Тема 1: “Заснування Острозької академії в контексті культурно-історичної ситуації в Європі та в Україні в другій пол. XVI ст.

Питання:

1.Культурно-історична ситуація в Європі в другій половині XVI ст..

2.Культурно-історична ситуація в Україні в другій половині XVI ст..

3.Острог – визначний центр української культури другої половини XVI ст..

4.Засновник Острозької академії князь К.-В. Острозький – некоронований король Руси-України та вільний громадянин Речі Посполитої.

5.Перша фундаторка академії Ельжбета-Гальшка княжна Острозька.

Питання 1: Культурно-освітня ситуація в Європі другої половини XVI ст.

За висловом відомого культуролога Ервіна Панофського, кожне явище культури є проявом (наслідком, симптомом) певної культурно-історичної ситуації. Острозька слов’яно-греко-латинська академія була наслідком культурно-історичної ситуації, що склалася в Європі та в Україні в другій половині XVI ст. Отож, розглянемо культурно-історичну ситуацію другої половини XVI ст. в Європі.

1.До другої половини XVI ст. всі розвинуті європейські країни були вкриті сіткою університетів. Університети як світські вищі навчальні заклади з’явилися ще в ХІ столітті у зв’язку з бурхливим розвитком міст. Найдавнішими університетами Європи були: Болонський університет, який виник ще у ХІ столітті, (це була перша вища школа по вивченню римського права), та перша вища медична школа в Солерно.

У кінці XII – на початку XIII ст. виникли університети у Англії – в Оксфорді та Кембриджі, у Іспанії - в Саламанці, у Португалії – в Лісабоні. у Франції в Монпельє та в Парижі. У 1253 році духівником короля Франції Людовіка Святого – Робером де Сорбоном був заснований богословський факультет Парижського університету – Сорбона.

У XIV ст.. університети з’явилися в Центральній Європі:

в 1348 р. – Празький,

в 1364 р. – Краківський,

в 1365 р. – Віденський,

в 1386 р. – Гейдельберзький.

У XV ст.. з’являються університети в столицях Північної Європи:

в 1473 р. – Упсальський (Швеція),

в 1474 р. – Копенгагенський (Данія).

У добу середньовіччя середня освіта не була відірвана від вищої. Школяр вступав до університету після закінчення граматичної латинської школи у 15-16 років. Його приймали на підготовчий артистичний факультет, де вивчали 7 вільних мистецтв. Це тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія та музика). Вищими науками у середньовіччя вважали богослів’я, медицину та право. Отже. Після закінчення артистичного факультету студенти поступали на богословський, правничий та медичний факультети і по закінченні їх отримували звання доктора богослів’я, права або медицини. Формою навчання були лекції та диспути. Студенти жили в гуртожитках – коледжах. Кожний університет мав суворо регламентований устав, правила, традиції, форму. Система навчання в університетах Західної Європи стала зразком для організації навчального процесу в Острозькій академії. Як і в університетах З. Європи у Острозькій академії вивчали предмети тривіуму (граматика, риторика, діалектика)та квадривіуму (арифметика, геометрія, музика та астрономія), філософію та богослів’я.

У XVI ст. в Європі розготрається рух, започаткований Еразмом Роттердамським за створення тримовних колегіумів, скерованих на вивчення трьох сакральних мов: давньоєврейської, давньогрецької та латинської з ціллю критичного вивчення біблійних текстів. Біблія як головне джерело християнської віри була найголовнішою книгою, на авторитет якої спирались мислителі багатьох поколінь. На відміну від вчених доби Середньовіччя, які підходили до вивчення Біблії схоластично, гуманісти Відродження прагнули до критичного вивчення біблійних текстів. Якщо схоластичний підхід до Біблії вимагав досконалого знання латинської мови, то критичний підхід – вимагав досконалого знання гебрайської та грецької мов, як мов, на яких були написані першоджерела біблійних текстів. У західноєвропейських університетах студійовалась гебрайська та грецька мови, але у порівнянні з латиною вони мали другорядне значення. Навіть найвизначнішого філософа Давньої Греції Аристотеля тут вивчали не з грецького оригіналу, а з латинських перекладів, зроблених з арабської версії. Оскільки в університетах з їх застійними консервативними традиціями досконале вивчення гебрайської та латинської мови було неможливим, виникають нові форми організації інтелектуального життя – академії – товариства вчених, митців, вчителів та учнів. Найбільш вагоме значення для розвитку культури мала Платонівська академія у Флоренції, заснована Лоренцо Медичі (Пишним) (1449-1492) у 1474 р. і керована Марсіліо Фічіно (1433-1499). Академія проіснувала до 1521 р. Крім Марсіліо Фечіно у ній працювали найвідоміші філософи свого часу: Піко делла Мірандола, Макіавеллі, Поліціано. Найбільше уваги вони прифіляли філософії, зокрема вивченню творів Платона. Марсіліо Фечіно переклав з грецбкої на латинську мову твори Платона, Плотіна, Ямвліха, Плокла, Порфірія, Михайла Пселла, частину “Ареопагітик”. Фечіно намагався поєднати вчення Платона з християнською релігією, написав”Платонівська теологія про безсмертя душі”, “Про християнську релігію”. Критицизм гуманістів спонукав їх до текстологічного аналізу Біблійних текстів, а для того потрібно було досконале вивчення першоджерел – перших Біблій, написаних грецькою мовою.

При академіях почали засновуватися власне навчальні заклади – колегіуми. Призначені для вивчення трьох сакральних мов. Колегіуми протистояли богословським факультетам університетів з їх традиційною схоластикою. У 1507 році в Іспанії в м. Алькала був заснований вищий навчальний заклад з трьома факультетами, але найбільше значення мало вивчення трьох сакральних мов. Згодом на базі цього закладу кардинал Франческо Сіменс до Сіснерос засновав тримовний колегіум. Найбільшим досягненням цього колегіуму було видання багатомовної Біблії – Комплютенської Поліглоти (Комплютенія – латинська назва м. Алькала). У передмові було підкреслено, що при підготовці текстів були використані найавторитетніші рукописи. Вперше тут була надрукована Септуагінта. У 1517р. були підготовлені тексти, але переплели їх у 1523 році – всього 600 книг. Продавали по дуже низьким цінам – 6,5 дуката, вважаючи, що на Святому письмі не можна наживатися.

У 1517-18 рр.. при Лувенському університеті було засновано тримовний колегіум Еразмом Ротердамським, який активно пропагував ідею заснування тримовних колегіумів в Європі для досконалого вивчення Біблії.

У 1530 р. король Франції - Франциск 1 заснував королівський колегіум, який дещо потистояв університету, у якому панувала схоластика. У цей же час Оксфордський коледж – Corpus Christus був проголошений тримовним.

Твори Еразма Ротердамського про необхідність заснування тримовних колегіумів були поширені в Україні. Під впливом ідей Еразма Ротердамського була заснована Острозька слов’яно-греко-латинська академія. Проте концепція гебрайсько-грецько-латинсокї освіти, в ній трансформувалася в слов’яно-греко-латинську освіту. Хоча від гебрайської не відмовлялися і польську мову також використовували в навчанні, про що свідчить Хронологія Андрія Римші, де подані назви місяців гебрайською мовою, та конспект студента Острозької академії, написаний полькою мовою. Вивчення мов в Острозькій академії, як і в західноєвропейських колегіумах, використовувалося для вивчення Біблії, для підготовки до друку текстів Острозької Біблії.

Мова є кодом кожної культури. Отже вивчення в Острозі трьох мов було фактично вивченням цінностей трьох культур. В Україні ще протягом X- першої половини XVI ст. латинська культура сприймалася як чужинецька: власна питома культура усвідомлялася як греко-слов’янська.. Засвоєння “західних” “латинських” елементів культури відбувалося, але відбувалося фрагментарно, стихійно, вважалося небезпечним і ворожим для вітчизняної культури. Заснування Острозької академії як слов’яно-греко-латинського закладу засвідчило перехід до нового етапу культурного синтезу – перехід від механічного засвоєння латинських чинників до усвідомленного прагнення творчо поєднати слов’яно-грецьку спадщину з надбаннями культури латинської Західної та Центральної Європи. До складу слов’янського компоненту входила міжслов’янська кирило-мефодіївська спадщина і специфічно українська, характерна тільки для народу України. Прагнення синтезу східних та західних надбань надовго визначило напрямок розвитку української культури. Українська двомовна культура стала тримовною.

