Історія світової релігієзнавчої думки релігієзнавча проблематика в мислителів стародавнього світу й середньовіччя

1. Питання походження релігії в творах античних філософів.

2. Опис релігійних вірувань у творах арабських авторів.

3. Релігієзнавча проблематика в творчості середньовічних європейських мислителів.

1. Питання походження релігії в творах античних філософів

Релігієзнавство як наука, представники якої намагаються об’єктивно й системно досліджувати феномен релігії, з’являється порівняно недавно – у кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. Однак феномен релігії цікавив мислителів попередніх епох і в їхніх творах була присутня релігієзнавча проблематика.

Принаймні, питання релігії, її походження, місця в суспільному житті викликали інтерес у античних філософів. Останні намагалися виробити своє уявлення про вищі сили (богів). У певному сенсі можна твердити, що вони творили свою філософську релігію, яка суттєво відрізнялася від традиційних релігійних вірувань, існуючих у суспільстві.

На протилежність “істинної релігії” філософів й “народної релігії” вказував видатний давньоримський мислитель і оратор Цицерон. “…найкраща, найбескорисливіша, найсвітліша і повна благочестя форма шанування богів полягає в тому, – писав він, – щоб завжди і в думках, і в словах щиро шанувати їх чисто й безпорочно. Не лише філософи, а й предки наші розрізняли релігію та марновірство. Ті люди, котрі постійно молилися й приносили жертви, щоби їх діти пережили їх, були названі марновірними, пізніше ця назва набула більш широкого значення. А ті, котрі над усім, що відноситься до шанування богів, наполегливо розмірковували…, були названі релігійними… Отже, із двох слів “марновірно” і “релігійно” перше стало означати засудження, друге – похвалу”.

Протиставлення релігії філософів народній релігії було притаманне не лише для античних, але й для європейських мислителів епохи Відродження та Нового часу. Саме завдяки такому підходу-протиставленню філософи намагалися розглядати традиційні релігійні вірування, з’ясувати їхні причини, походження й сутність. Це, власне, й породжувало відповідні релігієзнавчі підходи.

Так, досить своєрідний погляд на формування релігійних вірувань висловив представник елейської школи Ксенофан Колофонський (бл. 570 – після 478 рр. до н.е.). Він був бродячим співаком-рапсодом і водночас поетом та філософом. Як і інші філософи-елеати, Ксенофан учив про єдине буття. Він одним із перших прийшов до розуміння єдиного Бога (своєрідного Бога філософів). На його думку, Бог не подібний до смертних своєю формою. Бог – це все, що є розумним та нескінченим.

Такі погляди, зрозуміло, суперечили традиційним політеїстичним уявленням греків та інших народів. Ксенофан критикував подібні уявлення, вважаючи, що людиноподібні боги політеїстичних релігій – плід фантазії. Кожен народ творить богів за своїм образом і подобою. Так, негри зображують їх чорними, з приплюснутими носами й товстими губами, фракійці – рудими та голубоокими. Це змусило зробити Ксенофана наступний висновок: “…якщо би бики, коні та леви мали руки й могли би ними малювати й створювати твори мистецтва подібно людям, то коні зображували би богів подібними до коней, бики ж – подібними до биків і надавали би їм тіла такого роду, який тілесний образ у них самих, кожен по-своєму”.

У Стародавній Греції з’являється також думка, що традиційні народні уявлення про богів були викликані страхом. Зокрема, таку думку висловив Демокрит (нар. бл. 460 р. до н.е. – дата смерті невідома).

Загалом цей мислитель вірив у існування різних богів, які, з його точки зору, виникли разом із атомами вогню й стоять над іншими стихіями. Вони породжують образи, котрі сприймаються людьми та впливають на них. Своїм виглядом та звуками, що можуть йти від богів, ті провіщають людям майбутнє. Увесь простір, який оточує нас, наповнений образами (демонами), що витікають від богів. Це і є для людей джерело віри у вищі сили.

Щодо примітивних народних уявлень про богів, то вони з’явилися через страх людей перед явищами природи. “Давні люди, - писав Демокрит, - спостерігаючи небесні явища, як, наприклад, грім та блискавку, поєднання зірок, затемнення сонця й місяця, були вражені страхом, вважаючи, що боги є винуватцями цих явищ”.

Дещо подібні погляди на релігію демонстрував Епікур, якого вважають продовжувачем атомістичної, “демокритівської” лінії в елліністичній філософії. Він визнавав існування богів, природа яких блаженна і вічна. Від богів виходять образи. Людина, сприймаючи їх, своїм розумом доходить до думки, що існує блаженна та вічна природа.

Мислитель дотримувався думки, що сама природа відобразила в душі людини поняття про богів. У цьому сенсі знання про богів (релігія) закладені в кожному з нас і є вродженими.

