30.Висвітл перебіг Переяславської ради та осн полож «Берез статей»

8 січня 1654 року відбулась козацько-старшинська військова Рада, під час якої прибулі 31 грудня 1653 року російські посли спочатку відмовилися принести присягу замість царя. Потім боярин Бутурлін, який очолював, російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. Так слова Бутурліна про твердість царського слова були витлумачені українцями, як рівнозначні присязі царя. Лише після цього і багатогодинних нарад зі старшиною й переговорів з послами Б.Хмельницький вирішив скласти присягу російському цареві.

Далеко не вся Україна після переяславсько-московської угоди склала присягу на вірність московському самодержцю. Не присягнули київський митрополит з духовенством, М.Чорнобиль, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, частина сподвижників Хмельницького, І.Богун, І.Сірко, Й.Глух, Філон Джалалій та інші.

Переяславська Рада лише поклала початок оформленню московсько-українських відносин. Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 року, так звані "березневі статті".

У березні 1654 року у Москві козацька делегація, очолювана генеральним суддею Самійлом Зарудним та переяславським полковником П.Тетерею передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься як внутрішня, так і зовнішня самостійність. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов в історію під назвою "березневих статей". Згідно з цим документом, який мав уже 17 статей , Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Гетьмана і старшину обирала козацька Рада. Українська адміністрація та суд лишалися самостійними. Чисельність козацького війська встановлювалася 60 тис. осіб. Водночас окремі статті обмежували суверинітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою і Стамбулом. Міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які були їм дані ще литовськими князями та польським королем, насамперед міське самоврядування.

Українська православна церква не погоджувалася на залежність від Патріарха московського, якої прагнули московський уряд і російська православна церква.

Отже лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою лише частково, а православне духівництво не змирилося з незаконними вимогами Москви.

В складі монархічної Росії Українська держава, з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена можливостей подальшого розвитку. В наступні після 1654 року десятиріччя йшов поступовий, але невпинний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації суспільно-політичних органів влади.

Як би не оцінювався договір 1654 року, цілком очевидно, що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну державу. Всупереч порушенню його умов Москвою, Переяславський договір 1654 року слугував для наступних поколінь української еліти найсильнішим і найпереможнішим доказом суверенності України.