33. Крилаті мрії

Христина з дитячих літ захоплювалась вітряками. Біля них народжувався і клубився вітер. Вони трудилися з ранку до пізньої ночі, викидаючи зі своїх камінних душ струмочки запашного борошна. На цих тремтливих струмочках трималося селянське життя, і коли вітряки махали крилами, то в селі й пісні веселіше співались.

Найбільше Христині подобались весняні вітряки, саме тоді, коли вони, перелопачуючи вітер, затихали під великими туманними зорями. Саме тоді западала така тиша, що навіть напівоглухлі мірошники чули бентежну ніжність дівочих голосів. Тоді, прощаючись очима з натомленими крильми, добре їхалося на благенькому, скрипучому возі; босі ноги самі ворушились під музику далеких дівочих пісень, а душа поривалася співати.

Сьогодні ж Христина, побачивши невтомні крила вітряка, зупинилася і заніміла від здивування. Вони були немов зі срібла. Їй здалося, що це не зима, а вони, крутячись, гралися хуртовиною, розтрушуючи довкола стільки снігів. Дівчина схвилювалась від такої думки і входила всередину вітряка, мов у якусь недоказану казку.

А місяць і сніги творили біля дівчини своє диво. Здавалося, на рівних полях вилися з кованого срібла стежки, марилися обриси ліній дивовижних озер.

Христина колись часто мріяла кудись летіти. Щойно заплющить очі, а руки враз легшають, стають крильми, і вона в радісному переляці підіймається-підіймається вгору і все-все бачить, що робиться внизу: он діти проводжають її захопленими поглядами, а мати жене до череди корівку і свариться на дочку; он рибалки притягують бредень зі срібною рибою, а за рікою на лану, над колосся підіймається сонце, що теж, здається, зіткане із колосся. Отак і в сон щасливо влітала дівчина, де все було не таким, як у житті.

Можливо, Христинине бажання найбільше в світі бажання мати крила породило те, що вона й по землі не ходила, а наче літала. Жодне весілля, жодні танці, жодне колядування не обходилось без неї. Навіть на буряках сапка у Христини теж не полола, а пританцьовувала. І тільки цього року, коли вперше взула не перешиті, а нові, із жовтими халявками чобітки, а на голову начепила багато стрічок і запишалася перед дзеркальцем, що вона вже таки дівчина, посмирніла. Це раптове і захопливе відкриття порадувало дівчину. Тому-то сама собі по-змовницьки підморгнула в дзеркальце, потім споважніла, ураз зрозумівши, що вже стала дорослою.

34.Маленький дослідник

Щоранку з побережної далечі з'являється хлопчик віку, коли фантазія цвіте і берегові дітлахи почуваються Магелланами. Десь аж з-під рибальського обрію з'являється його темненька щуплява постать. Усе виразніше проступає через туман, іде узбережжям.

Безлюдно. Море жене крутогриві вали. Пірнає та виринає між бурунів самотній буйок, а тут — так само самотній на всім узбережжі — з'являється хлопчик. Напевно, рибальський син. У чорненькій курточці, у сірому кашкеті, він неквапом звершує свій щоденний узбережний маршрут. У руці — школярський портфелик, що його юний господар тримає ніби за вухо...

Іде понад розламищами бетонного бурелому, часом перескакуючи з каменя на камінь, вглядаючись у зелене безмежжя стихії. Може, виглядає рибальські судна? Може, там батько його чи брат?.. Чи, може, щось інше його там цікавить... А може, просто цікаво йому спостерігати...

Не варто питати юного дослідника моря, що він там шукає, бо навряд чи сам він може пояснити, чим саме його приваблює вирування прибою, весняний неспокій моря. Хлопчик у червонім пуловері і сам загадка, і для нього кругом загадки... Кажуть, нібито в генах уже закладена потреба дослідження неосвоєного простору...

То море підкрадається до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-під старенького кашкета червоніють нахльоскані вітром вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, вони відстрибують так спритно, коли хвиля набігає... Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я отак присяде і, нахилившись, усе щось вистежує з терплячістю істинного дослідника. Іноді раптом само собі всміхнеться.

Цікаво, що спричинює ту його справді загадкову усмішку. Худорляве личко розквітає. Хлопчик у своєму невтомному пошуку ніби переживає мить натхнення. Між ним і морем виникає не збагнена ніким іншим гармонія.

Його уважний обхід узбережжя відбувається за будь-якої погоди. Для людини такого віку, мабуть, нема ні вагань, ні сумнівів чи смутку... Весь у полоні цікавості пізнання, у владі своїх пошуків, він подеколи і шторму не помічає, а все слухає нерозгадану мову стихії.

Море шаленіє, бетон, поламаний штормами, лежить усюди навалом, а над усім цим зі своїми думками якимись щоранку спокійно бреде, розмахуючи портфеликом, юна людина. І щоранку несе в собі оту жагу шукати по берегу щось навіть незначне для нас, а для нього, школярика, таке важливе і вражаюче.

Ось він, син людства, прямує в майбутнє...