125.Формування основ національної системи господарства України в перш половині 90-х років хх ст.

Кінець 1991 — перша половина 1994 рр. — це період поглиб­лення структурного розбалансування економіки України. Світо­вий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господа­рювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 %. В Україні 1992 року вона становила 44,9 %, 1993 — 37,6 %, а 1994 року — 45,4 %. За цими цифрами криється збереження великої рссурсоємності суспільно­го виробництва. Водночас випереджувальними темпами зроста­ють ціни на продукцію базових галузей ціни: на продукцію вугіль­ної промисловості у першому кварталі 1992 р. зросли у 90 разів, більш як у 40 разів зросли ціни на продукцію металургійної та нафтопереробної промисловості, ціни на продукцію легкої промисловості зросли у 12 разів, а сільського господарства— вше­стеро, що свідчило про істотне погіршення галузевої структури національного виробництва. Спроба поліпшити ситуацію за ра­хунок емісійних кредитів лише стимулювала подальше зростання бюджетного дефіциту.

На цьому тлі суттєво посилився податковий тягар па товаро­виробників, давалися взнаки фіскальні ознаки податкової систе­ми, що вкрай негативно позначалося на економічній ситуації, З метою скорочення емісії не забезпечених товарною масою гро­шей уряд вдається до збільшення податків, встановлює найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90 %. Але в підсумку лише збільшуються так звані бартерні операції (натураль­ний обмін), ще більше посилюється «тінізацїя» економіки, обо­роти якої у 1994 р. досягли 40 % валового внутрішнього продук­ту, катастрофічно зростають неплатежі за продані товари й нада­ні послуги, відбувається подальше згортання виробничої та комерційної діяльності. Зростає заборгованість з виплати заробіт­ної плати та інших виплат (пенсій, стипендій тощо). Усе це було результатом непродуманої дефляційиої політики монетаристсь-кими методами без обмежень видатків державного бюджету, які й надалі зростали. Тільки за першу половину 1993 р. обсяги кре­дитування дефіциту державного бюджету Національним банком збільшилися вдвічі.

128.Розвиток ринкової економічної системи в Україні (друга половина 90-х років хх ст.), та відображення цих процесів в українській економічній літературі.

Наступний етап реформування економіки України визначала спроба реалізації програми виведення економіки з кризи, запро­понована президентом Л. Кучмою у 1995 р. Програма передбача­ла низку заходів, спрямованих на пришвидшене формування рин­кових відносин: розвиток підприємництва; лібералізацію тор­гівлі; створення нової законодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу зі зло­чинністю та корупцією.

У жовтні 1995 р. в країні стартує курс па радикальні економіч­ні перетворення, під час реалізації якого скасовують дотації па виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, скасову­ється фіксований курс до твердих валют, проголошується необ­хідність тотальної приватизації та суттєвого скорочення бюджет­ного дефіциту тощо.Наступні роки довели, що застосування методів «монетарист-ського адміністрування» в керівництві економікою не змогло за­безпечити швидкого й ефективного виходу української економі­ки з кризи, хоча й дали певні позитивні результати. Так, 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфе­ри. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % на рік і був майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило національну грошову одиницю (купоно-карбованець), підвищило довіру до неї, ство­рило передумови для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено гривню— національну україн­ську валюту.Друга половина 1990-х років в економіці України характери­зується проголошенням коригування курсу реформ па створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на розбудову соціаль­ного ринкового господарства. Проте в цей період в Україні вже сформувалася доволі розви­нена ринкова інфраструктура (банки, біржі, страхові компанії тощо), визначилася певна спрямованість валютної, кредитної по­літики. Стали також певною мірою зрозумілими переваги та вади діючої податкової, митної, регіональної політики. Але негативні тенденції в економіці України, хоча й дещо пом'якшені, зберігалися до кіпця тисячо­ліття. Мабуть, це можна пояснити недостатньою послідовністю ринкових перетворень, що відбувалися в Україні.

