88. Традиції і новаторство в культурі

• Єдність традицій і оновлення є загальною характеристикою культури.

• Культура має у собі як стійкі, так і змінливі моменти.

• До стійкого в культурі відносяться традиції.

• Як складові культурної спадщини традиції зберігаються і передаються від покоління до покоління.

• Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки кожне нове покоління не винаходить заново так звані “велосипеди”, а засвоює вже досягнутий людський досвід, норми культури.

• Система традицій відображає цілісність, стійкість суспільства.

• нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Відкидання попередньої культури, її традицій тощо, як це було у свій час у Радянському Союзі (діяльність так званого “Пролеткульту”) призводить до руйнації культури, її деградації.

• Проте сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури.

• Водночас культура не може існувати без оновлення – творчість, зміни є другою стороною розвитку суспільства.

• Але не кожна новація стає фактом культури. Новизна заради новизни не має творчого змісту, перетворюється часто на блюзнірство.

• Тому будь-яка новація в культурі, яка має глибокий зміст і цінність, яка перевірена часом (а він є найкращим суддею) заново оцінюється і сприймається кожним наступним поколінням людей.

На підставі різного співвідношення традицій і новацій відбувається поділ суспільств на традиційні і сучасні.

• У традиційних суспільствах традиції переважають над творчість, оновленням. Якщо зміни в межах традиції і відбуваються, то вони є випадковими і безсистемними.

• У сучасних суспільствах основною цінністю є оновлення, новації. Повторення, копіювання оцінюється суспільством як плагіат.

ВИСНОВОК: розвиток культури є суперечливим процесом, як і все в світі. Водночас в культурі існує і прогресивне, і регресивне (чи навіть реакційне). Наприклад, тип науково-технічної культури, який спочатку склався в Європі, а потім поширився у всьому світі, сприяв розвитку свободи людини. Водночас він має і свої вади: технологічна цивілізація, втрачаючи духовність, існує на основі такого взаємовідношення між людиною і природою, за яким природа є об’єктом людської діяльності, об’єктом необмеженої експлуатації.

89. Співвідношення національного і загальнлюдського у культурі

• Вирішення проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та багатоманіття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

• У соціальній філософії існують різні трактування співвідношення національного та загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі.

• Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який створив класичну для західноєвропейського мислення XIX - XX століть концепції єдності людської історії. Філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами різних століть і епох, але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у її конкретно - історичному вияві ( національному )

• Месіанізм - був однією з основних ідей соціальної філософії XVIII - XIX ст.:домінував погляд на національне як на окрему, самостійну функцію загальнолюдського.

• Багато філософів вважали, що кожен народ "має свої призначення... здійснення лише однієї сторони всього діяння в цілому". Cуб'єктивізм в оцінці сутності цього цілого( загальнолюдського) призводив до поділу народів та їхніх культур для історії на необхідні ( із загальнолюдським змістом ) і непотрібні ( національно самобутні)

• Альтернативним соціально - філософським підходом у розумінні співвідношення національного та загальнолюдського в культурі є концепція культурно - історичних типів: ідея про те, що людське суспільство, світова історія - це лише співіснування у часі та просторі декількох самостійних, невзаємопов'язаних між собою національно - особливих культур, в основі яких лежить духовна життєдіяльність одного або кількох етнічно споріднених народів.

• Гуманістичний підхід: розкриття духовного багатства людського суспільства, значущості та неповторності національних культур, тобто на зміну дослідженням безликої логіки історічної необхідності, законів історії прийшло вивчення творчої діяльності народів у всій її неповторності. Уподібнення світової історії творчості - концептуальна вісь цього напряму. Так, культура трактується як процес творчості. Цінність культури тлумачиться не як відповідність якимось визнаним вищим стандартам, а як її унікальність, неповторність, самобутність і здатність набувати нових рис.

• Незважаючи на зовнішні відмінності трактуваннями національного та загальнолюдського в культурі, у них чимало спільного. Однією з таких спільних точок є те, що фактично - загальнолюдське ототожнюється з національним.

• У концепціях культурно - історичних типів, тобто циклічності, загальнолюдське - це сукупність національних культур.Однією з причин ототожнення національного і загальнолюдського в культурі було те, що останнє ще з часів концепцій італійського філософа Дж. Віко розглядалося переважно як духовна культура.

• У соціально - філософських концепціях матеріалістичної орієнтації співвідношення національного і загальнолюдського в культурі розглядається як вся життєдіяльність людей та її результати, як єдність матеріальної та духовної культури.

ВИСНОВОК:

національна культура - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного ( національно - особливого ). Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінувало, бо тоді на культуру людських спільностей ( виробничу діяльність, соціальні цикли, побут, обряди, вірування, мову і т.д. ) суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені і локальні контакти з іншими спільностями. З дальшим розвитком, особливо із становленням промислового суспільства, розширюється і посилюється матеріальна і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя націй у єдине світове ціле. Причому не лише у сферах економіки, політики, а й у духовному житті, науці, мистецтві, інформатиці і т. д.