2. Пояснення походження релігії Люсьєном Леві-Брюлем. Теорія “дологічного мислення”

До соціологічного напрямку, започаткованого Е. Дюркгеймом варто віднести Люсьєна Леві-Брюля (1857-1939). Вихідним пунктом його досліджень є прийняття вчення про колективні уявлення, висунутого Е.Дюркгеймом. Це ідеї, які не формуються людиною із його життєвим досвідом, а вводяться в його свідомість через суспільне середовище – виховання, суспільну думку, звичаї. Л.Леві-Брюль зацікавився питанням про особливі закони, що керують колективними уявленнями. Тут він розвинув свою теорію дологічного мислення первісних народів, яку виклав у книзі “Первісне мислення” (1923).

На його думку, дологічне мислення принципово відрізняє людину первісного суспільства від сучасної, оскільки в ньому відсутнє розмежування між причиною та наслідком, суб’єктом і об’єктом. Дологічне мислення не прагне, подібно до нашого, уникати протиріч. При цьому мова йде про особливий тип мислення, який підпорядковується своїм специфічним законам. Ці закони, що керують колективними уявленнями відсталих народів, не подібні на наші закони логічного мислення. Вони не відокремлені від емоцій і не спрямовані на пояснення явищ дійсності. У цьому вигляді вони діють на нервову систему різко збуджуюче при здійсненні релігійних обрядів, заражаючи людину емоціями страху, релігійного жаху, страсного бажання, надії тощо. Первісна людина не шукає пояснення оточуючої дійсності, оскільки ці явища він сприймає не в чистому вигляді, а в поєднанні з цілим комплексом емоцій, уявлень про таємні сили, про магічні властивості предметів.

У зв’язку з цим сприйняття світу первісною людиною орієнтовано зовсім інакше, ніж наше сприйняття: сучасна людина прагне до об’єктивного знання, а в первісної людини переважає суб’єктивізм. Тому первісні люди змішують реальні предмети з уявленням про них, не розрізняють сновидіння й реальність, людину та її зображення, людину та її ім’я і т.п. Тому первісне мислення безвідносне до досвіду. Досвідне знання не розувірює людину в її віру в чаклунство, в таємничі сили, фетиші. Мислення первісної людини “непроникливе” для досвіду, і замість основних логічних законів визначальним стає т.зв. закон співпричетності, відповідно до якого предмет може бути самим собою і водночас чимось іншим, він може знаходитися тут і водночас в іншому місці.

На думку Л.Леві-Брюля колективні уявлення присутні і в мисленні сучасних європейців. Це викликано природною потребою людини в безпосередньому спілкуванні з оточуючим світом, яке не забезпечується науковим пізнанням. Наука об’єктивує світ і тим самим віддаляє його від людства. Тому людина прагне до живого спілкування з природою через релігію, мораль, звичаї, де колективні уявлення є основними, отже, дологічне мислення існує й буде існувати поряд з логічним, а закон співпричетності і містична налаштованість – природні якості мислення сучасної людини.

3. Макс Вебер про роль релігії в господарському й суспільному житті

Із соціологічної точки зору релігію намагався розглядати Макс Вебер (1864-1920). Вчений опрацював величезний матеріал з історії світових релігій, всебічно проаналізував взаємовпливи і взаємозв’язки між релігійними віровченнями і культурами, з одного боку, та соціальними позиціями їх носів, їх економічною ментальністю, з другого.

Релігію вчений розглядав як основну форму етичної раціоналізації людської поведінки в традиційних суспільствах. Релігійна свідомість трансцедентує світ, даючи етично-раціональне обґрунтування сенсу людського буття в цьому світі. Віровчення кожної із світових чи національних релігій можна розглядати як різновид раціональної теодицеї, пояснення причин існування світового зла і шляхів його подолання, шляхів спасіння душі. Етика світових релігій – це перші радикальні форми “розчаклування світу” від магічних забобонів, це ті центри, навколо яких постають ті чи інші “картини світу”, формується відповідна ментальність людей, від якої немалою мірою залежить історична доля цивілізацій.

Веберова соціологія релігії значною мірою пов’язана з пошуками відповіді на питання про походження та специфіку західного капіталізму. Вебер доводив, що певні форми економічної поведінки капіталістичного зразка виникли та існували в Стародавньому Вавилоні, Індії, Китаї, античних Греції та Римі й продовжували існувати на Сході та Європі в епоху Середньовіччя. До таких форм він відносив грабіжницький капіталізм, військовий капіталізм, традиційний капіталізм, капіталізм партій і т.п.

Західний капіталізм – явище принципово відмінне від цих форм господарювання. Йому передусім притаманна специфічна економічна ментальність, що склалася під впливом аскетичного протестантизму, а також своєрідні інституційні форми (наявність ринку вільної робочої сили, чітке розмежування між капіталом підприємства і особистою власністю підприємця, раціональний бухгалтерський облік і раціональна організація праці). Жадоба збагачення як мотиваційний чинник при цьому не виключається, проте для збагачення використовуються раціональні засоби.

Протиставляючи раціональний капіталізм і капіталізм грабіжницько-авантюрний, вчений протиставляв два типи суспільств: суспільство, де шанують “етику праці” з такими чеснотами, як помірність, дисциплінованість і чесність, і де мають місце певного роду взаєморозуміння та солідарність, - і суспільство, яке взагалі не знає етичних орієнтирів як таких і де триває нескінчене протистояння всіх проти всіх, що набуває нерідко відверто кримінального характеру: “верхи” прагнуть якомога швидше і більше збагатитися коштом “низів”, нехтуючи при цьому всіма нормами моралі, а часто-густо й законами, - тоді як “низи” у свою чергу, реагують на таку поведінку поганою працею, саботажем, крадіжками. Прагнення “здобути незароблене” набуває масового поширення насамперед там, де немає спільних цінностей і підтримуваної ними суспільної солідарності й де діє так звана “подвійна мораль”.