Що стосується стилю європейської культури другої пол. XVI ст. Переважно це була ренесансна гуманістична культура, яка стверджувала всемогутність людини. Проте віра у людину, як центр всесвіту вже згасала. Людину ще по-ренесансному сприймали як прекрасну та богорівну, але зникла тверда впевненість у її всеперемагаючій силі. Наступала нова епоха бароко, у якій людина вже не була центром всесвіту, у гармонії зі світом, а протистояла страшному світові зла і часто гинула у боротьбі з ним. Саме таку людину ми бачимо в творах великих письменників та художників того часу. Це був розквіт творчості Тиціана (1495-1596), Шекспіра (1569-1616). Вже була відкрита геліоцентрична система Коперніка (1475-1543), досліди якого продовжив Галілео Галілей (1564-1642). Ідей та погляди західноєвропейських вчених та гуманістів безумовно впливали на діячів Острозької академії.

Культурно-історична ситуація в Європі другої половини XVI ст. визначалася боротьбою європейських християнських країн з Туреччиною. 7 жовтня 1571 р. біля міста Лєпанто (Греція) флот Священної ліги, до якої входили Венеція та інші італійські міста, Римський папа та Іспанія, отримав перемогу над турецьким флотом. Але турки швидко відбудували свій флот і успішно закінчили війну в 1573 р. Венеція віддала їм острів Кіпр. Отже, перед європейським християнськими країнами постала проблема об’єднання в боротьбі з мусульманською Туреччиною. Ця ситуація в Європі також відобразилася на спрямуванні діяльності Острозької академії. Острозька академія виникла для вирішення не лише вузько-національних, але й загальноєвропейських завдань. Одним із головних завдань академії було створення православного патріархату, що було одним з проявів спільних зусиль європейських країн по створенню антитурецької коаліції. Острозька академія була першим вищим навчальним закладом Європи, у якому отримали інституційне об’єднання два типи культури: західноєвропейська ренесансна (латинська) культура поєдналась із вітчизняною (слов’янською, власне українською), що розвивалася на основі греко-візантійської духовності. Це синтезування двох культур: грецької та латинської було наслідком ситуації. що склалася в Європі після битви під Лепанто, коли перед християнськими країнами постала проблема об’єднання.

Питання 2: Культурно-історична ситуація в Україні в другій пол. XVI століття.

З середини XVI століття в українському суспільстві відбувається перехід на нову ренесансну систему цінностей. Утвердження ренесансної культури було наслідком не тільки неминучого впливу “Духа часу”, але й наслідком тієї культурно-історичної ситуації, що склалася в Україні. У другій половині XVI ст. в Україні склалися передумови для ствердження ренесансної культури. У економіці – це був перехід до фільваркової системи господарювання та застосування найманої праці. У соціальній сфері – утворення класу шляхти (підприємницького дворянства). У політичній сфері – утворення шляхетської республіки – Речі Посполитої шляхом об’єднання на Люблінському сеймі 1569 р. Литви та Польщі на принципах добровільності, рівності та автономії була проголошена Річ Посполита двох народів. Руський народ не був офіційно визнаний третім рівноправним народом цієї держави. На роль третього рівноправного народу Речі Посполитої він став претендувати лише в 1620-ті роки, що було проголошено в творах київських інтелектуалів, зокрема, у Мелетія Смотрицького в “Justifikacii niewinnosti”. Але фактично руський народ не був приниженим. Василь-Костянтин Острозький 6 червня 1569 року підписав акт унії і склав присягу на вірність Короні після того, як переконався, що не буде переслідуватися православна церква і що українські землі збережуть певну автономію. Фактично, займаючи посаду київського воєводи (найвищу посаду) в Україні), він сам став повноправним володарем України-Руси і міг проводити незалежну політику.

Необхідно зазначити. що Люблінська унія 1569 р. звела в рамках однієї держави – Речі Посполитої два різних типа політичної, релігійної та звичаєвої культури – православний, що розвивався на засадах греко-візантійської духовності та західноєвропейський, що розвивався на засадах західноєвропейської духовності. Традиційна українська культура не витримувала конкуренції з більш розвинутою культурою Західної Європи. Щоб вижити, вона повинна була засвоїти її цінності.

Що стосується освіти в Україні другої пол. XVI ст.. характерною її рисою була відсутність централізації. Освітні заклади виникали не централізованим способом з ініціативи держави. А хаотично, з ініціативи церковних братств, монастирів, приватних осіб. Найбільшими осередками культури були монастирі. Це були вогники, у яких жевріло книг описання, - Києво-Печерська лавра, Дерманський монастир та багато інших.

Значним осередком культури був центр у Миляновичах на Волині, заснований вигнанцем з Московії Андрієм Курбським в кінці 1560-х років. Цей осередок проіснував до смерті Андрія Курбського 1583 року. Центр мав свою програму діяльності. У ньому займались переписуванням та перекладами книг, тут функціонувала школа. У Миляновичах тісно співпрацювали вигнанці з Московії (Андрій Курбський, його брат Михайло Оболенський, Макр Сірохозін) та місцеві діячі культури (Брум, Станіслав Ольшевський та Амброзій Брежевський. Який переклав “Хроніку” відомого польського історика Мартина Стрийковського.

Крім православних осередків освіти на території Речі Посполитої діяло чимало протестантський та католицьких навчальних закладів. Найбільшим протестантським закладом – була Дубецька кальвіністська школа на Перемишльщині. Що проіснувала всього 5 років (1559-1563). Проте її закінчило близько 300 учнів. Очолювали школу польський просвітник Григорій Оршак та італійський гуманіст Франческо Станкар.

У Вільнюсі діяла єзуїтська колегія. 7 липня 1578 р. Стефан Баторій видав грамоту, згідно з якою вона реорганізовувалася у вищий навчальний заклад – академію. Віленська академія була найбільш впливовою серед католицький духовних закладів.

Для поширення католицької пропаганди в православних країнах - на Балканах та в Україні, Римський папа Григорій XIII 7 жовтня 1577 р. створив Афанасієвську колегію в Римі. У контексті цієї ситуації Острозька академія повинна була протистояти утвердженню чужої релігії та культури, виховувати великих патріотів своєї вітчизни, які б високо піднесли прапор рідної культури.

Питання 3: Острог – визначний центр культури другої пол. XVI століття.

У другій пол. XVI ст. Острог був одним з найбільших міст України. Місто вже нараховувало 5 століть. Вже в XV ст. Острог згадується у списку найбільших міст руських, починаючи в XVI ст. він позначається на багатьох картах Європи. Розвиткові міста сприяв його політичний статус резиденції могутнього роду князів Острозьких, а також королівські грамоти 20 листопада 1576 року король Стефан Баторій підтвердив пільги на мито, яке брали в місті з іноземних купців. Така грамота сприяла розвиткові торгівлі. Крім Острога король надав подібні грамоти лише двом містам в Україні – Києву та Луцьку. 7 червня 1585 року Стефан Баторій надав Острогу Магдебурзьке право сомоуправління. У місті швидко розвивались ремісництво та торгівля. Про це свідчать реєстри ремісників XVI-XVII століття. Згідно з реєстром ремісників 1576-1577 рр. у Острозі нараховувалось 129 ремісників 24 спеціальностей. Згідно акту розподілу володінь князів Острозьких 1603 року між Янушем та Олександром Острозькими, в Острозі нараховувалось 190 ремісників 50 спеціальностей. Згідно присяги, яку склав у Луцькому гродському суді острозький бурмістр Онисько Романович в 1635 р. у Острозі працювало 550 ремісників 36 спеціальностей. Вони були об’єднані у 24 ремісничих цеха. Існував навіть свій цех скрипалів, який нараховував 22 музиканти. У місті існувало 1655 будинків. Якщо помножити це на 6 визначимо населення Острога, яке перевищувало 10 000.

