25. Український Мікеланджело

Іван Петрович Кавалерідзе — видатний український режисер кінодраматург і скульптор. У долі цієї людини було щось фатальне. Не випадково ЮНЕСКО назвало його «українським Мікеланджело».

Свій творчий шлях Кавалерідзе розпочав 1938 року з фільму «Злива». Ця стрічка присвячена історії України з часів Гайдамаччини і вирізняється оригінальним художнім рішенням.

За три роки до цього під враженням від вистави Леся Курбаса «Гайдамаки» Кавалерідзе зняв «Коліївщину», а в 1935 році створив картину «Прометей», на яку гнівно відреагували критики, адже у фільмі було в невигідному світлі представлено радянську імперію, зачіпалась тема непокори грузинського народу. У результаті Івану Петровичу порадили знімати кіноопери. Однак і в цьому жанрі він виявив себе як новатор, створивши першу українську кінооперу «Наталка Полтавка».

Лише наприкінці 50-х Кавалерідзе отримав можливість знову працювати в художньому кіно. З'явилися його фільми «Григорій Сковорода» і «Повія» (за мотивами роману Панаса Мирного).

У роки Великої Вітчизняної війни Кавалерідзе під впливом Олега Ольжича, Олени Теліги й Уласа Самчука очолив Комітет у справах мистецтв Київської міської самоуправи. Це була організація самопорятунку, адже окупований Київ був зруйнований, не було ні води, ні хліба. Також треба було рятувати від фашистів відомих діячів культури.

Комітет надавав єврейським сім'ям притулок у селах Київської області; рятував молодь від відправки до Німеччини; показував вистави, за які актори одержували гонорар продуктами. Та згодом організації довелося припинити свою діяльність.

Іван Кавалерідзе — такий собі «триголовий геній». Він і скульптор, і режисер, і драматург. Але ніколи не був кінорежисером серед скульпторів і скульптором серед режисерів. Іван Петрович легко міг переходити з однієї іпостасі в іншу. Він говорив, що закони в мистецтві одні: добро — зло, чорне — біле, світло — тінь, тільки методи різні, головне ж — думка, почуття.

Сміливі авангардні роботи Кавалерідзе в радянські часи не брали в музеї, адже вважалося, що така творчість буде незрозумілою радянській людині.

Вершиною творчості Кавалерідзе стала скульптура «Журавлі летять». У ній навіть не смуток, а розпач: ледь стоїть покалічена людина з милицею, половина голо ви в неї відірвана, але одухотворене обличчя тягнеться до неба, де летять журавлі. Саме такий вираз обличчя був у самого скульптора, коли його ховали...

26. Родина Терещенків

У другій половині XIX століття в Російській імперії з'явилися нові підприємливі люди, які все більше впливали на економічне життя країни. Серед них була і родина Терещенків.

З трьох синів вихідця з козацького роду Артема Терещенка послідовником батька став Микола — людина надзвичайно цілеспрямована й працездатна. Разом з братом Федором він створив одну з найбільших у Росії фірм — «Товариство братів Терещенків», а також заводи в Київській, Чернігівській, Волинській і Курській губерніях. Товариство експортувало цукор різних видів до Англії, Німеччини, Китаю, Норвегії, Швейцарії.

Один із заводів Терещенка за період з 1870 до 1900 року був нагороджений багатьма відзнаками, серед них золотих медалей всеросійських і всесвітніх виставок було шість. Завод виготовляв понад десять сортів рафінаду, який упаковувався в папір білого, синього, блакитного і коричневого кольорів. За цією упаковкою товар Терещенка знали в усьому світі. Під час революції 1905 року завод було спалено, але незабаром відроджено й оновлено за останнім словом техніки.

Микола Терещенко був дуже вимогливим до себе й оточуючих, але завжди дбав про гідні умови праці робітників. У казармах, де жили сезонні робітники, були кухні, їдальні, електричне освітлення, парове або пічне опалення, електричні вентилятори, лазня, пральня. Було відкрито початкову школу для дітей робітників та лікарню.

З перших своїх підприємницьких успіхів Терещенки взялися за благодійництво. У рідному Глухові на свої кошти вони побудували ремісниче училище, жіночу й чоловічу гімназії, учительський інститут, приміщення банку, заснували безплатну лікарню та щороку відраховували на її утримання два відсотки своїх прибутків.

Великою суспільною проблемою для Києва тих часів була величезна кількість безпритульних, а також небезпека виникнення і поширення епідемій різних інфекційних хвороб. Та грошей на соціальні програми не вистачало, і медики звернулися безпосередньо до підприємців. Федір Терещенко за рік збудував нічліжний заклад з гарними побутовими умовами і жертвував на нього щороку по п'ятсот карбованців.

Коли виникла ідея створити в Києві музей старовини (нині Музей українського образотворчого мистецтва), брати Терещенки пожертвували третину зібраної суми. У музей вони передали свою колекцію слов'янської старовини, численні археологічні знахідки, картини Михайла Врубеля. На жаль, під час революції чимало експонатів було знищено або вкрадено.

Родині Терещенків довелося емігрувати за кордон. Згодом чоловіча лінія славетного роду урвалася, але залишився взірець дивовижної працездатності та благодійництва, який, хотілося б вірити, матиме гідних послідовників.