4. Історичні форми постановки основного питання філософії

Філософія виступаючи у якості науки, світогляду, методології і духовності має основне

основні питання.

Спочатку філософія зародилася у формі натурфілософії - сукупність філософських спроб тлумачити і пояснювати природу (або безпосередньо, з переживання людиною природи, або за допомогою осн. знань з галузі природничих наук) з метою об'єднання нашого загального знання про неї, з'ясування найважливіших природничих понять (субстанція, матерія, сила, простір, час, життя, розвиток, закон природи)

Питання (натурфілософія):

• що лежить в початку?

• яка речовина є першопочатковою?

Питання (Середні віки):

• щ є першоосновою, першопочатком створення світу?

Відродження:

• питання відношення «людина-світ»

Марксизм:

• питання первинності: що є первинним: матерія чи дух?

• Проблема пізнаваності світу

Два протилежних підходи до рішення питання про природу і сутність світу і людини позначили суть основного питання філософії як питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття.

• призвело до рішення питання про те, що ж є первинним - матерія або свідомість.

• Постановка і рішення цього питаня склали першу сторону основного питання філософії.

У залежності від того, як філософи відповідали на цей запитання, що вони вважали первинним, а що вторинним, вони розділилися на матеріалістів і ідеалістів.

В межах свого основного питання філософія виділяє дві взаємопов'язані між собою сторони.

1. Перша сторона: що саме - матерія чи свідомість, дух є первинним, має самобуття і що є вторинним, залежним у своєму бутті? сторону називають онтологічною.

2. Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перепони на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною.

Крім основного світоглядного питання, в історії філософії значне місце займає й інша проблема: чи пов'язані між собою різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдине ціле? Чи перебуває він у процесі зміни, розвитку, чи є незмінним?

• Те чи інше вирішення цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення.

• Протилежні розв'язання цієї проблеми і виступають у формі діалектики й метафізики (в розумінні антидіалектики),

Основні питання філософії – це граничні питання про існування і світ людини.

• Входять до структури та тематики таких філософських вчень:

  1. про людину

  2. про природу

  3. про знання

  4. про методи його отримання

  5. про науку (практичну, теоретичну, творчу)

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА?

ЩО ТАКЕ СВІТ?

ЧИ Є МЕЖІ ЗНАННЯ?

Значним внеском для вирішення цих питань є наступні питання:

1. Що я маю знати? (відповідає утопізм)

2. Що я повинен зробити? (мораль)

3. На що я можу сподіватися? (релігія)

4. Що таке людина? (антропологія)

   • Основні питання філософії слід розріняти з принципами філософської системи;

   • Принцип має бути один

   • Принцип – першопочаток, що лежить в основі певної структури; це переконання, яке людина сповідує протягом життя;

   • Приклад: у Канта головний принцип – непізнаваність речей і суті; обмеження знання чуттєвим досвідом.

• Метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

• Філософія, як відомо, оперує найзагальнішими поняттями (матерія, закон, прогрес, живе, техніка тощо), сутність яких не є предметом дослідження конкретних наук. Якщо вона використовує готові поняття науки чи інших сфер життєдіяльності людини, тоді вона не привносить нічого нового, і закономірно постає питання доцільності такої філософії. Насправді філософія виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які дають їм особливу інтерпретацію. Все відбувається, звичайно, з урахуванням наукових та інших даних.

• Філософи ще з часів Френсіса Бекона і Рене Декарта намагалися досліджувати проблему методів наукового пізнання — індукцію, дедукцію, аналіз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика, метод трансцендентального аналізу,феноменологія., герменевтика .

• Діалектика. плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність — випадковість», «простір — час», «кількість — якість», «явище — сутність», «одиничне — загальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу. Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять , реальна дійсність не береться нею до уваги.

• Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виводяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції.

• Трансцендентальний метод.. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Оскільки людина (суб'єкт) певною мірою причетна до існування будь-якого сущого, є своєрідним співтворцем його, цей метод також може мати універсальне значення. Але він передбачає певний ракурс бачення — суб'єкт виступає «творцем» сущого, що часто межує із суб'єктивізмом. Його вади полягають у тому, що, повернувши суще до суб'єкта, він залишає поза увагою об'єктивний зв'язок, який існує між сущим і сущим, не бачить логіки розвитку сущого.

• Герменевтика. - передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).

Загальнонаукові методи виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи й принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології зі спеціально-науковим знанням та його методами.

Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і професійним мистецтвом, знанням — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є те, що вони обидві грунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями. У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу.