29. Основні рівні буття.

Найбільш загальною категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття “буття”. Буття – філософська категорія, що позначає:

1) все те, що ми бачимо, що реально існує;

2) все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

3) все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);

4) реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об’єктивні закони);

5) загальний спосіб існування людини, суспільства.

Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є:

1. буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

2. буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3. буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4. буття соціального, яке ділиться на індивідуальне буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явиш, подій процесів які входять у ці сфери, об'єднані певною основою. Особливе місце в онтології посідає буття духовною та різноманітних форм його прояву.

В сучасній онтології виокремлюють такі рівні буття:

1. Буття природного.

2. Буття соціального.

3. Буття духовного.

Буття природного – це модальність буття, невід’ємного формою вираження якого постає природа, матерія, дійсність у всій багатоманітності та єдності форм.

Буття соціального – це таке буття, яке ґрунтується на різноманітних формах взаємодії людей між собою. Діяльність, яка заснована на потребі один одного – це інституційна сфера діяльності соціальних спільнот.

Духовне буття засноване на творенні трансцендентальних цінностей, які об’єктивуються у формах суспільної свідомості: релігії, міфах, моралі, філософії.

Людина має свідомість та душу, вона є творцем «другої природи», яка є штучним утворенням, результатом навчання, роботи. Духовне буття виокремлюється від природи та історичного розвитку.

Духовне буття поділяється на:

1. Суб’єктивне ідеальне.

2. Об’єктивне загальне.

3. Об’єктивне духовне.

32. Некласична онтологія: загальна характеристика.

Некласичну розвернуту концепцію буття людини і буття світу вперше створили німецькі екзистенціалісти.

В 1927 році вийшла книга М. Хайдеггера 'Буття і час', де був розроблений перший проект езистенціалістичного вчення про буття (онтології).

В цілій лаві робіт 20-30-х років К. Ясперс запропонував свій варіант онтології. Згодом, спираючись на розробки німецьких мислителів К. П. Сартр створив оновлене розуміння буття (особливо в книзі 'Буття і ніщо').

Ще раніше нові, некласичні варіанти онтології, вплинути на екзистенціалістів, розробляв Е. Гуссерль (1856- 1938) засновник феноменологічного напряму, протягом всього сторіччя що збережеться великий вплив в філософії.

Феноменологічну школу пройшли видатні філософи XX сторіччя - один з засновників релігійної (католицької) антропології М. Шелер (1874-1928) творець 'критичної онтології' Н. Гартман (1882-1950) М. Мерло-Понті (1908-1961). Феноменологія сильно вплинула на багато інших філософських напрямків: екзистенціалізм, герменевтику і т. д.

Чому ж особлива увага філософських напрямків, що розглядаються привернула вчення про буття? І як це поєднати з поворотом до людини?

У філософії XX сторіччя, на відміну від традиційної онтології, не світ, не природа, а людина ставала проблемною точкою відрахунку. Філософи XX сторіччя стали рішуче переглядати внутрішньо філософські пріоритети минулого. Вони заперечували тим представникам класичної онтології, що відштовхувались від самостійного буття світу і від нього рухалися до розуміння людини, поставленої в залежність від світу. В таких випадках, говорили вони, філософія і перетворювалася в 'філософію речей', а людина найчастіше також розглядалася як річ.

Не менш категоричними були заперечення проти тих напрямків класичної філософії, де на перший план висувалися логіка, гносеологія, теорія ідей: панування 'філософії ідей', стверджували прибічники 'нової онтології', перетворює людину в свого роду пізнавальну машину.

На противагу класичному онтологізму і гносеологізму представники напрямків що аналізуються вважали необхідним справді зробити людину центром філософії. Адже сама людина є, існує, є буттям, при цьому буттям особливим.

Філософи-класики розглядали «буття» як гранично широке (людське) поняття про світ і в той же час вважали буття цілком незалежним від людини. Винятком було вчення Канта. В ньому філософи XX сторіччя особливо високо оцінили ту ідею, згідно якої світ ми бачимо винятково крізь призму людської свідомості. Предмет світу, самий світ існують в собі, цілком незалежно від свідомості, але 'в собі' вони нам, людям, не видні. Оскільки світ, предмети і процеси світу є людина, то результати його усвідомлення вже невіддільні від людини.

До цих тез Канта, значно посилюючи їхній суб’єктивний напрям, приєднуються не тільки феноменологи, екзистенціалісти, персоналісти, але і представники багатьох інших напрямків.

Однак на відміну від класиків, і навіть від Канта, центром 'антропологічної філософії' XX сторіччя є не вчення про розум, не гносеологія і логіка, а онтологія.

Центром же 'нової онтології' стає не деяка ізольована свідомість людини, а свідомість, точніше, духовна (свідоме і несвідоме), взяте в нерозривній єдності з людським буттям. Цей новий сенс і вкладається в традиційне поняття Da - sein (наявне буття, тут - буття), що стає базовою категорією екзистенціалістської онтології.

