37. Рідні жита

Від станції до села було три кілометри. Андрій ішов пішки старою польовою дорогою, хоча поряд з високовольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту.

Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, у п'янкій високості заливалися жайворони. Андрій зайшов у жито, яке закрило його майже з головою, зупинився. Захопив кілька ласкавих колосків, притиснув до обличчя. Неймовірно! Минають віки, люди вже мчать у темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пестять на своїх грудях все нові покоління. Яка неповторна сила!

Здрастуйте, жита! Низький уклін тобі, безкрає батьківське поле! Поцілуй мене, вітре пестливий, як колись у дитячі роки! Я часто, вибігаючи вранці за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, удивлявся в голубе марево на обрії. Там я бачив майбутні дороги! Тепер повертаю безмірну вдячність тобі, полям, сонцю, родючій, незабутній батьківській землі...

Котять хвилі жита. Мов чарівні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. З-за горба виринули перші хати рідного села. Замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засміявся від радості. Білий паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок... Славен будь! Ти знову здіймаєшся під хмари, і оченята мужніх хлоп'ят вбирають у себе чари небесної безодні. Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змій!..

А ось і село. Вишневі сади. А понад ними, скільки око бачить, манячать у повітрі антени радіо й телевізорів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в навколишній світ. Здрастуй, село!..

Зі скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір'я. Мамо, чи серце твоє віщує, що син недалеко?

Загуркотіло в сінях. На ґанок вибігла літня жінка. Кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти свого велетенського зросту схилявся, ніжно цілував сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі...

Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ласкавими синіми очима з-під кудлатих брів, рідними очима єдиного сина.

38. Батьків сад

Колись на крутому схилі гори буйна фантазія позбирала з усіх усюд дерева, і тепер вони створили мальовничу строкату сім'ю. Між стовбурами дерев пробивалося світло літнього сонця, простір манив загадковим затишком. Батько, ідучи від дерева до дерева, перед кожним зупинявся, наче зустрівся зі знайомою людиною.

У саду на схилі гори були не тільки розлогі яблуні, а й зовсім молоденькі яблуньки. Так само росли різного віку та різних сортів груші. Черешні, вишні, сливи, абрикосові дерева, кущі аґрусу, смородини, порічок, густі малинові зарості. А ще грецькі горіхи, кущі глоду, шипшини, ліщини. Упереміжку з ягідними та плодовими деревами — і дубки, й липи, й черемхи.

Посеред саду вигнались у височінь тополі, білокорі берези світилися, сяяли білизною стовбурів, шумували плетивом кіс.

Гора така, зауважив товариш, — що ні під город не зореш, ні збудуєшся. То кожен господар напроти своєї хати чи траву косить для корови або кози, чи ось так позасаджував деревом. А наш батько скільки жив у хаті під горою, то саджав дерева. Ото за багато літ і понасаджував.

Старий, спираючись на ціпок, торкався до дерев долонею, наче хотів відчути їхнє тепло або ж передавав їм тепло своє. Оцей дуб, — показав товариш на ошатного кремезня, — ми вдвох із батьком посадили. Кожне дерево тут посаджене не самим батьком, а з яким-небудь гостем, із іншим чоловіком. Кожне дерево — це пам'ять про ту людину. Батько пам'ятає про них усіх. А біля отого каштана, що за березами росте, раптом зупиняється й питає: «А з ким же я садив його, не пам'ятаєш?» Звісно, я не пам'ятаю, бо, може, й не знав ніколи. То він аж посірів на лиці, що ім'я людське забулося.

Почувши розповідь товариша, я вже по-іншому дивився на строкатий сад на схилі гори. Колисаний вітерцем, він обізвався легким шелестом гілля, хистким мереживом тіней, що плавало по траві, голосами птахів, що пурхали поміж віття. Стежачи, як до нас наближається батько, я подумав про те, що він, мабуть, ось зараз іде не просто поміж дерев, а поміж спогадів, які й складають його сьогоднішню справжню сутність.