1 Шайо а. Самоограничение власти (краткий курс конституционализ­ма). — м., 2001. — с.270-271.

Визнання місцевого самоврядування та проголошення основ­них прав накладає певний обов'язок на державу. Але що означає такий обов'язок держави? Визначально конституційні права при­значалися для обмеження влади. Вже сам факт включення основ­них прав та свобод у Конституцію означає прийняття певних обо­в'язків державою. Передовсім обов'язку самій не порушувати ці права. Тому основні права людини й означають набагато більше, аніж просто конституційно визнана свобода як можливість діяти тим чи іншим способом¹. Тісно взаємопов'язані між собою у дер­жавно організованому суспільстві категорії — «влада» та «свобо­да» на філософському рівні знаходять методологічне пояснення у категоріях необхідного (належного) та можливого (дозволеного). Свободи неможливо досягнути без усвідомлення необхідності під­порядкування, дотримання правил, керованості, звідси, включен­ня у відносини влади. Влада, у свою чергу, не може забезпечити прогрес суспільства та держави без визнання самостійності, широ­ких можливостей та підтримки активності кожної людини, а та­кож різних соціальних спільностей. Тому завжди свобода є межею для влади, а влада встановлює межі свободи. При цьому мірою їх співвідношення виступає ступінь розумного поєднання можливо­го та належного, яка детермінується об'єктивними умовами, фор­малізованими у соціальних нормах, насамперед у правових¹.

Проголошені головними пріоритетами державної влади сучас­ної Україні «вільна людина, її розвиток і гідність, духовність і сво­бода, рівність і солідарність, громадянське суспільство та демокра­тія, єдність і правова держава, міжнаціональна і міжконфесійна злагода, взаємна повага і толерантність, справедливість і добро»², мають стати реальністю. Адже у правовій, демократичній, соці­альній та екогуманістичній державі права людини, з одного боку, утворюють самостійний напрям загальнонаціональної політики, а з іншого — пронизують як ціль, цінність та принцип усі інші види державної політики — економічну, соціально-культурну, військо­ву, міжнародну тощо³. Здається, що головним інструментом, який перетворить програмні установлення на реальність, є справжнє місцеве самоврядування.

< Актуалізація дослідження місцевого самоврядування в контек­сті прав та свобод людини і громадянина, зумовлена, по-перше, за­твердженням в Україні демократичних засад суспільного життя та зростанням політичної активності населення. По-друге, перехо­дом України до ринкових відносин, які передбачають широке ви­користання особистої свободи та творчої ініціативи. По-третє, по­силенням особистої відповідальності та усвідомленого ставлення людини до результатів своєї діяльності, що пов'язане з розумінням того, що вона є господарем своєї долі та творцем особистого щастя. По-четверте, сучасний етап розвитку країни пов'язаний із форму­ванням громадянського суспільства та соціально-правої держави як важливіших суспільно-правових «вимірів», які не лише відо­бражають механізми захисту прав людини, а й утворюють реальну можливість самим громадянам брати активну участь у забезпечен­ні та самозахисті своїх прав та свобод, у тому числі і через інститу­ти місцевого самоврядування⁴.

¹ Богданова H.A. Система науки конституционного права. — М., 2001. — С.13.

² «Назустріч людям»: Програма діяльності Кабінету Міністрів Украї­ни // Урядовий кур'єр. — 2005. — 11 лютого.

³ Глухарева Л.И. Права человека в современном мире (социально-фи­лософские основы и государственно-правовое регулирование). — М., 2003.—С.266.

⁴ Трачук П.А. Участь громадян України у місцевому самоврядуван­ні. — Ужгород, 2003. — С.74.

Зазначимо, що проблематика прав та свобод людини і громадя­нина вже тривалий час приваблює юристів-дослідників. Мабуть у жодній сфері правової науки не накопичено такого бібліографічно­го масиву. У той же час, мабуть, немає іншої проблеми в правовій науці, яка б характеризувалася такою кількістю кардинально про­тилежних та суперечливих позицій та точок зору, матерія якої «пронизувалася» б різного роду ідеологічними настановами та фор­мувалася відповідно до політичних міркувань. Лише в останні роки у вітчизняній правовій науці намітилася стійка тенденція «звіль­нення» проблем прав людини від ідеологічних штампів, нашару­вань та політичної забарвленості. По суті, аналогічна доля і місце­вого самоврядування — тривале забуття, ігнорування, критика в науці лише останнім часом змінилася всебічним визнанням.