В Острозі поєднались два головні напрямки боротьби за самоствердження української культури, а саме - відстоювання її національної самобутності та синтезування з надбаннями ренесансно-реформаційної Західної Європи. Острозький культурно-освітніій осередок стояв у авангарді боротьби за рідну культуру. Саме тут був покладений початок формуванню української літературної мови, розвивалось шкільництво та друкарство, була започаткована бойова і пристрасна полемічна література, глибоких прогресивних змін зазнали архітектура та мистецтво, входили в ужиток нові культурні цінності, досягнення західноєвропейської культури переносились на національний грунт.

Особливого значення набув Острог у період боротьби з унією. Острозький антиуніатський осередок до початку XVII ст. був найактивнішим серед східних та південних слов’ян. Тут готувалися відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста), були написані шедеври полемічної літератури: “Ключ царства нєбєсного” Г.Д. Смотрицького (1587), книга “О единой истинной православной вћрћ” В. Суразького (1588), “Обвћщеніє” К.-В. Острозького (1595)– універсал із закликом протидіяти унії, перекладені з грецької на церковно-слов’янську та українську мову книги та послання відомих церковних діячів: Александрійського патріарха Мелетія Пігаса та Філадельфійського митрополита Гавриїла Севера. Винятково важливе значення для боротьби православних з унією мала опозиційна діяльність Василя-Костянтина та острозьких просвітників: Никифора Кантакузина, Кирила Лукаріса, Мартина Броневського, протопопа Ігнатія, Даміана Наливайка. на Берестейському синоді 1596 року. Саме з їх середовища вийшов опис Берестейського собору – “Ектезис”. Коли ж Петро Скарга видав трактат “Берестейський синод та його оборона” (1596), в Острозі був опублікований твір Мартина Броневського “Апокрисис албо отповћдь на книжкы о сборћ Берестейском” (1598). У полеміку з єпископом-зрадником Іпатієм Потієм вступив анонімний Клірик Острозький, написавши в 1598 р. “Отпис на лист... Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа”. Тоді ж в Острозі була надрукована “Книжица” (у десяти розділах), до якої було включено послання “Благочестивому государу Василию княжати Острозскому и православным христианом Малое России...” полум’яного Івана Вишенського.

Матеріальна та ідеологічна підтримка православної церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні уніїї та католицизму були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Інший шлях боротьби за ствердження української культури був тісно пов’язаний з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягав у засвоєнні надбань “латинського” Заходу. Острозькі книжники, усвідомлюючи всю небезпеку ситуації, у якій опинилася східна церква та культура перед лицем високорозвинутої культури західноєвропейських країн і активно шукаючи відповіді, як протистояти “латинському” Заходу, знаходили її не тільки на шляху розвитку самобутніх культурних форм, а й на шляху поєднання східновізантійських та слов’янських культурних традицій із західноєвропейськими. Для більшості острозьких просвітників та К.-В. Острозького боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала боротьби з “латинською” ренесансною культурою Західної Європи. Синтез вітчизняних традицій з ідеями західноєвропейського. Відродження викликав її могутній злет, що був би неможливий в тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечення, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Заходу. Отже, з одного боку, місто було центром антикатолицької та антиуніатської боротьби, спрямованої на захист православної віри, а з іншого - осередком засвоєння духовної спадщини “латинського” Заходу. Ці два напрямки політичного та культурного життя Острога тісно перепліталися між собою.

Прагнення до взаємодії з культурою З.Європи виявилось у толерантній релігійній та культурній політиці князя, в науково-освітній та видавничій діяльності академії та друкарні, в музичній культурі міста, в архітектурі та мистецтві Острозького осередку. Крім православних храмів в Острозі діяла татарська мечеть, велика єврейська синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа равінів – “Ієшибот”, у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Коли після пожежі 1603 р. її приміщення сильно постраждало, учні тимчасово перейшли на навчання до слов’яно-греко-латинської академії, під опіку руських педагогів.

Острозька академія не тільки протидіяла полонізаторському впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, сприяла формуванню національної свідомості всього українського народу, а й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, в якій поєднання двох типів культури: візантійської та латинської отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи ІІ Пястом, якого особисто знав К.-В. Острозький.. У ній тісно співпрацювали викладачі як греко-візантійської, так і латинської орієнтації, прихильники містико-аскетичного напрямку (І. Вишенський, І. Княгиницький, І. Копинський), які різко виступали проти засвоєння латинської науки, і представники просвітницького напрямку (Г.Смотрицький, Д. Наливайко, В. Суразький, К. Лукаріс, Н. Кантакузин, Д. Раллі (Палеолог), Л.-З. Тустановський, М.Смотрицький), що використовували в своїй творчості ідеї західноєвропейських просвітників Відродження.

В галузі друкарства маємо також чимало прикладів співпраці із Заходом. Стародруки, створені в Острозі: “Буквар” (1578), “Книга Новаго Завета в неиже на преди псалмы” та алфавітно-предметрий покажчик до неї “Книжка Сћбраніє вещей нужнћйших…” Тимофія Михайловича (1580), “Хронологія” Андрія Римші – перший поетичний календар у вітчизняній літературі (1581), перша в світовому друкарстві кирилична “Библия сирћч книгы ветхаго и новаго завћта по языку словенску” (1581) - видавались на зразок західноєвропейських, звідки запозичали принципи побудови та ідеї оформлення книг, концепції титульних сторінок, тощо.

Місто було визначним центром музичної культури, формувало нову музичну естетику, нові музичні смаки, які набирали загальноєвропейських рис Про це свідчить “Острозький наспів”, що виник в храмах міста в др. пол. XVI ст. і поєднував в собі характерні риси церковно-співочого мистецтва візантійського та західноєвропейського ареалу. Після київського наспіву він став найпопулярнішим місцевим варіантом, який в XVII ст. був широко відомий у всій Україні, Білорусії, зафіксований у нотно-лінійних Ірмолоях, переписаних у Росії. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти.

Острог стояв у авангарді вітчизняної архітектури. Князь запросив до Острога чимало італійських будівничих, що відігравали провідну роль у розбудові міста. Особливе місце серед цієї когорти архітекторів належить П’єтро Сперендіо, який вперше згадується як громадянин Острога в грамоті 1591 року. У документах XVI – поч. XVII ст. було виявлено чимало й інших імен острозьких зодчих: в акті 1603 р. розподілу володінь князів Острозьких згадуються муляри: Павло, Петро, Яков та Ян, у списку парафіан острозького костьолу 1622 р. - Шимон, Давид, Войцех, Ярош, Андрис, у записах 1630 р. виявлено згадку про архітектора Себастіана. Виховані на засадах західноєвропейської культури, ці майстри сприймали українську культуру, що стала їм рідною, як невід’ємну частинку свого духовного світу, та успішно переносили надбання ренесансного зодчества на місцевий ґрунт. Острог був справжнім ренесансним містом, з відцентровою системою планування вулиць, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок, так званих “пляців”, чому сприяло надання Острогу в 1585р. магдебурзького права.

У другій пол. XVI – на початку XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів іконописання в Україні. Про це красномовно свідчить податковий реєстр 1576 р., згідно з яким у місті працювало 6 малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір. Очевидно, що всі вони були іконописці з широким полем діяльності. Іконописний осередок Острога, розгалужена діяльність якого охоплювала широку територію, не мав собі рівних на Волині і займав особливе місце поміж художніх центрів українських земель, поступаючись лише перед Львовом. До сьогодні збереглося кілька ікон, створених острозькими митцями епохи академії: “Юрій Змієборець”, “Богородиця Одигітрія”, “Різдво Богородиці” та ін. Очевидно, за князя К.-В. Острозького в Острозі з’явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. Вірогідно, що Нафанаїл з Криту, Євстахій Мосхолупос, Діонісій Раллі (Палеолог), який приїхав з Риму, а особливо Кирил Лукаріс та Никифор Кантакузен, що приїхали з Падуанського університету і були в Україні протосинкелами (представниками) Олександрійського та Константинопольського патріархів, привезли з собою італійські ікони, написані в стилі Відродження. Зокрема, у краєзнавчому музеї Острога зберігається ікона “Благовіщення” венеціанської школи XV ст., яка за легендою, була привезена до Острога Никифором Кантакузеном, колишнім проповідником собору Святого Марка у Венеції.

У XVI-XVII ст. в Острозі розвивалося портретне малярство. З ім’ям К.-В. Острозького пов’язують створення перших в Україні портретів ренесансного стилю, у яких індивідуальна характеристика особистості переважала над соціальною, а шляхетність і гідність портретованого вимірювались не їх походженням та багатством, але їх особистими якостями. При дворі князя працювали свої власні портретисти. Доказом цього може бути факт наявності багатьох портретів у францисканському монастирі в с. Межирічі до його касації 1868р. Між іншими портретами там був і портрет легендарного ненажери секретаря К.-В. Острозького – Яна-Богдана Сусли. Правдоподібно, що в Острозі діяв деякий час навіть цех малярів, що підтверджує реєстр віддавання цехами воску до парафіяльного костьолу 1624 р. Позитивний вплив на розвиток портретного малярства мали твори іноземних майстрів, виконані на замовлення К.-В. Острозького. Про це свідчать, на жаль, нині вже втрачені парні портрети князя та його дружини Софії Тарновської, створені, очевидно, між 1553 та 1570 рр. невідомим західноєвропейським майстром школи Луки Кранах Молодшого, які були виявлені в 1883 р. в замку с. Новомалин, під Острогом дослідником П.А.Кітіциним, а також портрет дружини Іллі Острозького – Беати Костелецької, також написаний у стилі Луки Кранах Молодшого, який працював у середині XVI ст. при краківському королівському дворі. На сьогодні відомо декілька портретів Костянтина-Василя, а також зображеня інших членів його родини: батька - К.І.Острозького, синів - Януша та Олександра, онучки - Анни-Алоїзи Ходкевич. І хоча більшість з них являють собою копії XVII-XIX ст., їх цінність як документа історії та явища культури, що віддзеркалював певну добу, важко переоцінити.В різних галузях мистецтва Острожчини того часу відбувалось запліднення місцевих традицій, виплеканих на грунті візантійської духовності, ідеями західноєвропейської ренесансної культури. Це визначало високий рівень мистецтва Острозького осередку, його провідне місце в культурі України другої пол. XVI – першої пол. XVII століття. Творчість митців Острога не тільки відображала культурно-історичну ситуацію того часу, але й активно впливала на неї, іншими словами була не тільки наслідком, а й причиною, робила свій вагомий внесок у її формування та розвиток.

Питання 4: Засновник Острозької академії князь Костянтин-Василь Острозький

Стосовно походження роду князів Острозьких від Великих князів Литовських - Гедиміновичів, чи від правителів Київської Русі – Рюриковичів довготривала наукова дискусія не завершилася ще й донині. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від галицько-волинської гілки Рюриковичів. Львівський дослідник Левко Войтович у своїй монографії “Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів у XII – XVI ст. (історико-генеалогічні дослідження)” знайшов документальні докази спорідненості між останніми князями Галицькими і першим документально зафіксованим Острозьким князем – Данилом, переконливо довівши, що рід князів Острозьких походить від галицької гілки Рюриковичів. На підставі аналізу документів XII-XIV ст. він дійшов висновку, що “благочестива Анна з дому Острозьких”, яка згадується у Холмському пом’янику, була дружиною Наримунта Гедиміновича. Отже, Острозькі не могли бути його нащадками, Анну не могли видати заміж за свого родича. З великою долею вірогідності можна припустити, що Анна була старшою сестрою князя Данила Острозького і дочкою першого Острозького князя Василька Романовича (біля 1250/1260- поч. XІV ст.), який після втрати Слонимського князівства міг отримати від короля Юрія на поч. XIV ст. невеликий уділ з центром в Острозі. Згаданий у 1340 р. Данило з Острога вже володів Острозьким уділом, який дістався йому в спадок від батька На нашу думку, з усіх версій щодо генеалогічного коріння Острозьких версія Л. Войтовича є найбільш обґрунтованою і переконливою.

Між першим Острозьким князем Васильком Романовичем та Костянтином-Василем Острозьким минуло 5 поколінь. Костянтин-Василь був сином Великого гетьмана Литовського Костянтина Івановича (1460-1530) та його другої жінки -Олександри Слуцької. Точна дата його народження невідома. Л.Коланковський пише, що на підставі спеціального королівського привілею Костянтин Острозький був визнаний повнолітнім не у 18 років, як було прийнято в Польсько-Литовській державі за 1 статутом, а у 16 років, у лютому 1541 року. Це дає підставу стверджувати, що Костянтин-Василь народився на початку 1525 р., або у другій половині 1524 р. Дата народження -1524 р. збігається із ствердженням Острозького літописця про те, що в момент смерті (13 лютого 1608р) князю було 84 роки [4;126]. Свої дитячі роки Костянтин-Василь провів у Турові, біля матері. Він підростав у атмосфері слави свого батька. З іншого боку, на формування його характеру великий вплив мало наростаюче відчуття небезпеки конфліктів за володіння маєтками із старшим братом Іллею. Рання смерть батька, без сумніву, вчила самостійності та витривалості, особливо у справах, які стосуються власності, що стало йому в пригоді в наступні роки.

Судячи з пізніших приватних листів та промов на сеймах, княжич отримав непогану освіту. Зокрема знав латину, вільно володів польською та церковнослов’янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов’ї. Велике значення на прикордонних землях України мало знання військової справи. Василь-Костянтин на практиці засвоював цю складну науку, беручи спорадичну участь у боях з татарами на прикордонні. Одна з перших згадок про бій молодого князя Острозького з татарами належить до 1547 року.

Зоставшись єдиним нащадком славетного батька після смерті свого старшого брата Іллі (1539), Василь після досягнення повноліття, з середини 1540-х років, почав іменувати себе вже не своїм хресним іменем, а “княжим” батьковим – Костянтин. Авторитет молодого князя значно посилювала слава Костянтина Івановича Острозького та багаті маєтки, успадковані після нього. Юнак впевнено просувався сходинками звичної для аристократів політичної та військової кар’єри. Позиція В.-К. Острозького в колі литовсько-руської еліти вже в кінці 1540-х років була значною. У 1550 р. за участь у обороні прикордонних земель від татарських наїздів він отримав звання старости володимирського та маршалка землі волинської, Це був дуже значний аванс. Посада маршалка волинського була найвища на Волині. Князь стояв на чолі шляхетського ополчення, керував старостами та з’їздами Волинської землі, відігравав значну роль в урядовій структурі Великого князівства Литовського, збирав податки, судив людей. 1553 рік був щасливим в особистому житті князя. У лютому цього року він одружився з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського, одного з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, який знаходився в опозиції до короля Зигмунта Августа і шукав собі вірного союзника в антикоролівській боротьбі. Побравшись з Софією, князь ставав зятем одного з найбільших магнатів у Короні, що мав широкі контакти і впливи далеко за межами Польщі та Литви. Укладений з політичних розрахунків шлюб виявився надзвичайно щасливим для князя в особистому плані. Молода, гарна та розумна дружина добре розуміла свого чоловіка. Так, проводжаючи його на сейми, вона радила йому, приймаючи рішення, “цінувати обов’язки та звання своє князівське, не зважати на те, що вона за ним є Полька, але керуватися власним сумлінням”. Софія Тарновська, за словами сучасників, була ідеально сумлінною жінкою, у якій гармонійно поєднались зовнішня та душевна краса, доброта та інтелект. “Найпрекрасніша душею та обличчям, а насамперед. величчю духу, мудрістю, шляхетністю, ласкавістю, любов’ю до Бога та милосердям до людей”.

