39. Прослідкуйте причини та процес ліквідації Української греко -католицької церкви.

З поверненням радянської влади розпочався наступ на греко-католицьку церкву, яку комуністи звинувачували у зв'язках з німцями. Щоб урятувати вір­них від переслідувань, митрополит Анд­рій Шептицький надіслав радянському урядові листа, у якому висловив надію на співпрацю з новою владою. Після смерті А. Шептицького (23 листопада 1944 року) митрополитом став Йосип Сліпий, який закликав духівництво й вірних (зокрема й оунівців) до співробітництва з владою. Проте комуністи не збиралася прощати церкві «гріхи колаборації» (співпраці під час Другої світової війни з фашистськими загарбниками) і підтримку українського підпілля. Улітку 1945 року керівництво Української греко-католицької церкви (УГКЦ) разом з митрополитом Й. Сліпим заарештували. Москва готувала «самолік­відацію» УГКЦ. Не без допомоги НКВС була створена ініціативна група на чолі зі священиком Г. Костельником, яка була покликана підготувати собор, що скасу­вав би Берестейську унію. Група розпоча­ла агітацію серед вірних за розрив з Ри­мом і «возз'єднання» з Російською право­славною церквою.

У березні 1946 року відбувся Львівський собор, учасниками якого були 216 делега­тів від духовенства, 19 мирян і делегація Московської патріархії. Жоден з єпископів УГКЦ у соборі участі не брав, що робило його неканонічним. Рішенням собору Берестейську унію 1596 року скасовано, проголошено возз'єднання УГКЦ з Російською православною церквою.

2,2 тис. священиків, які відмовилися визнати рішення Львівського со­бору, заслано до Сибіру, 200 — розстріляно. За аналогічним сценарієм у серпні 1949 року була ліквідована УГКЦ й на Закарпатті. Не згодні з утис­ками греко-католицької церкви духовенство й вірні перейшли в підпілля.

40. Охарактеризуйте етапи українсько — польских переселенських акцій 1944 - 1946 років.

Виселення українців з Польщі до УРСР (1944—1946) — акція масового переселення прикордонного населення у 1944—1946 рр. (Не плутати з акцією «Вісла»).

9 вересня 1944 Польський Народний Визвольний Комітет уклав три міжнародних угоди (Республіканські договори) з трьома радянськими республіками: БРСР, УРСР і Литовською Радянською соціалістичною республікою. Офіційна назва договору між ПНР і УРСР: «Договір між Польським Народним Визвольним Комітетом і урядом Української Соціалістичної Республіки стосовно евакуації польських мешканців з території УРСР і польського населення з території ПНР». З польської сторони договір підписав голова ПНВК Едвард Осубка-Моравський, з української — голова РНК УРСР Микита Хрущов. Договір надавав можливість виїзду українцям, білорусам, росіянам, русинам до УРСР і поверненню до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави.

Договір містив і таємну частину — детальну інструкцію виконання, яка була переказана польському уряду 22 вересня 1944 р. представником СРСР при ПНВК — генералом Миколою Булганіним.

Головними представниками польського уряду у справі евакуації українського населення з Польщі були: консул Рогальський (до 30 квітня 1945 р.) і Йосиф Беднаж (з 1 травня 1945 р. по 11 березня 1947 р.). Головними уповноваженими уряду УРСР виступали Микола Підгорний і М. Ромащенко (від 1 січня 1946 р.)

Організація

Радянська сторона визначила Головного Уповноваженого, а польська — Головного Представника. Їх резиденції знаходилися у Любліні й Луцьку. В допомогу їм надано по два заступника, а також регіональних представників і уповноважених, експертів і допоміжний технічний персонал.

Визначено представництва районних уповноважених в регіонах:

• з польської сторони — Влодава, Холм, Замостя, Краснистав, Білгорай, Грубешів, Любачів, Ярослав, Перемишль,  Леско, Томашів

• з української сторони — Броди, Володимир-Волинський, Дрогобич, Дубно, Золочів, Кам'янка-Бузька, Ковель,  Крем'янець, Луцьк, Львів, Рава-Руська, Рівне, Самбір, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Ходорів, Чортків^[1]

Обидві сторони застерегли для себе можливість утворення регіональних пунктів і в інших місцях.