У літературі конституційний характер інституту основних прав і свобод людини і громадянина, його функціональне призначення частіше за все розглядаються у своїй основі з формально-юридич­них позицій: виходячи з факту їх закріплення в Конституції. Основ­ною доктринальною ідеєю, яка пронизує всю Конституцію України, є те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності публічної влади: державної влади та вла­ди місцевого самоврядування. Влада відповідає перед людиною за свою діяльність. Влада повинна служити головній меті: забезпечен­ню прав і свобод людини і громадянина, утворенню всіх необхідних умов для їх реалізації та захисту. Людиноцентризм, гуманістична спрямованість влади — основний вектор діяльності органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування. Тому гуманізм є своєрідним суперпринципом місцевого самоврядування¹.

Гуманістичний характер місцевого самоврядування та його ор­ганічний зв'язок із правами та свободами людини і громадянина безперечний. Однак у політико-правовій науці фактично відсутні праці, які б присвячувалися як висвітленню феномену місцевого самоврядування через призму прав і свобод людини і громадяни­на, так і праці про права і свободи людини і громадянина в контек­сті місцевого самоврядування.

¹ Муниципальное право Российской Федерации / Под ред. Ю.А. Дмит­риева. — М., 2000. — С.91.

² Erh-Soon Tay A. Human Rights for Australia. — Canberra, 1986. — Цит. за: Сравнительное конституционное право / Под ред. А.И. Ковлера, В.Е. Чиркина, Ю.А. Юдина. — М., 1996. — С.261.

³ Сравнительное конституционное право / Под ред. А.И. Ковлера, В.Е. Чиркина, Ю.А. Юдина. — М., 1996. — С.263.

⁴ Дмитриев Ю.А., Златопольский Д.Л. Гражданин и власть. — М., 1994. — С.28-29.

⁵ Мишин A.A. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. — М., 1996. — С.66.

⁶ Довідник з прав людини. Українська правнича фундація. — К.,

1 one П 1С IT

Так, у спеціальній літературі виділяються «моральні» та «по­зитивні»²; загальні та особливі³; основні та додаткові⁴; першочер­гові (суттєві) та другорядні (менш істотні)⁵; класичні та соціальні⁶;

агентно-професійні, духовно-культурні та природно-антрополо­гічні¹; індивідуальні та колективні²; «старого» й «нового» поко­ління³; матеріальні та процесуальні⁴, суб'єктивні та програмні, вартісні та невартісні⁵ права людини тощо.

Але мало хто виділяє у своїх класифікаціях прав людини права у сфері місцевого самоврядування, які по суті є самостійними пра­вами у системі прав людини, важливою складовою конституційно-правового статусу особи. У наукових працях, присвячених загаль­ним проблемам прав людини⁶ або окремим видам прав, зокрема громадянським, соціальним, екологічним тощо⁷, цей вид прав або взагалі не розглядається, або лише звертається увага на можли­вість та перспективність проведення досліджень у цьому напрямі⁸. Певною мірою акцентувалося лише на політичному вимірі місце­вого самоврядування у контексті прав людини⁹, вказувалося, що місцеве самоврядування необхідне як одна з форм здійснення по­літичних прав і свобод громадянина¹⁰.

¹ Капицын В.М. Права человека и механизмы их защиты. — М., 2003. — С.53-59.

² Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть. / Отв. ред. Б.А. Страшун. — М., 1996. — С.112-113.

³ Чиркин В.Е. Конституционное право в Российской Федерации. — М., 2001. — С.147.

⁴ Колюшин Е.И. Конституционное (государственное) право России. — М., 1999. — С.126-127.

⁵ Глухарева Л.И. Права человека в современном мире (социально-фило­софские основы и государственно-правовое регулирование). — М., 2003. — С.46-51.

⁶ Колодій A.M., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Украї­ні. — К., 2003; Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. — К., 1997; Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина. — К., 2004 та ін.

