Основні методи аналізу ризиків

Головним методологічним принципом аналізу ризиків є забезпечення порівнянності оцінки ефективності інноваційного проекту і міри його ризику за рахунок виміру обох цих показників у загальних одиницях зміни. Невипадково, серед принципів американського менеджменту виділяється теза про те, що «усе гарне і чудове щохвилини балансує на тонкій грані між «це небезпечно» і «за це потрібно боротися», підкреслюючи необхідність управління ризиками на всіх етапах і стадіях виробничого й інноваційного циклів.

Існує нескінченне число комбінацій факторів, що визначають успішність діяльності, її результативність. Повний аналіз їхніх сполучень неможливий. Тому при прийнятті рішень в області управління ризиками задачу, як правило, спрощують: аналіз зводиться лише до розгляду найбільш можливих чи критичних результатів.

На першому етапі управління ризиками для конкретного інноваційного проекту проводиться ідентифікація можливих областей виникнення ризикових ситуацій. Прояв ризикової ситуації полягає у відхиленні фактичних значень критичних показників від нормального, стійкого, середнього чи альтернативного рівня. При цьому, як правило, виникає необхідність використання експертних методів. Причому необхідно визначити не тільки, у яких областях проявиться ризик даного проекту, але й оцінити вплив цього ризику на проект.

Ризик може оцінюватися прямими і непрямими показниками. Значення прямих показників ризику включається в інформаційний потік від об'єкта управління до суб'єкта. Часто управління ризиками будується на використанні прямих традиційних показників управління. Наприклад, часто прямими показниками підприємницького ризику є індекси росту основних економічних характеристик (обсяги виробництва чи реалізації, чистий прибуток і ін.).

Непрямі показники ризику використовуються в тому випадку, коли неможливо одержати значення прямих показників чи для перевірки вірогідності значень прямих показників. Крім того, непрямі показники є основою для порівняння при використанні методів чи аналогії методів сценаріїв в управління ризиками. Як правило, непрямі показники розраховуються на основі прямих за спеціальними методиками. Тому непрямі показники рідко використовуються для інтерактивного управління ризиками (моніторингу) і переважно включаються в аналітичні моделі на стадії ідентифікації ризиків. Так, до числа непрямих показників інвестиційного ризику відносяться характеристики якісного стану капіталу (інтенсивності обороту активів, співвідношення позикових і власних коштів, ліквідності активів і т.ін.). Обмеження використання непрямих показників при управлінні ризиком полягає в тому, що використовувані відносні характеристики є, як правило, багатофакторними, що не дозволяють визначити дійсне джерело ризику. Наприклад, показник рентабельності залежить як від собівартості продукції (внутрішній рівень організації виробництва), так і від прибутку (кон'юнктура ринку).

Ризик — це ймовірна категорія й у цьому значенні найбільш гра­мотно, обгрунтовано з наукових позицій характеризувати і вимірюва­ти його як ймовірність виникнення визначеного рівня втрат. Строго кажучи, при всебічній оцінці ризику варто було б встановлювати для кожного абсолютного чи відносного значення величини можливих втрат відповідну ймовірність виникнення такої величини збитку.

1. У ряді випадків міра ризику (як ступінь очікуваної невдачі) визначається через співвідношення ймовірності неуспіху і ступеня несприятливих наслідків, що можуть наступити в цьому випадку.

2. Іноді, навпаки, звертаються до визначення величини, пов'яза­ної з корисністю, яку можна одержати у випадку удачі:

П= (Ру×Оу) – (Рн×Он), (2)

де П — очікувана корисність від прийнятого рішення;

Ру, — ймовірність успіху (удачі);

Оу — оцінка успіху;

Рн — ймовірність неуспіху;

Он — втрати від невдачі.

Точність очікуваної корисності, звичайно, буде далеко не абсо­лютною, але дозволяє зіставляти варіанти за критерієм корисності і приймати цілком виправдане і значне практичне рішення.

Іншим цікавим підходом, викладеним у теорії корисності, є вибір визначеної лінії поводження ЛПР у залежності від цілей і шляхів їхнього досягнення, характеризованих різним ступенем небажаності і вірогідності.

Завдання оцінюється за допомогою побудови матриці ліній пово­дження й імовірності появи об'єктивних умов.

3. Ступінь ризику часто визначається як добуток очікуваного збитку на ймовірність того, що цей збиток відбудеться.