Епікур у пізнанні богів на перше місце ставив розум. І тому, виходячи з цього, протиставляв рафіновану релігію філософів, ґрунтовану на розумі, й примітивні народні вірування, що базуються не стільки на розумі, скільки на почуттях. Він спеціально звертав увагу на почутті страху перед богами, вважаючи, що ці страхи абсолютно безпідставні, оскільки боги не можуть чимось нашкодити.

Філософським послідовником Епікура вважають Тита Лукреція Кара – автора поеми “Про природу речей”. У цьому творі можемо знати наступні міркування щодо походження примітивних релігійних вірувань:

“…якщо страх у полоні тримає людей всіх так цупко, –

Це через те, що, весь час помічаючи явищ багато

Як на землі, так і на небі, вони неспроможні збагнути

Їхніх причин й гадають, що все це – веління безсмертних”

(переклад А.Содомори).

При чому Тит Лукрецій Кар, подібно як і Епікур, вів мову не лише про страх перед силами природи, але також і про страх перед смертю.

Зі свого боку давньоримський поет-філософ висловлював вдячність Епікуру за те, що той звільнив людей від боязні перед богами. Він навіть твердив, що релігія (у розумінні традиційних релігійних уявлень) “часто до нечестивих, а то й до злочинних приводила вчинків”.

Дещо інший підхід до питання про виникнення традиційних релігійних вірувань продемонстрував філософ Критій, який жив у 5 ст. до н.е. Він вважав, що релігія була спеціально запроваджена розумними правителями для того, щоб люди дотримувалися певних моральних норм. У драмі “Сізіф” писав, що був час, коли люди не підпорядковувалися ніякому порядку і жили, як дикі звірі. Тоді панувала груба сила. Добрих людей ніхто не нагороджував, а злих ніхто не карав. З метою змінити такий стан речей люди винайшли закони. Хто переступав їх, того карали. У такій ситуації злочини почали чинитися таємно.

І ось тоді, писав Критій, “знайшовся хитрий та розумний чоловік, який придумав для людей страх перед богами, для того щоб злочинці відчували страх навіть тоді, коли свої злочини здійснювали таємно чи просто вимовляли погані слова, чи навіть погано думали. Так він ввів віру в богів, [стверджуючи]: “Існує божество, вічно суще, всемогутнє, яке володіє здатністю все бачити й чути, а також надлюдською проникливістю. Воно володіє божественною природою і прискіпливо за всім спостерігає. Воно чує все, про що люди говорять, і бачить все, що люди роблять. Й коли ти мовчки думаєш про щось погане, це не залишається прихованим від богів, оскільки вони володіють надлюдською здатністю пізнання”.

Пропагуючи такі погляди, твердив Критій, ця хитра людина ввела вчення про богів. “Боги, – ніби то говорила вона, – перебувають в такому місці, яке більше всього вселяє страх у людей, звідти, як він знає, сходить на людей страх, так само як і благодать, в їхньому нікчемному існуванні, а саме із горніх висот, де блискають блискавки й гримить грім, де простягається покрите зірками небо – найкращий витвір часу, найкращого майстра. Божество живе там, де прокладає собі шлях сяюче денне світило і падає на землю волога сирість”.

Подібними страхами, на думку Критія, ця людина лякала інших людей, знищивши беззаконня введенням законів. Загалом, як бачимо, філософ вважав, що релігія відіграє важливу роль у суспільстві, виступаючи хранителькою моралі та регулятором соціальних відносин.

Очевидно, ці погляди справили вплив на Платона (427-347 рр. до н.е.), якому Критій доводився рідним дядьком. У своєму діалозі “Держава” мислитель розглядає релігію як опору суспільного ладу, а також як важливий фактор збереження порядку, оскільки вона служить основою моралі. При цьому Платон допускав, що певні корисні для суспільства релігійні вірування можуть бути вигадані і навіть нав’язані людям. Він, наприклад, вважав, що в ідеальній державі треба поширити вигаданий міф, ніби Бог, творячи людей, примішав золото до правителів, срібло – до військових, а бронзу – до робітників. І саме завдяки цьому існує соціальна диференціація.

Подібні погляди на роль релігії в суспільстві, які були характерні для Критія й Платона, набули поширення серед європейських мислителів, особливо в період Нового часу.

Якщо Критій та Платон робили акцент на соціально-моральній значимості релігії, то софіст Продік, ведучи мову про виникнення релігії, звертав увагу на чисто приземлені, матеріальні моменти. Він вважав: релігія виникла, тому що люди хотіли облагородити предмети й об’єкти, які приносили їй користь. “Сонце, місяць, ріки, джерела й взагалі все корисне для нашого життя древні іменували богами за користь, яку отримували від них, як, наприклад, єгиптяни Ніл”. І тому, вважав цей мислитель, хліб люди називали Деметрою, вино – Діонісом, воду – Посейдоном, вогонь – Гефестом, і так все з того, що приносить користь.

Ще один підхід до питань релігії, зокрема її виникнення, продемонстрував мислитель елліністичного періоду Евгемер (бл. 340-260 рр. до н.е.). Йому належить роман-утопія “Священна історія”. У цьому творі є розповідь про золоту, вкриту давніми письменами колонну, яку спорудили в храмі Зевса. У цих написах описуються діяння Урана, Хроноса, Зевса – так, ніби вони були царями, що захотіли зафіксувати свої подвиги в монументальних пам’ятках.

Отже, ті, хто вважається зараз богами, просто були могутніми людьми. У давні часи вони сконцентрували в своїх руках владу і встановили культ у свою честь.

Такий погляд на виникнення релігійних вірувань своєрідно відображав реалії елліністичного світу. Деякі правителі цього часу вимагали для себе фактично божественного шанування, а дехто з них, наприклад Олександр Македонський, взагалі проголошував себе богом.

Погляди Продіка та Евгемера на походження й сутність релігії синтезував філософ Персей. За свідченням Цицерона, цей мислитель говорив, що богами стали визнавати людей, які придумали щось корисне для покращення життя. А самі корисні речі були названі іменами богів.

У Стародавньому Римі зустрічаємо спроби дати систематичний виклад релігієзнавчих поглядів античних мислителів. Така спроба, зокрема, була здійснена Цицероном у трактаті “Про природу богів”. Цей автор відзначав, що серед філософів немає єдності щодо проблеми походження богів та їхнього існування. “Більшість думає, – відзначав він, – що боги існують… Однак Протагор сумнівається, а Діагор Мелоський та Феодор із Кірени вважають, що взагалі немає ніяких богів. А ті, які визнають існування богів, настільки розходяться в судженнях, що всі їхні міркування важко перерахувати. Багато говорять і про вигляд богів, і про їхнє перебування, і про спосіб життя, і про все це між філософами великі розбіжності в дискусіях. Головне в цьому питанні: чи живуть боги в повній бездіяльності, ні в що не втручаючись, зовсім не турбуючись про світ та управління ним, чи, навпаки, вони з самого начала і все створили, і все встановили, і всім у світі вічно управлятимуть, і все приводять у рух”. Таким чином Цицерон визначив коло проблем, які цікавили античних мислителів щодо проблем релігії. Як бачимо, ці проблеми мали не стільки релігієзнавчий, скільки теологічний характер.

Питання релігієзнавства цікавили багатьох античних істориків. І хоча в їхніх відомостях є чимало фантастичного, все ж вони цікаві для реконструкції релігійних вірувань різних народів.

Так, у “батька історії” Геродота, окрім опису релігійних традицій стародавніх греків, зустрічаємо й опис релігійних вірувань різних народів, з якими доводилося спілкуватися грекам. Зокрема, Геродот описує релігійні вірування жителів Месопотамії, Персії, стародавнього Єгипту та Близького Сходу, народів Причорномор’я, в т.ч. й скіфів. При цьому “батько історії” часто вдається до порівнянь, знаходить подібні елементи у віруваннях різних народів. При цьому давньогрецькі божества часто інтерпретуються ним як універсальні, що мають відповідники в релігіях інших етносів.

Релігієзнавчу інформацію знаходимо в творах інших давньогрецьких та римських істориків Фукідіда, Ксенофонта, Тита Лівія, Корнелія Тацита та інших. Однак ця інформація здебільшого носить описовий характер і не має самостійного значення, будучи пов’язаною з розповіддю про ті чи інші події.

Цікавим у релігієзнавчих аспектах є твір єврейського історика Йосифа Флавія “Іудейська війна”. Тут показаний конфлікт між античною цивілізацією, уособленням якої виступав Рим, та цивілізацією іудейською. Цей цивілізаційний конфлікт мав яскраво виражений релігійний характер. І це, зокрема, знайшло відображення в згаданому творі Йосифа Флавія.

У часи раннього Середньовіччя на заході Європи спостерігався культурний занепад. Одним із головних культурних осередків для європейських та близькосхідних народів виступала Візантія. Тут, принаймні, спостерігалося намагання зберегти культурні здобутки античності, певним чином трансформувавши їх.

Релігієзнавча проблематика знайшла відображення в творах ряду візантійських авторів, передусім істориків.

У творі Прокопія Кесарійського (6 ст.). “Таємна історія” описуються релігійні вірування народів, із якими довелося воювати чи мати справу Візантії. Також тут певна увага зосереджена на питаннях міжрелігійної боротьби у Візантії.

Візантійських авторів цікавила історія християнської церкви. При чому ця історія висвітлювалася з різних позицій. Так Євсевій Кесарійський, Сократ Схоластик, Єрмей Созомен, Феодорит Каррський, Феодор Анагност, Евагрій Схоластик розглядали її з позиції ортодоксів. Щодо таких авторів, як Фолосторгій, Захарія Ритор, Іоанн Ефеський, то вони висвітлювали цю історію з “єретичної”, неортодоксальної точки зору.