15 грудня 1559 р. В.-К.Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України. Контролював збір податків, стежив за скарбом, організовував будівництво важливих військово-стратегічних об’єктів, займався мобілізацією на випадок війни, керував збройними силами та ополченням, здійснював правосуддя на Східних кресах. Він єдиний, хто володів в Україні титулом князя-державці і ніс повну відповідальність за справи на цих землях перед Короною і сеймом, був довіреним сенатором Речі Посполитої. Спокій, політична та економічна стабільність в краї, його захист від зовнішньої експансії залежали від нього.

Князь Острозький старанно виконував обов’язки Київського воєводи. Не раз звертався до короля за допомогою у справах фінансування на укріплення київського замку, у якому знаходилося 500 піхотинців та 200 кіннотників. Після підписання у 1560 р. польсько-литовсько-татарського союзу став на чолі об’єднаного литовсько-татарського війська, яке у 1564 р. у відповідь на захоплення Іваном Грозним Полоцька отримало дві значні перемоги в битвах на річці Улі та під Оршею. У 1565 р. у відповідь на московські наїзди на землі Литви К.Острозький разом з Філоном Кмітою захопив Чернігів, виявивши при цьому чималу ініціативу [22;41]. 1560-ті роки були особливо тяжкими для Литви в її стосунках з Москвою. Наростаюча загроза московського завоювання підштовхувала Литву на підписання нового акту унії з Польщею. Костянтин-Василь Острозький одним з перших з волинських магнатів присягнув на вірність короні та 6 липня 1569 р. підписав акт унії. Належність до Польші, чи до Литви була для нього справою другорядною. Набагато важливішим було для князя збереження прав православної церкви, а також привілеїв, пов’язаних з князівським титулом, які в певній мірі сприяли незалежності князя від королівської влади. Запевнення Зигмунта ІІ та сенаторів зберегти княжі привілеї та права ортодоксів остаточно переконали його. Він зайняв почесне місце в сенаті Речі Посполитої як чотирнадцятий серед сенаторів світських.

У кінці 1560-х років економічна та політична могутність К.-В.Острозького досягла свого апогею. У цей час він брав участь у всіх сеймах, що відбувалися в Литві та Польщі. Посли європейських держав у своїх листах до монархів ставили його на одне з перших місць як людину з політичним впливом, з якою, без сумніву, треба рахуватися. Під час перебування послів Речі Посполитої у Константинополі в 1573 р. візир Мехмед Соколі висловлювався за вибрання Костянтина-Василя Острозького королем Польщі після смерті Зигмунта Августа. Як і багато інших магнатів Волині, князь насамперед відчував себе саме русином, часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем. Він намагався зберегти традиції своїх предків. І хоча прийняв деякі звичаї польські, до кінця життя в глибині душі залишався русином і завжди вболівав за долю “вітчизни своєї Русі”. Почуття незалежності князя формувалось не тільки на підставі політичних амбіцій, але, насамперед, на засадах руської культури, стержнем якої було православ’я. І хоча, Острозький не був позбавлений амбітності та самолюбства, характерних для сучасної йому магнатерії, насамперед він був великим патріотом своєї землі. Рішення та дії князя не завжди були узгоджені з політикою Зигмунта-Августа. Завдяки незалежній політиці К.-В. Острозького українські землі, що знаходились під його контролем, мали значну автономію в рамках Речі Посполитої. Його ім’я було символом “окремішності” України-Руси, надійним гарантом її національної, політичної та культурної самостійності. Проте у складний період безкоролів’я, після смерті Зигмунта-Августа, коли внутрішній неспокій в країні посилювався загрозою нападу Туреччини, а литовські магнати надіялись повернути свої землі, приєднані до Польщі, князь намагався “остудити” гарячу атмосферу, примирити ворогуючі сторони. 27 березня 1574 р. він урочисто виголосив на сеймі промову, у якій рішуче засудив партикуляризм литвинів і висловився за підпорядкування руських земель Короні. Нащадок великих руських князів, він був і взірцевим громадянином Корони Польської – своєї “політичної” батьківщини. Однозначно, князь був мудрим державцею, супротивником усіляких авантюр і завжди виступав проти справ, які дестабілізували обстановку в країні.

Однією з найважливіших ланок діяльності К.-В.Острозького була економічна розбудова своїх володінь. Поступово, відсудивши батьківські маєтки від Беати Костелецької (дружини брата Іллі), придбавши землі її дочки Єльжбети-Гальшки згідно з її заповітом, заволодівши величезною вотчиною князів Тарновських після смерті своєї дружини Софії, вигідно укладаючи шлюби дітей і внуків, Костянтин –Василь збудував найбільшу в Речі Посполитій “маєткову імперію”. Традиційно вважають, що у ній нараховувалось 80 міст та 2760 сіл. Ці величезні землі приносили князю прибутки, які могли бути порівняні з прибутками самого короля – 10 млн. златих в рік. Без перебільшення можна стверджувати, що князівство В.-К.Острозького було ніби власною державою в Речі Посполитій. Для управління нею князь використовував методи, які існували в Польсько-Литовській державі. Призначав у своїх маєтках вправних старост, встановлював мита та обов’язки міщан, надавав привілеї. В.-К. Острозький виступав провідником прогресивних ідей в економіці свого краю. На його фольварках замість примусової праці використовували найманих за гроші робітників. Він активно розвивав всілякі промисли та торгівлю, торгував лісом, попелом, пшеницею, утримував торговельні контрактові доми в Ярославі, Гданську, Львові, сприяв ярмаркам у Дубні, Турові, Звягелі, Полонному, Острозі, Тарнові. Брав активну участь в економічному житті Варшави та Вільна, контролював торговельні шляхи Волині та за її межами. Мудра господарська політика князя сприяла економічному розквіту його володінь.

Тогочасні джерела неодноразово підкреслювали розважливість та поміркованість князя, а також “сумирність” його вигляду. На відміну від свого войовничого батька, Костянтин-Василь ніколи не прагнув військової слави. Проте постійні набіги татар на прикордонні землі України, що почастішали з початку 1570-х років, затягували його у вир боротьби, неодноразово він давав відсіч татарам, не раз відчули вони на собі його тверду руку. Про це свідчить низка його перемог над татарами, які він отримав протягом 1570-90-х років. Безсумнівним внеском у піднесенні обороноздатності порубіжних зі степом теренів України стали зведені при сприянні Острозького замки в Білій Церкві, Переяславі, Богуславі та інші, які стояли могутніми форпостами над Диким полем, а сам князь Костянтин та його сини були спадковими намісниками новоколонізованих замкових округ і надійно захищали їх. Письменники та літописці неодноразово прославляли князя за його заслуги в обороні прикордонних земель. Зокрема, Захарія Копистенській у своїй “Палінодії” назвав К.-В. Острозького “великий заступ і потіха всього народу руського, мур залізний на українах, страх і трепет татарам”. Але найбільше прославили князя його опіка над православною церквою та меценатство вітчизняної культури та мистецтва.