⁷ Грицкевич С.Г. Конституційні екологічні права людини і громадяни­на та їх забезпечення органами внутрішніх справ: Автореф. ... к.ю.н. — К., 2002; Пустовіт Ж.М. Основні соціальні права та свободи людини і гро­мадянина в Україні: Автореф. ...к.ю.н.—К.,2001; Шу мак І. О. Громадянські права і свободи людини за Конституцією України: Автореф.... к.ю.н. — К., 2000 та ін.

⁸ Фролов Ю.М. Економічні права і свободи людини і громадянина в Україні: Дис. ... к.ю.н. — К., 2004.

⁹ Руда Н.І. Право громадян України на здійснення місцевого самовря­дування: теоретичні аспекти // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип.7. — К., 2000. — С.183-188.

¹⁰ Смоленский М.Б. Местное самоуправление — институт гражданского общества // Юридический вестник Ростовского государственного универ- ситета. — 2001. — №3. — С.57.

Отже, незважаючи на абсолютно незаперечний діалектичний взаємозв'язок між проблемою прав людини та місцевим самовря­дуванням, відповідні дослідження у вітчизняній та зарубіжній на­уці фактично проводилися окремо одне від одного. Підтверджен­ням тому є колосальний бібліографічний матеріал з питань місце­вого самоврядування та прав людини, серед якого майже немає цілісних, «синтетичних» досліджень, хоча різноманітним аспек­там забезпечення прав громадян органами державної влади на міс­цях приділялося надзвичайно багато уваги за часів радянського державного будівництва¹. Сьогодні по суті одним із небагатьох «винятком із правил» є фундаментальні дослідження російського вченого М.С. Бондаря, який намагається висвітлити проблеми вза­ємовідносин особи з публічною владою у сучасному суспільстві і державі у розрізі конституційного забезпечення прав та свобод у місцевому самоврядуванні². Наявність інших наукових праць його російських колег є лише додатковим підтвердженням, яке ще біль­ше актуалізує проблему³.

¹ Карпунов B.C. Обеспечение и охрана прав граждан местными Совета­ми депутатов трудящихся: Автореф. ... к.ю.н. — М., 1977; Козлов А.Е. Основные направления и формы деятельности местных Советов депутатов трудящихся в области социального обеспечения: Автореф.... к.ю.н. — М., 1972; Костецкая Т.А. Организационно-правовые вопросы информирова­ния граждан о работе местных Советов народных депутатов и принятых ими решениях: Автореф.... к.ю.н. — К., 1990; МяловицкаяН.А. Деятель­ность местных Советов народных депутатов по обеспечению социалисти­ческой законности, охраны государственного и общественного порядка и прав граждан: Автореф.... к.ю.н. — К., 1986; УшацкийИ.И. Организаци­онно-правовая деятельность местных Советов депутатов трудящихся по обеспечению и охране прав и законных интересов граждан (По материа­лам БССР): Автореф. ... к.ю.н. — Минск, 1970 таін.

² Бондарь Н.С. Местное самоуправление и муниципальные права граж­дан // Местные Советы в условиях политических и экономических ре­форм. — М., 1991. — С.78-88; Бондарь Н.С. Права человека и местное самоуправление в Российской Федерации: Автореф. ... д.ю.н. — Саратов, 1997; Бондарь Н.С. Права человека и местное самоуправление в Россий­ской Федерации. — Ростов, 1998; Бондарь Н.С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обеспечение прав и свобод в местном самоуправ­лении. — М., 2004 та ін.

³ Еремин А.Р. Реализация права человека и гражданина на местное са­моуправление в Российской Федерации: конституционные вопросы: Ав­тореф. ... д.ю.н. — Саратов, 2004.

⁴ Баймуратов М.О. Локальна система захисту прав людини в Україні: сутність та становлення // Юридична освіта і правова держава: 36. наук, праць. — Одеса, 1997. — С.96-101; Гараджаев Д., Куранин В. Защита

В Україні на такому рівні подібні дослідження не проводилися і лише останнім часом у вітчизняній муніципально-правовій науці поступово намітилася тенденція щодо виділення як самостійної статусної (модусної) характеристики особи (жителя) як члена те­риторіальної громади, яка наділена специфічними муніципальни­ми правами та свободами⁴. Такими правами та свободами є права, які забезпечують реальні можливості кожному жителю брати участь у вирішенні питань місцевого значення, зокрема, в управ­лінні комунальною власністю, використовувати всі матеріальні та духовні надбання, що розподіляються за територіальним принци­пом, відчувати на собі всі позитивні наслідки діяльності органів місцевого самоврядування, спрямовані на реальне забезпечення прав та свобод, життєвих потреб і інтересів людини.

