§ 4. Комбіновані (громадсько-державницькі) та анархо-синдикалістські підходи до місцевого самоврядування

Відносно самостійними концепціями місцевого самоврядуван­ня є система ідей, розроблених у рамках юридичної школи кон­ституційного права (Ю. Панейко, О.Д. Градовський, Г. Єллінек, П. Лабанд, X. Прейс тощо), зокрема теорія самоврядних одиниць як юридичних осіб, представники якої убачали у місцевому само­врядуванні не самостійний вид діяльності, а лише часткову замі­ну державної діяльності. З цього погляду, органи самоврядування виконують функції державної влади, але є органами не держави як особливої юридичної особи, а міської та неміської громади, провінції, територіальних та інших союзів. Так, Г. Єллінек вва­жав, що місцеве самоврядування — це явище політичне та є про­дуктом самообмеження держави. За Г. Єллінеком, громади мають подібно до держави територію, населення та самостійну владу. Але вони відрізняються від держави тим, що такій владі ніколи не належить первісне, не делеговане державою imperium. Будь-яка влада, яка належить громаді, є владою похідною, в тому числі право владарювання, дароване їй як індивідуальні права. Власне, право владарювання громади, за Г. Єллінеком, ніколи не е пер­винним правом. її територія є водночас державною територією, члени громади є підданими держави, влада її підпорядкована вла­ді держави¹.

Стверджуючи, що самоврядування творить частину державної адміністрації, Ю. Панейко вважав, що хоча природні підстави для самоврядування існували, без сумніву, в усі епохи державного життя, проте самоврядування, як правне поняття, постало лише тоді, коли стосунок монарха до підданих в абсолютній державі по­чав перетворюватися зі стосунку влади на правний стосунок, коли фізична одиниця поза приватними правами почала набувати пуб­лічні права і коли це становище одиниці супроти державної влади перенесено на існуючі колективи, передусім на громади. З момен­ту, коли конституційна правова держава силою своєї законодавчої влади зорганізувала для своїх цілей громадські об'єднання і вклю­чила їх у власний організм, постала інституція самоврядування в новітньому значенні; тим самим постала і наука про самовряду­вання².

На рубежі століть значну активність проявляли різноманітні анархо-синдикалістські теоретики і практики, які вбачали у само-

' Еллинек Г. Общее учение о государстве. Т.1: Право современного го­сударства. — СПб, 1908. — С.466, 475, 477, 478.

2 Панейко ю. Теоретичні основи самоврядування. — л., 2002. — с.15, 13.

врядуванні заперечення держави. Теоретики кінця XIX — почат­ку XX ст. були схильні вбачати у самоврядуванні насамперед ан­тидержавну сутність. Основоположником анархізму іноді вважа­ють У. Годвіна, однак він пропонував не негайне знищення держа­ви, що є наріжним постулатом анархізму, а мінімізацію її функцій з можливою подальшою ліквідацією. Засадничі положення анар­хізму були сформульовані у 40-ві роки XIX ст. П.Ж. Прудоном, який запровадив термін «анархія», та М. Штірнером. Політичну доктрину анархізму розробили М.О. Бакунін і П.О. Кропоткін. До відомих теоретиків цієї суспільно-політичної течії належать також Дж. Белделлі, Е. Реклю, Б. Такер, Д. Уоррен, К. Хесс та інші¹.

Спільним для ідеологів анархізму є критика капіталізму і про­голошення необхідності його заміни іншим ладом за умови лікві­дації держави. Державу вони вважали другою після церкви основ­ною помилкою людей. Будь-яка концентрація, централізація вла­ди проголошувалася несумісною зі свободою. Висловлювалися за­стереження і щодо переродження соціалістичної держави, в якій народні обранці та чиновники можуть зловживати службовим ста­новищем, посилаючись на «державний інтерес»².

Заперечення теоретиками анархізму держави тягнуло за собою невизнання нав'язаних зовні, хай навіть рамкових принципів ді­яльності вільних асоціацій та об'єднань індивідів, у тому числі й органів місцевого самоврядування. М.О. Бакунін, наприклад, вва­жав, що «експлуатація та управління, з яких перша дає засоби управляти та складає необхідну базу, так само як і мета будь-якого управління, яке у свою чергу гарантує та узаконює можливість експлуатації, є двома нероздільними сторонами того, що назива­ють політикою. З початку історії вони складали власно реальне життя Держав»³.