Необхідно зазначити, що в Україні XVI ст. церква виступала носієм вітчизняних культурних традицій, сприяла зростанню національної свідомості, національної ідеї. Одна з перших форм національної самоідентифікації в Україні XVI ст. була релігійно-конфесійна. Отже, відстоювання прав православної церкви було для князя Острозького своєрідною формою боротьби за вітчизня­ну культуру. Сам він відзначався великою набожністю та релігійністю, що було традицією в домі Острозьких. Багато часу приділяв молитвам у своїй улюбленій замковій Боговленській церкві, а великий піст проводив у недалеко розташованому Дерманському монастирі. У церквах, де він бував найчастіше, наказував зробити для себе місця, відокремлені від решти вірних, щоб нічого не відволікало його від молитви. Польський хроніст XVII Рафаїл Янчинський у своїй праці, в якій використав записки сучасників князя, писав: “В народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою побожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах і сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви”. Неодноразово К.-В.Острозький захищав православних від сваволі урядовців на сеймах. Завдяки йому королі затверджували привілеї церквам, монастирям та братствам. У 1586 р. Стефан Баторій на прохання К.-В.Острозького затвердив новий статут львівського брат­ства, а 5.X. 1592 p. – Зигмунт ІІІ затвердив привілеї Онуфріївського монастиря у Львові. Сам князь був засновником братства у Тернополі та членом Львівської ставропігії [21;95]. На землях К.-В.Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них - Дерманськнй, Дубенський, Степанський - були значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви, яких у той час було сім: Богоявленська, Василіївська, Миколаївська, Успенська, Параскево-П’ятницька, Борисоглібська та Онуфрієвська. У 1585 p. він заснував в Острозі монастир Св.Трійці, а при ньому - шпиталь "для людей добрих, по­божного життя, які були хворобами і недостатками знедолені". Він був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604р. переписав містечко Словенське для побудови кам'яної церкви віленського братства, у 1605 p. - відновив київсь­кий монастир Св.Кирила. Щедрі фундації храмам давали право К.-В. Острозькому самому призначати своїх став­леників на духовні посади в них. У 1592 p. Зигмунт III обіцяв видати на прохання В.-К. Острозького винятковий для нього привілей, у якому зобов'язувався не призначати ні на які церковні посади православних, не порадившись із князем. Публікація цього документа в "Апокрисисі" - книжці, розрахованій на широке коло читачів, яка мала потрапити до рук короля та його найближчих дорадників, свідчить про те, що цей документ дійсно існував. Костянтин-Василь Острозький був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог. Меценатство К.-В. Острозького, його політичне заступництво та видавнича діяльність допомогли українському православ’ю вистояти і зміцніти у тяжкі часи підготовки та проведення Берестейської унії.

Костянтин Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності вищого рівня освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво пережи­вало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст., у Речі Посполитій швидко з'являлися протестантські школи та єзуїтські колегіуми. Не було нічого дивного в гому, що більшість православних магнатів і шляхтичів посилали своїх дітей на­вчатись за кордон до протестантів та єзуїтів. Шлях виходу з цього глухого кута був у створенні шкіл. Вони виникали головним чином при церковних братствах, а також при окремих цер­квах і монастирях. Василь-Костянтин Острозький намагався сприяти цьому рухові. Ще у 1571 р. він надав землі в Турові дяку Дмитрові Митуричу з тим, що той зобов'я­зувався "школи держати и уставником бути". У 1588 р. з його ініціативи повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі. Проте створення звичайних церковних шкіл не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя було створення православної школи вищого типу, подібної до західноєвропейських академій та університетів. У кінці 1576 р., після отримання від Стефана Баторія підтвердження своїх прав на володіння Острогом, Костянтин почав будувати біля свого замку академію “з великою побожністю та з королівським розмахом”.

Найважливішою заслугою князя К-В.Острозького в справі просвіти народу було заснування друкарні, яка становила єдиний культурний комплекс із академією. Її очолив Іван Федоров, запрошений князем із Львова.

Видання кириличної Біблії було одним з головних завдань, поставленим князем перед острозькими інтелектуалами, насущною потребою тогочасної ідеологічної боротьби. Після виходу в світ католицької Біблії Леополіти Шарфенберга (1561), кальвіністської Берестейської Біблії (1563) та антитринітарської Несвіжської Біблії Симона Будного (1572) потреба у православному виданні Біблії постала з особливою гостротою. Покладаючись на вчених, зібраних ним в академії, К.-В. Острозький задумав здійснити цю грандіозну справу - видати Біблію старослов’янською мовою і тим самим утвердити її рівновартісність загальновизнаним сакральним мовам – грецькій та латині. На той час не існувало ще повного старослав’янського перекладу Біблії, на старослов’янську мову були перекладені лише окремі книги Старого та Нового Завітів, які ще йшли від першовчителів слов’янства – Кирила та Мефодія. Ці переклади зберігалися в поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов’янського світу, рясніли допущеними перекладачами та переписувачами неточностями і явними помилками, містили різночитання, що спотворювало тлумачення Святого Письма. Багато важливих біблійних текстів у слов’янському варіанті не існувало взагалі і їх ще треба було перекласти з грецької з урахуванням латинських текстів. Князь енергійно взявся за організацію видання Біблії. Щоб придбати тексти, він розіслав своїх посланців до Рима, Константинополя, грецьких, сербських та волоських монастирів. Вони провадили пошуки біблійних грецьких текстів. Дещо пізніше писар Великого князівства Литовського Михайло Гарабурда привіз Острозькому від Іоанна IV повну так звану Геннадіївську Біблію, переклад якої з грецької на слов'янську був здійснений у новгородському мо­настирі за часів єпископа Геннадія в 1499 р. А випускник римської Афанасіївської колегії Діонісій Раллі (Палеолог) доставив до Острога від папи Григорія XIII “Септуагінту” - повне зібрання книг Старого Завіту, перекладених у 3-1 ст. до н. е. у м. Олександрії. (за легендою Біблію переклали 72 перекладача з давньоєврейської на грецьку мову в 1 століття до н.е. в Александрії за часів імператора Птоломея Філадельфа). Над перекладанням привезених Біблій, узгодженням їх з православною теологією та з першоджерелами працював гурток учених академії на чолі з ректором Г. Д. Смотрицьким. Щодо текстів, які б стали основою для надрукування православної Біблії, князь багато радився із книжниками. Одностайно було вирішено “неизмЂнно” іти за традиційним перекладом 72 “богомудрых преводников” книг Старого завіту – “Септуагінтою”, яка була найближча до першоджерел. Тексти Нового Завіту брали з Геннадієвської та інших привезених Біблій. 12 серпня 1581 р. величезна праця вчених та друкаря була завершена. Тираж Біблії на той час був досить великим, він становив біля півтори тисячі екземплярів. Біблія відігравала роль великої духовної сили, що єднала всіх сповідників православної віри, стала символом національної культури, довела всьому світові, що старослов’янська мова поряд із латинською та грецькою також є мовою світової культури.

Важливу роль Костянтина-Василя у виданні першої у світі кириличної Біблії високо оцінили сучасники. У вірші, яким закінчується друга передмова до книги, ректор академії Г.Д.Смотрицький порівнює К-В.Острозького з великими князями Київської Русі – Володимиром і Ярославом, що назавжди залишаться в пам’яті народу як великі просвітники та меценати вітчизняної культури та могутня опора церкві.

Владимир бо свой народ крещенієм просвітил

Константин же благоразумія писанім освітил...

Ярослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Константин же єдіну соборну церков писанім возвыси [42;200].

Усвідомлюючи історичну роль Костянтина-Василя Острозького як спадкоємця великих князів Київської Русі - Володимира та Ярослава, “вмонтовуючи” князів Острозьких “у безперервну канву володарів України”, острозькі книжники закладали підвалини формуванню нової національної ідеології, що починалось з пошуків державних та культурних витоків нації.

Просвітительська діяльність князя сприяла формуванню політичної національної самоїдентифікації українців, усвідомленню себе як окремого нації, окремої держави. Держава усвідомлювалась інтелектуалами XVI-XVII ст. як династичний простір, під яким розуміли територію, що контролюється однією династією князів Острозьких –спадкоємців великих князів Київських

Сам факт існування законних спадкоємців перших “княжат руських” - Дому Острозьких, під контролем яких знаходилась майже вся територія України, стало основою для сприйняття Руси-України як суцільного (від Києва по Львів) віртуального простору влади, котра має легітимну спадкоємність.

Політична форма національної самоідентифікації тісно взаємодіяла з релігійною. Історичний фундамент окремішності “руського народу” інтелектуали православного церковного кола Острозької академії, крім спадкоємності княжої влади, вбачали передовсім у його апостольській (започаткованій апостолом Андрієм) церкві, яку споконвічно підтримують сильні світу сього – князі Володимир, Ярослав, а також продовжувач їх справи - Костянтин-Василь Острозький. Весь його рід уважали “носієм вищого ( княжого) права на владу, наданого Божим промислом одвіку” [50;123].