Виділення цієї групи прав людини цілком закономірно викли­кає запитання: які відмінності існують між конституційно-право­вим статусом людини і громадянина та правовим статусом особи у місцевому самоврядуванні, коли й на якій стадії правореалізації загальний конституційно-правовий статус трансформується у пра­вовий статус особи як первинного індивідуального суб'єкта місце­вого самоврядування, коли конституційні права і свободи людини і громадянина, «спускаючись» на локальний рівень, видозміню­ються у права особистості у сфері місцевого самоврядування.

■ На наш погляд, різниця цих двох статусів особи полягає у від­мінностях публічно-правового зв'язку людини з владою, держа­вою, суспільством або іншим суб'єктом суспільних відносин, у які вона вступає, територіальними межами прояву її життєво важли­вих функцій, джерелом прав та свобод, які зумовлюють ці статуси тощо.

прав граждан как членов территориального коллектива / / Юридический вестник. — 1995. — №2. — С.91-93; Литвиненко І.Л. Особливості муні­ципально-правового статусу людини і громадянина в Україні /■/ Держава і право. 36. наук, праць. Юрид. і політ, науки. Вип.8. — К., 2000. — С.175-182; Смирнова Т.С. Форми реалізації громадянами права на участь у місцевому самоврядуванні за Конституцією України // Право України. — 1998. — №5. — С.21-24; Хоменець Р. Особливості правового статусу фізичних осіб як суб'єктів місцевого самоврядування // Право України. — 2001. —№11. — С.36-38 та ін.

' Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина. — К., 2004. — С.79.

Так, у юридичній науці вважається, що конституційно-право­вий статус людини і громадянина відображає закріплене в Основ­ному Законі держави становище людини і громадянина в суспіль­стві і державі. Цей статус зумовлюється, насамперед, існуючими у суспільстві відносинами власності і характером праці, формою державного правління і політичним режимом¹. Але конституцій­но-правовий статус людини і громадянина характеризується не просто правоволодінням громадянина, його пасивним станом, а й активною взаємодією з державою — носієм юридичних обов'язків щодо своїх громадян. Такий статус реалізується у складному за своїм змістом всеосяжному конституційному правовідношенні, у якому знаходять своє вираження прямі та зворотні зв'язки грома­дянина з державою.

Отже, первинним джерелом, яке визнає або встановлює ті чи інші елементи конституційно-правового статусу людини і грома­дянина, є держава. Опосередковує ці відносини характер правово­го зв'язку між людиною, владою та державою, а саме: громадян­ство, безгромадянство, іноземство. Адже громадянство або його відсутність є правовою передумовою участі або неучасті людини в управлінні державними та громадськими справами, тобто з ним пов'язуються можливості бути учасником (суб'єктом) управлін­ських відносин із політико-правовими якостями особи як громадя­нина.

Відомо, що громадянство характеризує правові зв'язки людини із державою; їхня природа визначається суверенним характером державної влади та її специфічними можливостями державно-владного впливу на особу як громадянина цієї держави. Між тим, немає ніяких підстав автоматично переносити державно-владні характеристики правових зв'язків громадянина з державою на рі­вень недержавних самоуправлінських відносин. Останні є атрибу­том громадянського суспільства, асоційованими членами якого є (можуть виступати) не тільки громадяни, а й особи без громадян­ства та іноземці, які постійно або переважно проживають у такому локальному соціумі. У концептуальному плані правосуб'єктність індивіда як учасника самоуправлінських відносин необхідно по­в'язувати не з політико-правовою належністю особи до держави (із державним інститутом громадянства), а з його належністю до гро­мадянського суспільства; але не в абстрактному варіанті, а через членство у територіальній громаді¹. Цей підхід випливає у кінце­вому випадку й із Конституції України. Мова йде про те, що, за­кріплюючи право на місцеве самоврядування, Конституція оперує категорією «жителі», а не «громадянин» або «громадяни» (напри­клад, частина перша ст. 140).