Отже, шлях феноменолога, екзистенціаліста, персоналіста не шлях від Sein, буття взагалі, не від світу як буття до буття людини, як це було в класичній онтології. Обирається зворотній шлях - від людського Dasein до світу, як він бачиться людині і 'вибудовується' навколо нього.

Першоосновою екзистенціалістської онтології (а водночас феноменології, бо і в ній увага зосереджується на пояснені, вірніше, 'самопояснені' феноменів, проявів свідомості) є Dasein що тлумачиться як особливе людське буття.

Його особливості і переваги, роз'яснює Хайдеггер, полягають в тому, що воно - єдине буття, що здатно 'питати' про самого себе і буття взагалі, якось 'встановлювати себе' ('встановлюватися') по відношенню до буття. Ось чому таке буття-екзистенція і є, але за Хайдеггером, фундамент, на якому повинна будуватися всяка онтологія.

Таке розуміння специфіки людського буття не позбавлене підстав. Жодна з відомих нам живих істот, окрім людини, неспроможна думати, задатися питанням про буття, як таке, - про універсум і його цілісність, про своє місце в світі.

Тут ми, до речі, бачимо певну відмінність в розумінні 'екзистенції' Хайдеггером і Сартром.

Сартр, вживаючи це поняття, робить акцент на індивідуальному виборі, відповідальності, пошуках власного 'Я', хоча, звичайно, ставить в зв'язок з екзистенцією і світ в цілому. У Хайдеггера акцент все ж перенесений на буття, для 'запитуючої' людини буття розкривається, 'світиться' через все, що люди пізнають і роблять. Треба тільки вилікуватись від небезпечної хвороби, що вразила сучасне людство, 'забуття буття'.

Індивідуальне буття людини суперечливе: людина, в самій справі, не може дивитися на світ інакше, ніж 'крізь призму' свого буття, свідомості, знання, і в той же час здатна - в чому Хайдеггер правий - 'запитувати' про буття як таке.

І екзистенціалісти і феноменологи визнають, що світ існує поза і незалежно від людини. Однак філософія, згідно екзистенціалістам, тільки тоді встає на шлях життєвого реалізму, і на шлях гуманізму, коли ставить в центр аналізу людину, починає з його буття. Світ, як такий, для людини існує настільки, наскільки він, ідучи від свого буття, придасть світу значення і сенс, взаємодіє з світом. Всі категорії буття, що колишньою філософією були 'обезлюднені", сучасна філософія повинна 'олюднити', заявляють екзистенціальні філософи.

В їх онтології, таким чином, переплітаються характеристики буття, дії, свідомості, емоцій, соціально-історичні характеристики. В ряді випадків в літературі висловлюються різко критичні оцінки такого шляху - він критикується за ідеалізм, суб’єктивізм, психологізацію і т. д.

Філософи XX сторіччя (слідом за Кантом) справедливо підкреслювали небезпеку ототожнення людських уявленнь про реальність з самим світом - небезпека безпосередньої 'онтологізації' людських станів і знань.

Особливо важливою була боротьба феноменологів і екзистенціалістів проти такої 'натуралізації', біологізації людини, коли його вивчення природними науками, яким би цінним воно не було, видавалося за 'останнє' 'слово' вивчення людської сутності, тим більш за сутність людини як такої.

Філософи XX сторіччя - особливо Е. Гуссерль (1859-1938) в роботі 'Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія' справедливо зв’язували тенденцію 'натуралізації' людини в науках, в філософії з соціально небезпечними маніпуляторськими спробами поводитись з людьми приблизно так , як поводяться з речами. Один з найважливіших акцентів такої 'нової онтології', як,зрештою, і інших гуманістичних течій - ідея унікальності, неповторності людини.

Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є:

• розподіл праці;

• міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів;

• стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів;

• зближення культур різних країн.

Фінансово-економічна глобалізація призводить до розвитку в усьому світі ринкової економіки, посилення міжнародного поділу праці, зростання транснаціональних корпорацій, створення широко розгалуженої системи міжнародних банків і фондів, перетворення долара на міжнародну валюту та ін. Все це призводить до того, що політика "опори на власні сили", економічного ізоляціонізму й автаркії не просто не вигідна, а шкідлива і майже неможлива річ. Недарма відомий західний економіст Ричард О'Брайен твердить про "кінець географії". В своїй нещодавно виданій книжці "Кінець географії" він, зокрема, досить переконливо доводить, що фінансово-економічна глобалізація ставить під сумнів функціонування і навіть існування замкнених національних держав з точки зору їх економічної й монетарної політики. А останнє, на його думку, і провіщає "початок кінця географії". Тут залишається лише додати, що фінансово-економічна глобалізація створює матеріальну базу для всіх інших форм глобалізації.

Під культурного глобалізацією мається на увазі процес виникнення і поширення т.ів. "світової культури". Варто звернути увагу на те, що в поняття "світова культура" часом вкладається різний зміст. Одна група західних фахівців вбачає в ній таку культуру, яка вбирає в себе й інтегрує найкращі надбання всіх культур світу, котрі колись існували й існують сьогодні. Інша група вчених під "світовою культурою" має на увазі т.зв. "масову культуру", "культуру масового вжитку", ''споживацьку культуру" тощо. Більше того, на їх думку, "світова культура" - це виключно західна культура, а її поширення - це глобалізація західної культури або "вестернізація" /від англ. слова "western" - західний /. На підтвердження цієї' точки зору наводяться такі незаперечні факти, як те, що сьогодні молодь всього світу дивиться американські фільми, вивчає англійську мову, захоплюється рок-музикою і т. ін.

Тут варто зазначити, що деякі західні вчені, зокрема, американський політолог Девід Гелд, вважають "вестернізацією" не лише культурну, а й всі інші форми глобалізації, тобто глобалізацію взагалі. Ця точка зору заслуговує на увагу, адже сьогодні світ заполонили ідеї, культура, політичні цінності і т. ін. переважно європейського походження. Хоча слід зауважити, що до них додалось чимало й такого, що є північноамериканського та/чи японського походження.

Згідно із західними концепціями, політична глобалізація забезпечила і забезпечує поширення по всьому світу таких політичних цінностей як розподіл влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнародного права, пріоритет прав людини, захист національних меншин та багатьох інших.

Відбувається, а точніше, мабуть, завершується ідеологічна глобалізація, тобто поширення по всій планеті якихось певних ідей. На думку багатьох західних науковців, до якої приєднується і автор, після банкрутства комунізму і припинення "холодної війни" чи не єдиною пануючою в світі ідеологією стає лібералізм, його теорії, концепції та ідеї. Доречним буде нагадати, що саме це - остаточна перемога ліберальної ідеї над комуністичною, фашистською, консервативною та всіма іншими, а також її поширення по всьому світу - мав на увазі всесвітньо відомий американський вчений Френсіс Фукуяма, коли провіщав про "кінець історії".

Процес глобалізації справляє вирішальний вплив на цілі континенти і цивілізації. Підтвердження тому - послаблення й занепад таких колись впливових і могутніх цивілізацій, як індійська, китайська, мусульманська та інші, однією з причин чого, поза всякий сумнів, була "вестернізація". По-друге, процес глобалізації збільшує взаємозв'язок і взаємозалежність всіх країн та етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село". По-третє, глобалізація, як і будь-який інший історичний процес, розвивається асиметрично, має досить складний і суперечливий характер й може призводити, особливо в етнополітичній сфері, до непередбачених, а часом і діаметрально протилежних наслідків.

Сьогодні існують всі підстави говорити про етнополітичну глобалізацію, як одну із відносно нових і виключно важливих форм глобалізації: етнополітична глобалізація - це історичний об'єктивний процес розповсюдження по всій земній кулі етнічних, національних та етнополі-тичних ідей і концепцій, піднесення етнічного ренесансу, посилення політизації етнічності, вибуху націоналізму та етніцизму, поглиблення етнополітичної дезінтеграції та інтеграції тощо.

Помилково вважати, що глобалізація стосується лише великих систем на кшталт світового фінансового порядку. Глобалізація — це не тільки про те, що "ген там", про щось дистанційоване й надто віддалене від індивіда. Вона також стосується феномена "ось тут", що впливає на інтимні і персональні сторони нашого життя.

Отже, глобалізація являє собою не один процес, а комплексну сукупність процесів. І ці процеси діють суперечливо, а то й конфронтаційно. Більшість людей думають про глобалізацію як про таке собі "відтягування" влади і впливу від локальних спільнот і націй до глобальної арени подій. Це справді є одним із її наслідків. Нації втрачають чимало з економічної потуги, що вони нею колись володіли. Втім, це має і протилежний вислід. Глобалізація не тільки тягне догори, але й штовхає донизу, справляючи новий тиск на місцеву автономію. Американський соціолог Даніел Бел описує це дуже добре, коли стверджує, що нації стають не тільки замалими для вирішення великих проблем, але й завеликими для розв’язання дрібних.

Глобалізація є причиною відродження локальних культурних ідентичностей у різних частинах світу. Якщо хтось, наприклад, питає, чому шотландці домагаються у Сполученому Королівстві більшої незалежності або чому існуєсильний сепаратистський рух у Квебеці, то відповіді слід шукати не тільки у їхній культурній історії. Місцеві націоналізми виникають як реакція на глобалізаційні тенденції, коли слабне гамівна сила старих національних держав.