Панкевич 0.3. Здійсненність прав людини «другого покоління» — ви­значальна риса соціальної держави // Права людини і Україна: Праці Львівської лабораторії прав людини АПрН України (Серія І. Дослідження і реферати. Вип. 2). — Львів, 1999. — С 57

2

' Воззвание Тегеранской конференции по правам человека // СССР и международное сотрудничество в области прав человека: Сборник доку­ментов. — М., 1989. — С. 447.

3 Бондарь н.С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обес­печение прав и свобод в местном самоуправлении. — м., 2004. — с. 260.

Так, найбільш фундаментальне право людини — право власності є не лише основоположним економічним правом, а й фундаменталь­ним правовідношенням сучасного суспільства, у тому числі муніци­пального характеру. Лише володіючи тією чи іншою власністю, ма­ючи можливість користуватися та розпоряджатися нею, людина — житель свого села, селища, міста може найповніше відчути себе вільним членом своєї територіальної громади. Власність — це основа формування вільної особистості та територіальної громади, а звідси — утвердження місцевого самоврядування. Невипадково в юридичній літературі поняття «свободи» нерідко безпосередньо пов'язується з поняттям «власності». Власність утворює цивілізо­ваний ґрунт для свободи та права, без права індивідуальної влас­ності всі інші права позбавляються необхідних гарантій¹. У свою чергу, саме з поняття людської свободи на противагу несвободі зов­нішнього світу виводиться основний інститут сучасного цивільно­го права — власність².

Саме у відносинах власності, які торкаються глибоких основ повсякденного людського життя, мають прояв найважливіші особ­ливості муніципальної демократії, індивідуальних і колективних прав громадян у місцевому самоврядуванні. Зокрема, особливе значення має винесення на перший план конституційного та ци­вільно-правового регулювання відносин власності особистісних моментів, які характеризують стан громадянина як власника, су­б'єкта господарської діяльності (у різних формах її прояву), спо­живача матеріальних та духовних благ тощо. Це знаходить своє відображення і в інститутах конституційного ладу (ст.ст. 13-14 Конституції) та особливо детально в інститутах економічних, со­ціальних і культурних прав людини і громадянина (ст.ст. 41—50 Конституції).

На конституційному рівні визначено стратегічний шлях не тільки подолання всезагального одержавлення умов та результа­тів виробництва, досягнення справжньої економічної свободи осо­бистості, а й орієнтири для пошуку оптимального поєднання осо­бистих та суспільних, публічних та приватних начал у відносинах власності. І цим процесам відповідає не тільки індивідуалізація відносин власності у чистому виді — на основі приватизації та роз­витку приватної власності, а й інші форми переходу від конструк­ції абстрактно-всезагального суб'єкта державної власності до кон­струкції конкретизованої (не обов'язково — індивідуалізованої) всезагальності економічних умов свободи людини³. Особлива роль у цьому плані належить комунальній власності.

Говорячи про право людини і громадянина на користування об'­єктами комунальної власності, слід зазначити, що комунальна власність є публічною формою власності, тобто соціально-еконо-

1 Колесова н.С. Основные права и свободы гражданина во Франции: Автореф. Дис. ... Канд. Юрид. Наук. — м., 1994. — с. 14.

2 Нечаева в.М. Гражданское право и гражданское правоведеніе // Вве­дете въ изученіе сощальныхъ наукъ: Сборникъ статей; Под ред. Н.И. Ка-реева. — сПб, 1903. — с. 157.

3 Бондарь н.С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обес­печение прав и свобод в местном самоуправлении. — м., 2004. — с. 88.

мічним відношенням, яке виникає при задоволенні публічних ін­тересів територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування в Україні. Комунальна власність виступає іма­нентною ознакою таких соціальних утворень. її наявність та управ­ління нею не може бути байдужим місцевим жителям. Право ко­мунальної власності дає змогу власнику — місцевим жителям, уповноваженим ними органам володіти, користуватися та розпо­ряджатися комунальним майном в інтересах конкретної територі­альної громади. Також територіальна громада має право на форму­вання власного бюджету, створення позабюджетних, валютних, страхових, резервних та інших цільових фондів грошових ресур­сів. Тільки у рамках соціальної спільноти, якій надано економічну автономію, жителі — члени територіальної громади мають реаль­ну можливість самостійно будувати собі життя, не сподіваючись виключно на дозовану допомогу держави. У рамках територіаль­ної громади люди навчаються господарювати і здійснюють реальне господарювання, безпосередньо керують фінансовими справами. Отже, через громаду здійснюється пряме, безпосереднє управлін­ня значною частиною справ усього суспільства. Саме у такій гро­маді здійснюється реалізація більшості соціально-економічних прав людини і громадянина.