Найкращим тут буде рішення, якому відповідає мінімальний ри­зик. Іншими словами, піддаючись мінімальному ризику, людина в даній ситуації поводиться оптимально.

Для вибору рішення з мінімальним ризиком пропонується склас­ти функцію ризику.

R = А× Р1+ (А + В)×Р2, (3)

де R — ризик;

А й В — збиток від обраних рішень;

Р1, Р2 — ступінь впевненості (ймовірності), що відбудуться

помилки при прийнятті цих рішень.

4. Для оцінки ступеня економічного ризику як ймовірності тех­нічного і комерційного успіху при нововведеннях можна використову­вати формулу, застосовувану багатьма американськими компаніями:

Е = П× С× Т × Рт × Рк , (4)

∑З

де Е — ефективність реалізації нововведень;

П — щорічний обсяг продажу нового виробу;

С — продажна ціна виробу;

Т — життєвий цикл новації (період від освоєння виробу до

зняття його з виробництва);

Рт — ймовірність технічного успіху (впровадження);

Рк — ймовірність комерційного успіху (можливість збуту й

одержання очікуваного прибутку);

∑З — сумма затрат на реалізацію, що містить витрати на розробку, освоєння виробництва і поточні виробничі затрати.

Імовірність технічного і комерційного успіху визначається в за­лежності від характеру продукції за спеціально розробленими табли­цями з урахуванням інших факторів (інформаційних виробничо-технічних, науково-технічних, юридичних, кадрових).

Серед методів аналізу ризиків виділяють методи аналогії, бальної оцінки, метод дерева рішень, метод Монте-Карло (статистичних іспитів), експертні методи й ін.

Метод аналогії в управлінні ризиком— розробка стратегії управління ризиком конкретного інноваційного проекту на основі аналізу бази даних про реалізацію аналогічних проектів і аналогічних умов їхньої реалізації (стану зовнішнього середовища).

Дозволяє врахувати можливі помилки, наслідки впливу несприятливих факторів і екстремальні ситуації як джерела потенційного ризику. Метод аналогії застосовується як на окремих стадіях життєвого циклу проекту, так і по всьому життєвому циклу проекту в цілому. Часто метод аналогії використовується для розробки сценаріїв реалізації інноваційного проекту.

Метод бальної оцінки ризику — один з методів експертизи ризику на основі узагальнюючого показника, визначаємого по ряду експертно оцінюваних значень показників (факторам) ступеня ризику. Складається з наступних етапів: 1) визначення списку факторів, що визначають ступінь ризику проекту; 2) розробка складу показників, що характеризують вплив і ризик (чи їхнє співвідношення) в області прояву кожного фактора; 3) оцінка впливу кожного показника по факторах і факторів на узагальнюючу оцінку ступеня ризику (у виді вагових коефіцієнтів оцінки значимості показників); 4) розробка шкали оцінок по кожному показнику (у тому числі порядок присвоєння якісних оцінок); 5) формування методики розрахунку узагальнюючої оцінки ризику (інтегральна оцінка, алгоритмічна (логіко-математична), кластерна й ін.). Широко використовується в діяльності рейтингових і аналітичних агентств при оцінці регіональних, політичних і кредитних ризиків.

Метод дерева рішень в управлінні ризиком — метод, що оцінює найбільш ймовірні значення результатів інноваційної діяльності в залежності від варіантів реалізації інновації. Заснований на побудові просторово-орієнтованого графа, що відбиває послідовність прийняття рішень і умов їхньої реалізації, оцінки проміжних результатів з урахуванням їх імовірності. Дозволяє розрахувати математичне очікування результатів по кожному з варіантів реалізації інновації.

Метод Монте-Карло (статистичних іспитів) — метод формалізованого опису невизначеності, використовуваний у найбільш складних для прогнозування проектах. Полягає у вивченні статистики процесів реалізації проектів на даному чи аналогічному підприємстві, що дозволяє установити вплив і частоту одержання конкретних результатів, а також обмеження на діапазон і динаміку вихідних значень і аналізованих показників. Статистичні дані й обмеження є основою імітаційних моделей, що дозволяють створити безліч сценаріїв реалізації проекту. Метод дозволяє розробити найбільш ймовірний сценарій реалізації проекту.