Дошукуючись духовних коренів західноєвропейської капіталістичної раціональності, М.Вебер намагався з’ясувати етично-господарську орієнтацію світових релігій. Кожна із впливових світових релігій, вважав він, має свою специфічну господарську етику – систему приписів, які визначають ставлення віруючого до праці, матеріальних цінностей та багатства. Зміст таких приписів, як правило, має аскетичне спрямування. Зміст таких приписів, як правило, має аскетичне спрямування. Кожна із світових релігій визнає, що порівняно з Божою досконалістю світ завжди недосконалий, тому поведінка того, хто прагне спасіння, повинна якоюсь мірою бути “не від світу цього”. Кожна із світових релігій на свій лад встановлює порядок і міру такого дистанціювання від світу. Певну роль тут відіграє і такий фактор, як соціальна позиція носіїв того чи іншого віровчення.

У зв’язку з цим М.Вебер вбачав принципову різницю між господарською етикою християнства та іудаїзму – з одного боку, і відповідно приписами конфуціанства, індуїзму, буддизму – з іншого. При всіх досить глибоких відмінностях у характері віровчення і культури три вищезгадані релігії мають певну спільну мету: їх аскетизм має пасивно-споглядальний характер. Він прийшов до висновку, що етичні приписи більшості тих релігій мають мало спільного з “етикою праці”, оскільки орієнтовані споглядально, внаслідок чого їх можна визначити або як “етику пристосування до світу”, або навіть як “етику втечі від світу”.

Конфуціанство – це станова етика “літераторів”, високоосвічених імператорських чиновників, що з погордою ставляться до простого люду. Конфуціанську етику М.Вебер трактує як “етику порядку”, пристосовану до існуючої системи соціальних взаємин. “Релігією інтелектуалів” називає М.Вебер індуїзм, підкреслюючи водночас, що, на відміну від конфуціанців індуїсти не прагнуть до осягнення державних посад, а утворюють спадкоємну касту “фахівців з особистих і обрядових справ” – касту, яка здійснює значний вплив на суспільне життя, сприяючи закріпленню існуючих порядків. Буддизм же, який виник дещо пізніше, був рухом жебручих ченців, які пропагували аскетичний спосіб життя і прагнули взагалі не втручатися в світські справи. Тому господарську етику трьох вищеназваних релігій можна назвати етикою пристосування до світу (конфуціанство) або етикою втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). В останньому випадку ставлення релігії до будь-якої господарської діяльності може набирати відверто негативного характеру.

Принципово іншою була етична позиція щодо господарства і взагалі всього світського життя, що її містили священні книги раннього іудаїзму і християнства. Останнє, на думку М.Вебера, виникло як релігія мандрівних ремісників, ставши пізніше “специфічно світською, бюргерською релігією”. В силу ряду специфічних обставин носії цих двох релігій виробили в собі переконання, що послані Богом у світ, аби поліпшити його, і тому вважали за допустиме активно і водночас раціонально діяти у найрізноманітніших сферах – господарській політичній, культурній і таке інше. Така раціонально-активістська установка властива також і мусульманству. Щоправда, тут вона не набула повного розвитку.

Християнська ідея раціонального “поліпшення світу”, потрапивши на сприятливий ґрунт західноєвропейської бюргерської культури, стала могутнім чинником. Певне значення тут мала також і та обставина, що етичні норми Старого і Нового Заповітів викладені у простій, образній, приступній для масового сприйняття формі. “Хоча кожна дитина легко зрозуміє зміст гомерівського епосу чи основні події “Махабхарати”, все ж етичні системи, що їх містить антична міфологія, “Бхагавадгіта” чи вчення Будди, не такі вже й прості для розуміння. Натомість “той етичний, а також прагматично-космополітичний раціоналізм, що його містить давньоєврейське “Святе письмо”, у принципі доступний для всіх… Уявлення про трансцендентного монотеїстичного Бога, котрий править світом то як цар, то як батько, котрий буває ласкавим і буває суворим, котрий любить свій народ, але може і жорстоко його карати, котрий дозволяє ублажати себе молитвою і діями у відповідності з його вказівками – це та конструкція, яка дає чітке раціональне тлумачення світу, доступне водночас розумінню простих людей і навіть дітей”. На думку М.Вебера, духовні корені протестантської аскези сягають ще ветхозавітних часів, коли давньопалестинські пророки обгрунтували й практично втілили в життя вимоги раціональної етики, котра вимагала не втечі від світу і не пристосування до його порядків, а вселяла надію в майбутню радикальну зміну цих порядків і вимагала активно сприяти прискоренню цієї події.

Етичні приписи іудаїзму, а також і зороастризму вчений розглядав як “етику світоволодіння”, яка, внаслідок прийняття християнами Старого Завіту, може розглядатися як одне із джерел протестантської “етики праці”.

На думку М.Вебера, значення духовної революції, що відбулася в епоху Реформації, полягало, зокрема, в тому, що було знайдено способи етичного регулювання нової сфери тодішнього економічного життя – капіталістичного підприємництва, яка до того практично перебувала в соціальному підпіллі й не визнавалася за ціннісно значиму, а то й вважалася гідною осуду. Народжена Реформацією етика праці змогла зінтегрувати західне суспільство і спрямувати його на шлях ефективної “органічної модернізації”.