111.Інтеграція Європи та особливості економічного розвитку окремих її країн в цих умовах.

Важливим чинником економічного розвитку є інтеграційні процеси, що відбу­ваються в різних формах, зокрема економічна інтеграція. «Міжнародна економічна інтеграція — це взаємопристосування національних економік, включення їх до єдиного відтворювально-го процесу в інтернаціональних масштабах». . Це не лише масш­таби міжнародної торгівлі - - економічної діяльності, а й охоплювані сфери, рівень і усталеність взаємодії національних економік.Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції розрізняє п'ять ступенів, або послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) єдиний, або спільний ринок; 4) економічний союз: 5) економічніш та валют­ний {монетарний) союз, чи повніш економічніш союз. Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн реаль­но пройшла перші чотири із зазначених етапів -— Європейський Союз. Саме прикладом міждероісавногд регіонального об'єднання як важливої частини міжнародної економічної системи є Європей­ське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідер­ланди та Люксембург), то від 1 січня 1995 р. їх було вже 15. У 1973 році до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірлан­дія, у 1981 р. - - Греція, а в 1986 р. - - Іспанія та Португалія. Першого травня 2004 року до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн: Латвія, Литва, Естонія, Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Кіпр і Мальта, тож нині їх 25.

Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної ін­теграції має завершитися формуванням справді єдиного економіч­ного союзу(ЕС).В Європі єдиний ринок із вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої си­ли було створено до початку 1993 року. Одразу було поставлено завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за стислий термін, до початку 1999 року.У межах ЄЕС його учасникам до початку 1980-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та спеціалізацію її за країнами. Як наслідок, Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН — вантажних автомобілів, чоловічого одягу. Нині ЄС перетворився на один із голов­них центрів світового господарства. На ЄС припадає 1/3 сві­тового товарообігу країн з ринковою економікою. ЄС також пе­ревищив показники США за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.

112.Фактори економічного розвитку та еволюція інституціоналізму наприкінці хх – на початку ххі ст..

113.Сучасний інституціоналізм та його методологічні особливості наприкінці хх – на початку ххі ст.

Від 50—60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий нау­ковий напрям, представники якого працюють на межі економіч­ної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, полі­тології, кримінології тощо. Якщо інституцІонально-соціологІчний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінститу-ціоиалізм як особлива еконо­мічна теорія набула визнання у 80—-90-х рр. XX ст. Основними представниками неоінституціоналізму є Рональд Коуз (1910 р. н.), Даглас Норт (1920 р. н.), — Нобелівські лауреа­ти, Олівер Вільямсон (1932 р. н.) та ін.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напря­ми — неоінетитуціоиальна економіка та нова інституціональиа економіка . Незважаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два на­прями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів (ін­ституцій). Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям — нео-інституціононалізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласи­ки. Другий напрям — нова інституціоиальна економіка — навпа­ки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура сучасного Інституціоналізму та шляхи його ево­люції у другій половині XX — на початку XXI ст. вельми склад­ні. Поряд із вищезазначеними схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на три основні школи, або «рукави»: «ін­дустріально-соціологічна школа», «школа суспільного вибору», «кон 'юнктурна школа».У більшості напрямів иеоінституціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний об­мін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найваж­ливішою економічною інституцією.

Утім, єдиної класифікації інстнтуціональтіх теорій до цього ча­су так і не склалося, тому намагання врахувати наявність різноманіт­них підходів та взаємозв'язків між ними викликає певну складність під час висвітлення проблем і нститу ці опальної економічної теорії. Сьогодні неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних кількома спільними базовими ідеями. Неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висува­ються витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів.Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумов­лені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інститу­ціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використо-вуються такі провід­ні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки як раціона­льний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, кон­цепція «економічноїлюдини», максимізація корисності.

Засновником неоінституціопалізму із повним правом вважа­ється Ропальд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) було вперше сформульова­но дослідницьку програму неоінституціоиалізму, з якою пов'я­зані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюєть­ся обмін.По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформа­ційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку загалом. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними ви­тратами неоінституці-оиалісти припускають існування транзакцій-них витрат. Під цим терміном, центральним для теорії транзак-ційних витрат (Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод. У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже за­значалося, відображає спробу створити нову теорію інститу­тів, яка не пов 'язаиа з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основними теоріями:

• теорія ігор (Дж. фон і їейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш);

• теорія неповної раціональності Г. Саймона;

• економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв'язку з розвитком пової інституціональної економіки від­булися зміни в «жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре, Теорія ігор грунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не цілком збігаються з точками опти­муму за В. Парето, або що рівновага може не існувати взагалі.

Центральними теоріями цього напряму інституціоналізму є; теорії індустріаль­ного та нового індустріального суспільства, теорія пості ндустріа-льного суспільства, теорія суспільства «третьої хвилі», теорія інноваційно-підприємі-шцької економіки, теорія суспільства знання, теорія інформаційного суспільства, теорія постекономіч-ного суспільства та інші.