6. Проаналізуйте еволюцію української проблеми у зовнішній по­літиці Німеччини у кінці 30-х років XX століття.

Різке загострення німецько-польських відносин слугувало першопричиною нової політичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову постало ''українське питання''. Це пояснювалося насамперед агресивними планами і політичними акціями правителів Третього Рейху. Замислюючи антипольську агресію, вони неминуче порушували питання, що стосувалися подальшої долі українських земель.

Як засвідчує аналіз різних джерел, спочатку конкретних планів стосовно Західної України у нацистської верхівки не було. Загальний напрям її думок підтверджують вказівки А. Гітлера командуванню сухопутних військ від 25 березня 1939 р. Вторгатися на Україну фюрер не хотів. Залежно від обставин можна було б створити Українську державу, але ці питання залишалися поки що ''відкритими''.

Проте вже з середини квітня дедалі чіткіше визначалася позиція керівництва Німеччини у справі Західної України. Подальша доля цієї української землі розглядалася ним насамперед з огляду сприяння успішній реалізації планів захвату Польщі.

Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися ''українською картою''. Для цього вони пішли на поліпшення стосунків з українською еміграцією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон. З цією метою гітлерівці вважали за доцільне ще раз звернутися до справи Закарпаття - найболючішої на той час проблеми українсько-німецьких відносин. Вони намагалися вплинути на уряд Угорщини стосовно надання Закарпатській Україні автономного статусу.

У свою чергу, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН зробили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань. Аналізуючи таку позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Д. Армстронг писав: ''Усі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли, що вона може постати тільки із серії катастрофічних змін у Східній Європі. Єдине, що могло б викликати такі перетворення, була велика війна''. Тому ініціатор такої війни - Німеччина ставала природним союзником ОУН.

Мотивування такого швидкою відходу від позиції негативізму стосовно гітлерівців, спричиненої їх відмовою підтримати українську державність на Закарпатті, було простим. Зрештою, розмірковували провідники ОУН, Закарпатська Україна була лише маленькою частиною української території, і не треба на прикладі ставлення до неї судити про справжню позицію Німеччини в українській проблемі загалом.

Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирали їх у спеціально відведених місцях. Окрім членів ОУН, що проживали на території рейху, нацистські спецслу-жби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися в угорському полоні. їх звільнили, перевезли до Німеччини і розмістили в спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку.

Наприкінці 1938 р. представники відомства адмірала В. Ка-наріса зважились на формування Українського леґіону, вишкіль-но-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. За спогадами члена ОУН В. Крохмалюка, серед його особового складу переважали колишні стрільці Карпатської Січі й оунівці, котрі проживали в еміграції у Німеччині чи перейшли на її територію з Польщі до вересня 1939 р.

У Зауберсдорфі відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли на подальше вдосконалення, здебільшого до Німеччини. Вишкіл Українського легіону, офіційна назва якого - ''Військові відділи націоналістів'' (ВВН), здійснювався у суворій таємниці. Бійці зобов'язувалися приховувати свою національність, вдавалися до псевдонімів, називали себе німецькими іменами. Легіон складався з двох куренів і налічував 600 осіб. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО, оунівця, полковника Р. Сушка. Закономірно виникає запитання: що ж замишляла фашистська верхівка? Як засвідчують факти, вона обмірковувала найвагоміші докази політично-пропагандистської підготовки нападу на Польщу. Великого значення нацисти надавали виправданню агресії та внутрішньополітичному підривові Польської держави.

Блискавичність і ''обґрунтованість'' воєнної кампанії, на думку гітлерівців, дадуть змогу поставити західні держави перед реальним фактом. До того ж, ідеальним вони вважали такий варіант, коли конфлікт із Польщею не буде відверто викликаний Німеччиною. Саме ці міркування і спричинили посилений інтерес німців до ''української карти''. Це підтверджує і довірча розмова відповідального працівника Міністерства закордонних справ Німеччини П. Клейста з німецьким журналістом 2 травня 1930 р. Йшлося про, те, щоб зусиллями українських угруповань підготувати масовий виступ проти польських властей. ''Не треба піддавати спеціальній обробці українські керівні кола, - наголошував П. Клейст, - бо останні події (мається на увазі передача німцями Закарпаття Угорщині. - Авт.) аж ніяк не похитнули їх відданості Берлінові. Здійснивши таку підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстання. Із Словаччини та Карпатської України ми направили б одразу великі партії зброї та боєприпасів, а також відрядили б добре навчені військовій справі загони січовиків''. Між Берліном і Львовом було встановлено тісний безпосередній контакт. Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для воєнного втручання у великих масштабах.

Щоправда, у випадку німецько-польського конфлікту ''українське питання'', з огляду на його специфіку, не обмежилося б відносинами між двома країнами, а неминуче набуло б ширшого міжнародного масштабу. Це сталося б тому, що при успішній реалізації намірів гітлерівців проти Польщі загроза нависла б над країнами Південно-Східної Європи, Прибалтикою і Радянським Союзом. Володіння Західною Україною давало б Німеччині змогу мати вигідний стратегічний плацдарм, а водночас і засіб постійного тиску на СРСР. Безумовно, такий розвиток подій не міг влаштовувати Радянський Союз, і це дуже добре розуміли керівні кола Третього Рейху. Автори плану ''Вайс'', враховуючи насамперед сильні антирадянські упередження польського керівництва, вважали неймовірним виступ СРСР на боці Польщі. Водночас доводилося зважати на можливість рішучої протидії Радянського Союзу спробам нацизму захопити Західну Україну. Усвідомлення цієї обставини викликало серйозні сумніви стосовно плану організації повстання у краї. Отже, Західна Україна ставала одним із ключових пунктів, в яких під час підготовки гітлерівської агресії проти Польщі безпосередньо зіткнулися геополі-тичні інтереси Німеччини та Радянського Союзу. Проте жодна зі сторін - ні фашистське керівництво, ні радянський уряд - не виявляли тоді прагнення до подальшого загострення відносин і доведення їх до стану війни.

А. Гітлер спрямував увагу до Заходу, розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії. І лише після здійснення цих планів, згідно з його розрахунками, мала бути черга Радянського Союзу. У розмові зі швейцарським вченим В. Буркхардтом 11 серпня 1939 р. А. Гітлер так зобразив нацистську концепцію: ''Усе, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід надто дурний і сліпий, щоб це осягнути, то я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а потім, після його розгрому, повернутися моїми об'єднаними силами проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ми не голодували, як під час останньої війни''.

Отже, українські землі розглядалися у перспективі як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму, а 1939 р. німецький уряд був зацікавлений у тому, щоб під час воєнних кампаній Третього Рейху проти Польщі та західних держав СРСР займав нейтральну позицію. Це дало б Німеччині змогу уникнути війни на два фронти. Треба було укласти німецько-радянську угоду із зафіксованими у ній відповідними зобов'язаннями Москви. Щоб Сталін наважився на цей крок, необхідно було переконати його у відсутності агресивних намірів. З цією метою, вважали у Берліні, найбільше можна використати ''українське питання''. Планувався новий поворот німецької політики в ''українському питанні''.