Методи експертних оцінок ризику — група методів прогнозування й аналізу ризиків, заснованих на висновках експертів. До числа найбільш розповсюджених методів експертних оцінок ризику відносять метод Дельфі, ранжирування, попарне порівняння, метод бальних оцінок. Вірогідність отриманих оцінок, що узагальнюють думки експертів, залежить від кваліфікації експертів, незалежності їхніх суджень, а також від методичного забезпечення прояву експертизи. Одним з показників вірогідності отриманих значень є коефіцієнт конкордації (погодженості) думок експертів.

Методи портфоліо — загальна назва групи методів аналізу і управління інвестиціями, що дозволяють на основі економіко-математичних, статистичних і інших методів розробити з урахуванням ризику: принципи роботи на фінансовому ринку (напрямкам інвестицій по сегментах, галузям і/чи регіонам; граничний розмір вкладень у конкретний вид активу; умови зміни структури портфеля: покупки чи продажу конкретних цінних паперів і т.ін.). Методи портфоліо розробляються фінансовими аналітиками для професійних учасників фінансового ринку і, як правило, є know-how.

Моделювання ризику— метод аналізу й оцінки ризику проекту, використовуваний у випадку, якщо необхідно врахувати велике число факторів ризику, що виявляються в різних областях. Для моделювання ризику заздалегідь визначається безліч параметрів, що враховуються, і можливий діапазон значень. Моделювання ризику дозволяє побудувати динамічну характеристику змінюваних факторів і їхній вплив на оцінювані показники. Потім довільно вибираються значення перемінних (з врахуванням привласнених їм заздалегідь імовірностей) і розраховується кінцевий показник.

Ці й інші методи аналізу дозволяють кількісно оцінити ризики. Оцінка ризику — один з етапів аналізу ризиків. Вона полягає в якісній чи кількісній оцінці можливих утрат (збитку, збитків) і можливості їхнього виникнення. Якісна оцінка ризику проводиться переважно експертними методами в умовах невизначеності і використовується при порівнянні обмеженого числа альтернатив прийнятих рішень. Кількісна оцінка ризику припускає математичну оцінку міри і ступеня ризику. Отримані значення включаються в розрахунки, що обґрунтовують економічну ефективність прийнятих рішень.

Оцінка конкретного виду ризику допускає як визначен­ня фінансової заможності, реальності окремого рішення чи проекту в цілому, так і вкладення засобів у даний проект і відбувається за такими етапами:

• Виявлення внутрішніх та зовнішніх факторів, які впливають на конкретний вид ризику. Аналіз виявлених факторів.

• Оцінка конкретного виду ризику (визначення фінансового стану проекту, рішення; визначення економічної доцільності вкладення засобів -розрахунок ефективності).

• Встановлення допустимого рівня та меж ризику.

• Аналіз окремих рішень за вибраним рівнем ризику.

• Розробка міроприємств по зниженню ступеня ризику.

Для практичного застосування така схема організації робіт вима­гає, природно, деталізації в залежності від цілей і завдань розв'язу­ваної проблеми.

Якісна оцінка ризиків

Якісна оцінка ризиків здійснюється в основному за допомогою рейтингу.

Рейтинг — спосіб якісної оцінки ризику в якій-небудь області діяльності на основі формалізації експертних методів. Однією з перших і найпростішою формою проведення рейтинговой оцінки став так називаний ранкінг (ranking), тобто ранжирування. Рангування припускає упорядкування оцінюваних об'єктів у порядку зростання чи убування їхніх якостей. Рангування може здійснюватися декількома методами, але в основі кожного з них лежать експертні думки — судження фахівців про оцінюваний об'єкт. Найбільш розповсюдженою формою проведення рейтингу стала м'яка рейтингова оцінка, що часто використовується при формуванні комісій законодавчих зборів. Відповідно до цього методу експерти залишають у списку, не вказуючи пріоритет, найкращі, з їхнього погляду, оцінювані об'єкти. Найвищий ранг одержує об'єкт, що набрав більше число голосів експертів.

Безпосереднє рангування є самим простим способом проведення рейтингу. Сутність цього методу (рангова кореляція) полягає в тому, що експерти розташовують у визначеному порядку (як правило, зростання чи убування якостей) оцінювані об'єкти, потім розраховується середнє арифметичне місце кожного об'єкта і відповідно до цього значення складається остаточно упорядкований список. Вірогідність результатів експертизи перевіряється за значенням коефіцієнта конкордації — погодженості методів експертів.

