Розповсюдження підземних вод

Розповсюдження підземних вод – поширення підземних вод у товщі земної кори як по площі, так і у вертикальному розрізі. Зумовлене геологічною будовою території та її кліматичними умовами. За ознаками геологічної будови територію поширення підземних вод можна віднести до артезіанського басейну або до складчастої області.

Складчаста область поширення підземних вод – це підвищена тектонічна структура, складена тріщинуватими кристалічними або метаморфічними породами. На території України поширені такі складчасті області: Донецька, Українського кристалічного щита, Гірського Криму й Українських Карпат.

Артезіанський басейн – це тектонічна структура у вигляді прогину, виповнена різновіковими нашаруваннями гірських водоносних та водотривких осадових порід, що перемежовуються і створюють горизонти підземних артезіанських вод. На території України поширені такі артезіанські басейни: Дніпровсько-Донецький, Волино-Подільський і Причорноморський.

Певна закономірність поширення ґрунтових вод у земній корі, із характерними для них особливостями в кожному ландшафті, називається зональністю ґрунтових вод.Ця зональність була виявлена ще в 1914 р. П. В. Отоцьким, який визначав, що в міру поширення ґрунтових вод на південь вони заглиблюються і мінералізуються.

У вертикальному розрізі геологічних структур виявлені закономірності поширення підземних вод. М. К. Ігнатович виділив такі три зони:

Зона активного водообміну – це зона впливу дренування водоносних порід річковою системою. Ця зона досягає глибини до 300 м і більше. Підземний стік у цій зоні бере участь в активному водообміні з поверхнею.

Зона ускладненої циркуляції – це зона, яка охоплює глибокі частини артезіанських басейнів і тектонічних порушень у складчастих областях. Водообмін у цій зоні уповільнений, а підземний стік ускладнений. Глибина цієї зони в артезіанських басейнах 500 – 600 м, а в складчастих областях – 1 000 –2 000 м (термальні води).

Зона застійного водного режиму – це зона глибокого залягання осадового комплексу артезіанських басейнів. Водообмін у цій зоні проходить у масштабах геологічного часу, а її глибина – 1 000 м і більше. Саме з цією зоною поєднують наявність похованих підземних вод.

Гідрологія океанів і морів

Світовий океан – безперервна водна оболонка Землі, яка оточена материками та островами і володіє спільністю сольового складу.

Океан – частина Світового океану, яка розміщена між материками, має великі розміри, самостійну циркуляцію вод і атмосфери та особливий гідрологічний режим.

Море – це порівняно невелика частина океану, яка врізається в сушу чи відмежована від нього берегами материків, півостровами та островами; має певні геологічні, гідрологічні та інші риси, що суттєво відрізняються від відповідних рис океану.

За розташуванням відносно суші моря поділяються на внутрішні, окраїнні та міжострівні.

Внутрішні моря (внутрішньоматерикові і міжматерикові) – це моря, що мають ускладнений водообмін з океаном через порівняно вузькі протоки.

Міжматерикові моря – це моря, що розташовані між різними материками (наприклад, Середземне, Червоне моря).

Внутрішньоматерикові моря – це моря, що знаходяться всередині

одного материка (наприклад, Чорне, Біле, Балтійське, Азовське моря).

Окраїнні моря відокремлюються від океану островами чи заходять у материк і мають відносно вільний зв’язок з океаном (наприклад, Чукотське, Баренцове моря).

Міжострівні моря – це моря, що розміщені серед великих островів або архіпелагів (наприклад, моря Банду, Фіджі). Основні морфометричні характеристики деяких морів наведені в табл. 10.2.

Затока – частина океану чи моря, яка врізається в сушу і слабко відмежована від моря чи океану (Аляска в Тихому океані тощо).

Бухта – невелика затока, яка чітко відділена мисами чи островами від океану чи моря, добре захищена від вітрів (Севастопольська бухта в Чорному морі).

Лиман – затока, що відокремлена від моря піщаною косою (пересипом), в якій є вузька протока, котра з’єднує лиман із морем. Найчастіше лиман – це затоплена частина найближчої до моря ділянки річкової долини (наприклад, Дніпровський, Дністровський).

Губа – затока, яка глибоко врізається в сушу (Обська в Карському морі).

Фіорд – вузька та глибока затока з високими крутими берегами (Согнефіорд у Норвезькому морі).

Протока – водний простір, який розділяє дві ділянки суші та з’єднує окремі океани і моря чи їхні частини (Берингова).

Основні особливості будови земної кори під морями та океанами

Земна кора під морями та океанами складається з двох шарів: осадового і магматичного (базальтового). Загальна товща земної кори під океаном – близько 6 км; товща в п’ять разів менша, ніж під материками. Середня потужність океанічних осадів – від 300 до 1000 м, але є місця, де їх дуже мало чи зовсім немає, як, наприклад, серединно-океанічні хребти. Потужність базальтового шару на континентах досягає 40 км, а за його межами – від 3 до 10 км.

Вирізняють також два перехідні типи: субокеанічний, який має більшу товщу осадової оболонки (15-20 км) і субконтинентальний, який окрім осадової оболонки, має гранітно-базальтову оболонку, потужністю 15-20 км.

Рельєф дна океанів

1.підводна окраїна материка (22 % площі дна):

1.1.шельф або материкова відмілина (0-200 м);

1.2.материковий схил (200-2 000 м);

1.3.материкове підніжжя (2 000-2 500 м);

2.перехідна зона:

2.1.улоговини окраїнного глибоководного моря;

2.2.острівні дуги;

2.3.глибоководні жолоби;

3.ложе океану (2 500-6 000 м):

3.1.океанічні улоговини;

3.2.океанічні підняття;

3.3. серединно-океанічні хребти.

4.океанічні жолоби (глибиною більше 6 000 м).