. На початку 20-х років була створена воєнізована організація "Хагана", в 1935 році була створена єврейська екстремістська організація "Іргун цвай Леумі", проте слід зазначити, що на перших порах витіснення арабів проводилося мирними засобами. З приходом фашистів в Германії до влади і початком II світової війни, єврейська імміграція різко збільшилася: якщо в 1932 році євреїв в Палестині були 184 тис. чоловік, то в 1938 - 414 тисяч, а до кінця 1947 року - 650 тисяч чоловік (тобто одна третя населення Палестини). Єврейська імміграція кінцевою метою мала створення єврейської держави. Ідея створення єврейської держави має древнє коріння, проте лише після закінчення 2 світових війни реалізація її стала можливою. Підтримка цієї ідеї міжнародним співтовариством окріпнула і всвязи з голокостом. На листопад 1945 ситуація в Палестині розжарилася до межі. Окрім арабо-еврейских зіткнень Палестину стрясала хвиля сіоністського терору направлена проти англійських властей. Не будучи в силах вирішити цю проблему, Великобританія виносить ухвалу майбутнього Палестини в квітні 1947 на сесію Генеральної Асамблеї ООН. Існували два можливі варіанти майбутнього Палестини. Створений спеціальний комітет ООН у справах Палестини у складі 11 членів підписав звіт, який рекомендував створити на території Палестини 2 держави, - арабське і єврейське а так само інтернаціональну зону Єрусалиму <http://www.middleeast.org.ua/jerusalem/index.html> (отримував міжнародний статус). Після довгого обговорення план розділу Палестини був схвалений 29 листопада 1947 року (33 - за, у тому числі СРСР і США, 13 - проти, 10 - утрималися). Згідно резолюції 181/II від 29 листопада 1947 року, передбачалося в Палестині створити єврейську державу ( під нього відводилася площа в 14,1 тис. км. ², тобто 56% від всієї території) і арабську державу (площею 11,1 тис. км2 - 43% територій) і інтернаціональну зону Єрусалиму з околицями (1% територій). Англійські війська мали бути виведені до 1 серпня 1948 року. Після цього почалися ряд озброєних арабо-ізраїльських конфліктів. На сьогоднішній день ситуація не видужала, а навпаки - посилилася, оскільки кожна із сторін не хоче поступатися своїми позиціями. Не дивлячись на багаточисельні спроби призвати сторони до діалогу, конфлікт продовжує розвиватися саме завдяки непримиренності позицій.Всього біло 5 або 6 арабо-ізраїльських воен (євреї не вважають інтифаду (повстання арабів проти режиму євреїв в палестине) війною, а арабі вважають). Тобто залежно від підходів, їх біло 5 або 6.