Більш складним варіантом рангування є попарне порівняння, відповідно до якого експерти, зіставляючи по черзі кожні два оцінюваних об'єкти, визначають, який з них краще, потім ці думки усереднюються і складається остаточний рейтинг за правилом: «Якщо А краще В, В краще С, то А краще С». Проблема застосування цього способу пов'язана з тим, що експертам доводиться аналізувати велике число пар, при цьому усереднення може привести до логічного тупика: «А краще В, В краще С, С краще А». Крім того, безпосереднє рангування неможливе застосувати, якщо список оцінюваних об'єктів залишається відкритим.

Рангування на основі бальної оцінки поєднує у собі переваги безпосереднього рангування і рангової кореляції. При цьому список оцінюваних об'єктів може бути необмежений. Експерти самі називають число об'єктів і оцінюють їх у балах чи розташовують їх у визначеному порядку, при цьому порядковому номеру привласнюється відповідне число балів. Для одержання остаточно упорядкованого списку рангованих об'єктів бали додаються, а об'єкти розташовуються в порядку зростання чи убування балів. Бальне рангування стало одним з найбільш популярних методів рейтингової оцінки серед українських інформаційних і аналітичних агентств.

В Україні періодично проводиться рейтингова оцінка регіонів. Інтегральний рейтинг кожного з регіонів по інвестиційному потенціалу розраховується як середньозважене по експертним вагам значення місця регіону по сімох конкретних видах потенціалу: ресурсно-сировинному (забезпеченість запасами основних видів природних ресурсів); виробничому (сукупний результат господарської діяльності регіону); споживчому (сукупна купівельна спроможність населення); інфраструктурному (економіко-географічне положення регіону, транспортні умови діяльності, його облаштованість); інтелектуальному (освітній рівень населення, якість робочої сили); інституціональному (ступінь розвитку ведучих інститутів ринкової економіки); інноваційному (рівень упровадження новітніх світових технологій у виробництво в регіоні).

Розраховується значення інтегрального рейтингу кожного регіону і за рівнем інвестиційних ризиків: економічний (тенденції в економічному розвитку регіону); політичний (поляризація політичних сил і відношення населення до них); соціальний (рівень соціальної напруженості); екологічний (рівень забруднення навколишнього середовища і можливий протест населення проти розміщення нових виробництв); кримінальний (рівень злочинності в регіоні з урахуванням ваги злочинів).

Головна проблема рангування як одного з методів оцінки пов'язана з тим, що порівняння об'єктів здійснюються по декількох показниках, і результати можуть бути неоднозначними: лідер по одному показнику може стати аутсайдером по іншому (класичний приклад: висока прибутковість корпоративних цінних паперів при високому ступені ризику інвестицій). Тому зустрічається рейтинг, у якому об'єкти ранговані окремо по кожному показнику. Право визначити, яка з рангованих якостей є найбільш важливою, надається тому, хто використовує результати рейтингу. Також починаються спроби узгодження рангованих списків на базі елементарних методів розрахунку середньозважених величин з урахуванням коефіцієнтів вагомості (важливості для аналізу) чи показників спеціального математичного і логічного апарата.

Щоб знизити суб'єктивний вплив експертів на результати оцінки, поряд з оцінюваними показниками в рейтинг включаються об'єктивні характеристики об'єктів, що реально піддаються виміру і зіставленню без участі експертів. Рейтинг у цій формі одержав найменування скорінгу (scoring), що є оцінюванням на основі системи показників і бальної оцінки.

Методи зведення рангованих списків за різними показниками в єдиний список з урахуванням характеристик об'єкта являють собою ноу-хау конкретного рейтингу агентства. Для того щоб результати узагальнення не викликали сумніву, агентство повинне мати достатній авторитет незалежного агентства і солідну репутацію. Методики рейтингу оцінки агентства повинні бути випробувані протягом досить тривалого періоду на практиці. Оцінка на основі стандартної методики дозволяє віднести об'єкт до того чи іншого класу (групи), наприклад по кредитоспроможності чи надійності. Отримана оцінка означає, що об'єкт відноситься до групи, що характеризується конкретними ознаками, список яких залежить від цілей рейтингу. При цьому в групі цілком може виявитися єдиний представник.

Використання результатів рейтингу значно спрощує аналітичну роботу з управління ризиками. Аналіз ризиків проводить рейтингове агентство, воно ж розробляє рекомендації у відношенні роботи в даній області.