61. Функції мови

Мова-духовне надбання всього народу, всієї нації, це суспільне явище, безпосередньо пов”язане з усім матеріально-виробничим, загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, з усім суспільним і побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо видбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства.

У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого визначення і поділу ф-цій мови та їх назв. З-поміж багатьох ф-цій мови в житті людини і суспільства основними називаються такі:

1.Комунікативна ф-ція або ф-ція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв”язок у суспільстві.

2.Номінативна ф-ція або ф-ція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, явища, властивості, процеси, закономірності) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.

3.Мислетворча ф-ція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки.

4.Гносеологічна ,тобто пізнавальна, ф-ція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.

5.Експресивна або виражальна ф. мови. Мова надає найбільше можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для ін. людей , вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін.людей.

6.Волюнтативна ф-ція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7.Естетична ф-ція . Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв.

8.Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу-мовотворця.

9.Ідентифікаційна ф-ція   мови полягає в тому, що мова виступає засобом індентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення.

10.Магічно-містична ф-ція  мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажагий хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.

63. Соціокультурна комунікація – (від лат. communicato - повідомлення, передача; communicare - робити спільним, зв'язувати) - процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами, групами, організаціями тощо) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем (мов), прийомів та засобів їх використання.

Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, керування спільною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, нагромадження і трансляцію соціального досвіду.

Термін "комунікація" з'являється в науковій літ-рі на поч. 20 ст. і досить швидко, поряд з її загальнонаукових значенням (як засіб зв'язку будь-яких об'єктів), набуває соціокультурний зміст, пов'язаний зі специфікою обміну інформацією в соціумі. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність загальної мови в суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації (семіотичних, етичних).

В деякому плані кожна соціальна дія може бути розглянута як комунікативне, як що містить і виражає інформацію. Однак власне комунікативними є лише дії, здійснювані зі спеціальною метою комунікації, тобто мають мотиваційний підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цієї мети знакової системи.

Суть - або сукупність засобів передачі соціальної інформації, що утворюють базу для становлення та розвитку "інформ. суспільства" (технократично раціоналістіч. підхід), або способа досягнення розуміння однієї людини іншою, як механізму "вживання", "відчуття "(феноменологіч. інтерпретація).

Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована на таких підставах:

- по характеру суб'єктів комунікації (міжособистісна, індивідуально-групова, міжгрупова, міжкультурна й ін);

- по формах комунікації (вербальна, невербальна);

- по рівнях протікання комунікації (на рівні повсякденної культури, у спеціалізованих . областях соціокультурної практики, у контексті трансляції культурного досвіду від спеціалізуються. рівня до повсякденного і т.п.)

У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири осн. інформ. напрямки:

новаційний (долучаються споживача інформації до нових для нього знань про властивості і ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення соціокультурної діяльності, актів поведінки і взаємодії, про мови, знаки і т.п.);

орієнтаційний (допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору, формування екзистенційних і ціннісних орієнтацій, що задає критерії оціночних суджень, пріоритетів вибору тощо);

стимуляційний (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей, актуалізуються знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання відсутніх знань заради задоволення соціальних домагань тощо)

кореляційний (уточнююча або оновлюються окремі параметри перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів).

Власне культурну специфіку ця інформація набуває остільки, оскільки регулює уявлення людей про рівень соціальної прийнятності тих чи інших способів здійснення будь-якого виду діяльності, інтелектуальних оцінок і позицій, ніж в кінцевому рахунку і визначається функціональне навантаження цих знань і уявлень як інструментів забезпечення соціальної взаємодії людей.

Соціокультурна комунікація являє собою явище системного порядку з вираженою ієрархічністю структури самих засобів коммунікування: повідомлення, текст, спеціалізована культурно-семантич. підсистема (галузь знань або діяльності в її інформ. аспекті), локальна культурно-семантич. система, глобальна (міжнародна) семантіч. система (інтернац. спеціалізуються. мову) та ін Разом з тим К.С. сама по собі є лише засобом здійснення соціокультурного взаємодії суб'єктів і їх колективів, чим і визначається її осн. соціальна функція.