Для острозьких інтелектуалів князь був зразком ідеального правителя, мудрого державного діяча та політичного поводиря свого народу. Його політична діяльність, скерована на автономію України, захист рідної віри, традицій, щедра фінансова підтримка вітчизняної культури, освіти, друкарства та мистецтва були тим благодатним життєвим матеріалом, на основі якого зусиллями острозької духовної еліти поставала система думок, що формували національну свідомість русинів-українців. Існування руського народу уявлялось невіддільним від діяльності князя Острозького. Його ім’я стало синонімом його політичного буття. Перша форма національної самоіндифікації українського народу була тісно пов’язана з усвідомленням окремішності влади свого князя, який з гордістю говорив: “Я – русин і вітчизна моя Русь”.

Особливо зросло значення князя як державного та політичного діяча і поводиря нації в період боротьби православної церкви з унією. Починаючи з другої пол. 1570-х рр. католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Болоньєтті (Болонгетті), Антоніо Посевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб перехилити князя на бік унії. Документи свідчать про те, що на початку Костянтин-Василь виступав прихильником поєднання церков. У листі до Римського Папи, написано­му, напевно, у червні 1593 р., він висловився за прийняття унії католиків з усією православною церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з католицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. владики Потей і Терлецький виробили свої засади практичного укладнення унії (торчинські артикули ), згідно з якими православна церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття “князями церкви” для основної маси не тільки парафіян, а й священиків було повною несподіванкою. За короткий період з 3 червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога. Він домагався, щоб умови з’єднання церков були погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Король не дав згоди на зібрання православного собору. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, “бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власти і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть”. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне “Обвіщеня”, що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті “Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє” засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів - “вовків в овечій шкурі”, які зреклися східної церкви і приступили до латинників, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. “Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, - гнівно запитував він - як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і вирікшися своїх пастирів, сьвятійших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних” . Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, “хто наступає на шиї нашим вольностям”, власне 15-20- тисячне військо. Якби прийшлося “на квалтъ” ,- іронічно зауважував Острозький, - то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок” . Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист “нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, може принести князю дуже прикрі наслідки. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596р., а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним “яких-небудь махінацій” буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркадіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, “але унії, вчиненої на свою руку кількома “підозреними владиками”, не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів”. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові. На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбагатшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Середній Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині.

Матеріальна та політична підтримка К.-В. Острозьким православної церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні уніїї та католицизму були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Князь добре розумів, що інша сторона боротьби за ствердження української культури тісно пов’язана з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягає у засвоєнні надбань “латинського” Заходу, оскільки негативне ставлення до прогресивної західноєвропейської культури об’єктивно послаблює сили українського суспільства в його захисті національних інтересів. Отже, говорити про князя К.-В. Острозького тільки як про захисника православної церкви та культури, - означає розкрити лише одну сторону його діяльності і свідомо обмежити усвідомлення його значення в розвитку національної культури. Якщо в релігії збереження догматів і традицій православного обряду спонукало до повного заперечення догматів і традицій латинського віросповідання, які не збігалися з твердженнями ортодоксальних ієрархів, то інші галузі духовного виробництва (філософія, література, мистецтво), навпаки, прагнули не до протистояння та заперечення, а до взаємодії та синтезування. Отже, боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала для К-В.Острозького боротьби з “латинською” ренесансною культурою. Князь був активним прихильником взаємодії української культури із західноєвропейською.

У контексті напрямку синтезування вітчизняних традицій з надбаннями Заходу винятково позитивне значення мала толерантна релігійна політика князя та його меценатська діяльність, спрямована на перетворення Острога у визначний центр ренесансної культури. Будучи опікуном і захисником православної церкви, К.Острозький з повагою ставився до інших релігій. Його толерантність була наслідком багатьох факторів. На позицію князя вплинула політична ситуація в Європі, найперше - загроза турецького завоювання, яка викликала у європейсь­ких народів прагнення єдності. Велике значення мало і його виховання в дитячі та молоді роки. Період правління Зигмунта І та Зигмунта II Августа був часом релігійної толерантності у Речі Посполитій, яку називали “державою без кострів” та “гніздом не однієї, а всіх єресей”. Ще з дитинства Острозький бачив мирне співіснування людей різних вір. У релігії він найбільше цінував моральність, дисципліну та культуру, не надаючи великої ваги догмам. Із своїх родинних традицій успадкував повагу до різних поглядів і віровизнань. Це стало основою його толерантного ставлення до всіх конфесій. Навіть під час найзапеклішої боротьби з Берестейською унією князь не закрив жодного костелу на своїх землях. Навпаки, за свої кошти він відреставрував острозький костел та запросив сюди ксьондза В. Бежановського з Варшави. В Острозі, крім православних церков, діяли католицький костьол, мечеть, синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа тлумачників Талмуду – “Ієшибот”, у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Коли після пожежі 1603 р. її приміщення сильно постраждало, учні тимчасово перейшли на навчання до слов’яно-греко-латинської акадамії, під опіку руських педагогів. За словами Казимира Тишковського, Костянтин-Василь був “у кож­ному дюймі сином гуманізму і реформації і разом вільним громадянином шляхетської Речі Посполитої”.

Плідна патріотична праця князя на благо вітчизняної культури та позитивне ставлення до західноєвропейської культури, прагнення використати її досягнення в шкіль­ництві, просвіті та книгодрукуванні сприяли перетворенню Острога на процвітаючий центр освіти, друкарства та мистецтва. Острозька академія не тільки протидіяла полонізаторському впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, сприяла формуванню національної свідомості всього українського народу, а й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, у якій поєднання вітчизняної культури, виплеканої на основі візантійської духовності, та латинської культури отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи ІІ П’ястом, якого особисто знав К.-В. Острозький.

При дворі К.-В. Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й латино- та польськомовна література. У 1595 році тут була написана лицарська поема “Rozprawa przygod starego zolnierza” (“Розповідь пригод старого солдата”), у якій домінує топос слави та щирий патріотичний пафос. Від імені старого воїна невідомий автор поеми захоплююче розповідає про бойові подвиги Костянтина Івановича Острозького (батька Костянтина-Василя), який був шляхетним, сміливим, справним і до того ж “сердечним” лицарем і, неодноразово перемагаючи в битвах з татарами та Москвою, домігся безсмертної слави, що “миліша понад усе”. Після придушення повстання К. Косинського 1593 р. придворний поет князя К.-В. Острозького– Шимон Пекалід, бакалавр краківського університету, написав першу латиномовну поему “De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor” (“Про Острозьку війну під П’яткою з Низовцями”), видану в Кракові у 1600 році. Поява та контекст поеми були пов’язані не з призвичаєною до латини Галицькою Руссю, а з Волинню, де латинська вченість щойно спиналася на ноги” .

Визначною була роль К.-В.Острозького в розвитку ренесансної архітектури, іконописного та портретного малярства. Свою резиденцію – Вежу Муровану, зведену в середині XIV ст. першими Острозькими князями, Костянтин-Василь перебудував у ренесансному стилі. Про те, що в к. XVI ст. в замку велись оздоблювальні роботи, свідчить лист князя від 2 липня 1599 р. до бецького каштеляна Севастіана Любомирського, у якому йдеться про мармур “до муру острозького”, що добували у Спізькому старостві. У листі К.-В. Острозький просив дозволити його мулярові Миколаю “виламати і витесати тих штук (каменю), яких він буде розмірів”. У результаті перебудови сувора готична архітектура замку збагатилася новим ренесансним декором. Ренесансне архітектурне обличчя Острога підтверджувало статус культури міста, його широких зв’язків, було втіленням ідейної програми магната-мецената, не позбавленої прагнення надати рідному Острогу вигляду гуманістичної твердині.