Право комунальної власності є одним з найскладніших серед конституційних та речових прав. Воно дає змогу власнику — міс­цевому населенню, його уповноваженим органам володіти, кори­стуватися та розпоряджатися муніципальним майном в інтересах конкретної територіальної громади. У комунальній власності за­кладений увесь економічний потенціал як для перетворень госпо­дарського життя територіальних громад, так і для поглиблення політичних процесів демократизації, розвитку муніципальної де­мократії, забезпечення реальних умов для здійснення прав і сво­бод особистості як члена територіальної громади.

¹ Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 року // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249. Закон втратив чин­ність на підставі Закону України від 27 квітня 2007 року «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України».

У наш час в Україні інститут комунальної власності, його ви­знання на конституційному рівні та введення у цивільний обіг, питання управління об'єктами комунальної власності у законо­давстві вирішені достатньо суперечливо та непослідовно. Трива­лий час у профільному Законі «Про власність» комунальна влас­ність (власність адміністративно-територіальних одиниць) взага­лі розглядалася як вид державної власності (ст. ст. 31, 35 Зако­ну)¹. У той же час Конституція, Цивільний Кодекс України та За­кон України «Про місцеве самоврядування в Україні» розглядають її як самостійний вид публічної власності. Причому під правом комунальної власності законодавець розуміє право територіаль­ної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користува­тися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Звідси постає питання щодо суб'єктно-об'єктної характеристи­ки цього права, її конституційно-правової регламентації, сутніс-ної, змістовної та параметральної визначеності. Так, Конституція України (ст. 142, 143) та Закон України «Про місцеве самовряду­вання в Україні» (ст. 1) закріпили як первинні суб'єкти права ко­мунальної власності територіальні громади, тобто місцеві спільно­ти жителів, чию юридичну особу, власне кажучи, персоніфікують територіальні громади. Від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону правомочності щодо володіння, ко­ристування та розпорядження об'єктами права комунальної влас­ності, в тому числі виконання усіх майнових операцій, передачі об'єктів права комунальної власності у постійне або тимчасове ко­ристування юридичним та фізичним особам, здавання їх в оренду, продажу і купівлі, використання як застави, вирішення питань їх­нього відчуження, визначення в угодах та договорах умов вико­ристання та фінансування об'єктів, що приватизуються та переда­ються у користування і оренду тощо, здійснюють відповідні органи місцевого самоврядування.

Законодавством визначально презюмується, що органи місце­вого самоврядування здійснюють від імені місцевого населення правомочності володіння, користування, розпорядження кому­нальним майном на свій розсуд та в інтересах місцевого населення, у тому вигляді, в якому вони представляють дані інтереси. Із ура­хуванням цього, якщо місцеве населення у сфері відносин кому­нальної власності виступає первинним власником, то органи міс­цевого самоврядування можуть бути визначені як публічні влас­ники, тобто органи, які не тільки здійснюють повноваження пер­винного власника, а й формулюють його інтереси, ототожнюють своє вольове бачення з баченням населення. Водночас, чіткого ме­ханізму реалізації цього права безпосередньо територіальною гро­мадою та форм участі громадянина в управлінні об'єктами права комунальної власності, на жаль, не утворено.

Говорячи про таке економічне право, як право громадян на під­приємницьку діяльність, то воно та його реалізація у рамках міс­цевого самоврядування забезпечують виконання ряду функцій: 1) підприємництво — один із найважливіших каналів докорінної трансформації нашого суспільства, його соціально-економічного ладу на началах самоорганізації та ринкової економіки, розвитку господарської ініціативи самих членів територіальних громад та суспільства в цілому; 2) воно є могутнім важелем формування му­ніципальної демократії та громадянського суспільства; 3) підпри­ємництво сприяє підвищенню трудової зайнятості населення, створенню нових робочих місць, що набуває особливого значення в умовах переходу до ринку та звільнення значної кількості осіб зі сфери виробництва, заснованого на державній власності; 4) сприяє більш повному задоволенню потреб громадян у товарах масового попиту та послугах; 5) призводить до підвищення матеріального добробуту осіб, які займаються такою діяльністю, розвитку мате­ріального потенціалу територіальних громад та суспільства тощо.

Власне кажучи, між місцевим самоврядуванням та підприєм­ництвом є багато спільного. Адже і місцеве самоврядування, і під­приємництво — це суспільно значуща діяльність під свою відпові­дальність. Так, несприятливі наслідки неумілості, пасивності, утриманства при вирішенні територіальними громадами питань місцевого значення виступають у вигляді низького рівня соціаль­них благ (на рівні гарантованого державою мінімального рівня со­ціальних послуг на душу населення в межах усієї території Украї­ни), нездорового й некомфортного середовища, високого рівня криміналізації суспільства тощо¹. Практично таку саме відпові­дальність несе й підприємець. Адже бізнес здійснюється під свою відповідальність — відповідальність власника, індивідуального або колективного. Якщо «справи не йдуть», власник може стати банкрутом. І для нього це найсуворіша санкція, міра відповідаль­ності².