Так, лише наприкінці 1990-х років трохи пришвидшилися про­цеси приватизації промислових об'єктів, до 2000 р. змінило форму власності близько 65 тис. підприємств та організацій, а недержавні підприємства почали виробляти майже 70% продукції. Утім, ці процеси не мали системного характеру, жодна програма привати­зації в ці роки не дістала підтримки Верховної Ради України, не отримали належного захисту й відносини власності.

Разом із тим па макроекономічну динаміку негативний вплив справляли скрутне фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й управління державним майном, змен­шення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівар­тість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

Разом із тим на роз-к Укр.ек-ки негативний вплив справляли скрутне фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й управління державним майном, змен­шення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівар­тість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

Усі ці проблеми привертали увагу науковців, з'являється низ­ка публікацій, присвячених обґрунтуванню концепції структур­ної перебудови, і передусім трансформації промислового комплексу, питанням оптимізації галузевої структури національного виробництва, забезпечення його конкурентоспроможності на сві­тових ринках.

Так, у колективній монографії «Рьіночньїе трансформации в переходной зкономике» доволі детально досліджено мету й об'єкти структурних перетворень у промисловості України, ствер­джується, що «ефективнішою вважається та структура виробниц­тва, в якій частка проміжної продукції (сировини, палива, матері­алів) буде відносно меншою, а частка кінцевої продукції (спожив­чих та інноваційних товарів)-— відповідно більшою» . Щодо наявної структури промислового виробництва в Україні, то, на думку авторів, вона є «нераціональною як з економічної, так і з соціальної точок зору, оскільки в ній переважають еколо­гічно шкідливі виробництва», а відтак вона потребує кардиналь­ної трансформації передусім у бік наукоємних виробництв .

Цим проблемам присвячено й монографію В. Коломойцева «Восстановлеиие и структурная трансформация промьішленного комплекса Украиньї». Автор як основу структурної політики роз­глядає політику промислову, «що визначає стратегію і тактику розвитку промислового комплексу та його структурну трансфор­мацію», головними складовими якої є проблеми енерго­збереження, досягнення енергетичної безпеки держави й організа­ції імпортозамісного виробництва. Основою промислової політики України, па його думку, має стати посилення конкурентоспромож­ності національної економіки. Але, зосередившись на питаннях структурної переорієнтації промислового комплексу країни, автор залишає поза увагою конче важливі проблеми інституціонально-структурних перетворень складових цього важливого процесу.

Утім, як доводить досвід, за умов перехідної економіки струк­турна перебудова насамперед має спрямовуватися на формування та розвиток ринкового середовища. З огляду на це для України й у теорії, і на практиці на перший план виходить проблема обгрун­тування та здійснення комплексу інституціональпих реформ: приватизація та законодавче закріплення прав інституту приват­ної власності, формування конкурентного середовища, вдоскона­лення інституту права, становлення правового поля господарю­вання, розвиток фінансових інститутів, обмеження й ліквідація тіньової економіки тощо.

Наприкінці 1990-х років такий комплексний підхід до аналізу суті та спрямованості структурної політики стає основою бага­тьох економічних досліджень. Так, П. Єщенко, розглядаючи особливості формування структурної політики за умов трансформації економіки, зосереджується не лише на макроекономічних по­казниках та аналізі структури промислового виробництва, а й на особливостях формування нової структури власності, соціальної структури суспільства. Він стверджує, що найважливішим зав­данням у процесі трансформації української економіки є необ­хідність «подолати економічні, політичні, інституційні перепони, що стримують рух економіки України до нової моделі розвитку» .Отже, наприкінці XX — на початку XXI ст. істотно розширю­ється сфера наукових досліджень проблем структурної перебудо­ви української економіки, в центрі уваги українських учених опиняються окремі Інститути ринку. Деякі вчені, зокрема С. Єрохін, вважають головними складовими процесу економічно­го розвитку й структурної трансформації економіки іпституціо-нальну модернізацію. Усе це дає підстави стверджува­ти, що, па думку багатьох українських економістів, саме інсти-туціональний підхід уможливлює комплексне охоплення проб­лематики структурних реформ та суспільної трансформації; він і стає домінантним у їхніх дослідженнях на зламі тисячоліть.