Костянтин-Василь сприяв розвитку музичної культури міста, яка з другої пол. XVI ст. набирала загальноєвропейських рис. Сам він виявляв велику любов і шану до музики і церковного співу, мав гарний голос, знав багато церковних псалмів та наспівів, дбав про церковні хори. За сприянням князя, окрім церковної, в Острозі розвивалась і світська музика. На одній з гравюр XVIII ст. автора К. Яблоновського зображений К.Острозький. який задумливо слухає гру лютняра . У документах 1583 р. є згадка про придворного “музику світлого володаря Костянтина князя Острозького” – Лаврентія. Очевидно при князівському дворі була музична капела, інструментальна чи вокально-інструментальна, як це велося при великих магнатських дворах. Коли до Острога приїжджали гості, їх аудієнції у князя супроводжувалися грою капели, до репертуару якої входила церемоніальна музика, популярні пісні й танці, що виконувалися під час свят на велелюдному дворі князя. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти. Про це свідчить заява острозького бурмістра Ониська Романовича, зроблена ним 24 жовтня 1635 р в Луцькому гродському суді, про розміри податків, які збиралися з ремісників Острога . Музика культивувалась в Острозькій академії. Спудеї академії становили ядро хору кафедрального Богоявленського собору. Старанне плекання традицій вітчизняного хорового мистецтва призвело до створення своєрідного “Острозького наспіву” молитв, що виник у храмах міста в др. пол. XVI ст. і поєднував у собі характерні риси церковно-співочого мистецтва візантійського та західноєвропейського ареалу.

Замовлення К.-В.Острозького сприяли розвиткові в Україні такого характерного для доби Відродження виду меморіальної пластики, як скульптурні надгробки. Тісні контакти із скульпторами, що працювали в галузі меморіальної пластики, розпочались у князя з 1569 р., коли він замовив скульптурні пам’ятники над похованнями свого тестя Яна Тарновського та його сина Яна Кшиштофа у кафедральному костьолі в Тарнуві. У 1570 р. був споруджений надгробок над похованням дружини князя Софії Тарновської, яка померла 1 липня 1570 р. невдовзі після народження свого сина Олександра. 7 серпня 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври над похованням свого батька Костянтина Івановича князь спорудив величний монумент, рівного якому не було в той час в Україні.

У грудні 1603 р. несподівано помер молодший син князя – Олександр. За легендою, він загинув від рук єзуїтів, що піднесли йому чашу з отруєним вином у Старокостянтинівському замку, коли молодий князь подорожував по Волині. Смерть свого наймолодшого сина К.-В. Острозький пережив особливо тяжко. З п’яти його дітей лише Олександр не перейшов у католицтво і брав активну участь у боротьбі проти католицької експансії в Україні. Активно допомагав своєму батькові відстоювати права православної церкви. Разом з ним очолював світське коло антиуніатського Берестейського собору 1596 р., виступав на ряді сеймів як поборник православних. З ним пристарілий князь пов’язував найбільші надії, сподіваючись, що син очолить після його смерті антикатолицький табір православних магнатів Речі Посполитої. Але Олександрові не судилося пережити батька. Він загинув у розквіті сил “велий плач і жалость отцу же и чадом остави, найпаче же христианам, все бо бяху чающе помощь темъ получити въ бедах и гонениях, одержащих Христову церковь”. Смерть князя Олександра була трагедією для всього народу, але найтяжчим особистим горем вона стала для старого князя. Над могилою улюбленого сина в Богоявленському соборі він збудував “чудовий пам’ятник з мармуру”, у якому представив Олександра у вигляді спочиваючого лицаря. “Гроб божий убраний коштовно на кілька тисяч, що і самі єзуїти дивувалися стоя на склепі, где княжата лежал” .

Від глибокого протрясіння смертю Олександра, на початку 1604 р. старого князя розбив параліч, що віщувало його швидку смерть. Незважаючи на це, Острозький, наскільки міг, спрямовував діяльність старшого сина Януша на боротьбу з татарами, які в другій половині 1604 та протягом 1605 рр. неодноразово нападали на землі України, скориставшись перебуванням козаків у Московії в поході з Дмитрієм Самозванцем. Старий князь вже не займався військовими справами, залишивши для Януша виконувати обов’язки київського воєводи. Проте справи православної церкви та її боротьби з унією займали його до кінця життя. Права православних захищав тепер на сеймах Януш, хоча сам він був ревним католиком, проте робив це, виконуючи волю батька та свій синівський обов’язок. У родині Острозьких завжди велику роль відігравала традиція, послушенство та покірність навіть дорослих дітей старому батькові. Від батька князь Януш успадкував толерантне ставлення до різних віросповідань. Допомога сина православним дуже тішили старого князя. Про це він написав у листі до Януша від 14 вересня 1606 р. : “Звеселяєш старість мою та загоюєш неміч мою, захищаючи серед цілості інших народних прав і цілість старожитної релігії шляхетного народу, від якого славу і пам’ять предків наших черпаємо”. На сеймі 1605 р. під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і правослані священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам. У 1606 р. К.-В Острозький вдало використав для боротьби за права православної церкви рокош Зебжидовського під Сандомиром. Посланець князя архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються православної церкви. Враховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року повернути свої посади тим духовним особам, які займали кілька посад [21;169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань князя.

Князь помер в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 23 лютого (13 лютого за Юліанським календарем) 1608 р. [4;131]. До похорон, що відбулися 27 квітня 1608 р. у замковій Богоявленській церкві, невідомий автор написав пристрасний та патетичний панегірик - “плач землі” за своїм вірним сином, віднайдений Н.М.Яковенко. “Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер?...ридало все, тужили села й гори....Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна...”. “Упокоївся в Бозі великий князь України, останній князь її...”[31; 8]. Його історична місія була завершена. Українська культура йшла своїм самобутнім шляхом, не розчиняючись у культурі Речі Посполитої і не ізолюючи себе від прогресивних надбань Заходу.

Щедра підтримка князем вітчизняних та іноземних митців, які плідно працювали в галузі освіти, друкарства, літератури, малярства, скульптури, архітектури, музики, декоративно-ужиткового мистецтва, руйнували її однобічність, проривала ту павутину ізоляції, якою обгорнула українську культуру консервативна православна церква, скеровували її на синтезування слов’янської та візантійської спадщини з надбаннями Ренесансу та реформації. Тим самим відбувалось самоствердження української культури, її внутрішній творчий потенціал відкривався назустріч світові і зважувався на порівняння. Це викликало її могутній злет, що був би неможливим у тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечень, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Західної Європи. Цей напрямок культурного розвитку був продовжений у діяльності І.Борецького, І.Плетенецького, З. Копистянського, П. Могили та багатьох інших діячів київського осередку, до якого у 20-х роках XVII ст. перейшла з Острога естафета культурного поступу України.

Питання 5: Перша фундаторка академії Ельжбета-Гальшка княжна Острозька.

Головні дати життя:

1.Народилась 19 литопада 1539 року в замку князів Острозьких. Батько – князь Ілля Острозький – старший брат Василя-Костянтина Острозького. Мати – Беата Костелецька – позашлюбна донька польського короля Сигізмунда 1.

2. 15 вересня 1553 р. вінчалась у Богоявленському соборі з Дмитром Сангушком – старостою Канівським та Черкаським.

3 лютого 1554 р. Дмитро Сангушко був убитий в містечку Яромирі (Моравія).

У першій пол. 1555 р. була обвінчана з нелюбимим графом Лукашем Гуркою.

У кінці 1556 р.таємно виїхала разом із своєю матір’ю до Львова і сховалася у монастирі домініканців.

У квітні 1559 р. вийшла заміж на князя Симона Слуцького (пом 1560 р).

З 1559 до 1573 року перебувала в ув’язненні у замку Лукаша Гурки в Шомотулах.

На початку 1573 року, після смерті Лукаша Гурки повернулася до Василя-Костянтина Острозького.

9 березня 1579 р. у своєму заповіті підтвердила надання Острозькій академії. монастирю Св. Спаса та селу До росині 6 000 коп грошей лічби литовської.

20 вересня 1583 р. остання згадка про Гальшку.