3 Енгибарян р.'в. Сравнительное конституционное право: Учебн. Пос. — м.,2005. —с.400.

ся і не виділяються. Непряма вказівка на них міститься в тій частині визначення, де говориться, що суспільні справи мають ви­рішуватися в інтересах місцевого населення.

По-друге, визначення місцевого самоврядування, яке передба­чене Хартією, досить прагматичне, оскільки воно не обмежується правом органів місцевого самоврядування самостійно приймати рішення, а й підкреслює реальну здатність це робити. Це надзви­чайно важлива риса в характеристиці місцевого самоврядування, яка передбачає, що про існування місцевого самоврядування мож­на говорити лише тоді, коли його політико-правова модель втілю­ється у життя. Ця ідея вкрай актуальна для оцінки місцевого са­моврядування, ефективності його дій у муніципальній дійсності.

По-третє, прагматизм визначення місцевого самоврядування в Хартії полягає й у тому, що на перше місце в прийнятті рішень по­ставлено органи місцевого самоврядування, а потім уже, так би мовити «факультативно», залежно від законодавства конкретних країн, передбачається участь населення в прийнятті рішень за до­помогою форм прямої демократії. Тобто первинним суб'єктом міс­цевого самоврядування, відповідно до Хартії, виступає не терито­ріальний колектив, а органи місцевого самоврядування. Прикла­дом конституційного відтворення цього концептуального підходу, є ст. 136 Конституції Республіки Болгарія, згідно з якою община є основною адміністративно-територіальною одиницею, в якій здій­снюється місцеве самоврядування, але громадяни беруть участь в управлінні общиною як через обрані ними органи місцевого само­врядування, так і безпосередньо шляхом референдуму та загаль­них зборів населення.

1 Батанов о.В. Місцеве самоврядування — інститут політичної системи України: теоретико-методологічні проблеми дослідження // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2004. — №1. — с.26.

Інший, більш ліберальний у своєму розумінні місцевого само­врядування, підхід закріплюється в Україні, у якій первинним су­б'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень на конституційному рівні визнається територіальна громада — жителі села чи добровільне об'єднання у сільську гро­маду жителів кількох сіл, селища та міста — які мають право са­мостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Кон­ституції і законів (ст. 140 Конституції України); у ст. 164 Консти­туції Республіки Польща основною одиницею територіального са­моврядування проголошується гміна. У зв'язку з цим протиріч­чям, ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування деякими державами, у тому числі й Україною, можна розглядати як своєрідний зовнішньополітичний компроміс між громадян­ським суспільством і політичною системою суспільства та євро­пейським співтовариством і його структурами¹.

Так, наприклад, Конституційний Суд Російської Федерації по­долав цю колізію однозначним чином, підкресливши, що Європей­ська Хартія місцевого самоврядування встановлює «мінімальні гарантії самостійності місцевого самоврядування. Конституція Російської Федерації та федеральні закони, розвиваючи положен­ня Європейської Хартії, закріпили більш високий, аніж це перед­бачено міжнародними зобов'язаннями Росії, рівень гарантій само­стійності місцевого самоврядування», який ні федеральна влада, ні суб'єкти Російської Федерації «не вправі занижувати або об­межувати».

По-четверте, концепція місцевого самоврядування, яка закла­дена в Європейській хартії місцевого самоврядування, передбачає можливість передачі державних і інших повноважень на місце­вий рівень за допомогою реалізації принципу єдності місцевих і державних інтересів: «Якщо повноваження делегуються органам місцевого самоврядування центральним чи регіональним орга­ном, органи місцевого самоврядування у міру можливості мають право пристосовувати свою діяльність до місцевих умов». Кон­цептуальні підходи до реалізації цього положення Хартії реалізо­вані у ст. 130 Конституції Республіки Хорватія, за якою окремі справи державного управління можуть бути на законних підста­вах передані до компетенції органів місцевого самоврядування; у ст. 132 Конституції Російської Федерації, згідно з якою органи місцевого самоврядування можуть наділятися законом окремими державними повноваженнями з передачею необхідних для їх здій­снення матеріальних та фінансових засобів; у ст. 150 Конституції Королівства Іспанія, у якій зазначається, що держава може пере­давати або делегувати автономним співтовариствам за допомогою видання органічного закону повноваження в галузях, які нале­жать до її компетенції, які за своїм характером можуть підлягати передачі або делегуванню. У цій нормі Основного Закону Іспанії також визначено, що закон у кожному випадку передбачає пере­дачу відповідних фінансових коштів, а також форми контролю, який зберігається за державою.

У ст. 143 Конституції України також закріплюється механізм забезпечення делегування органам місцевого самоврядування пов­новажень органів виконавчої влади: держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету в установленому законом порядку окремих загальнодержавних по­датків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

По-п'яте, важливе концептуальне та практичне значення має передбачене Хартією право органів місцевого самоврядування на пошук оптимальних структур управління і засобів, що відповіда­ють їхнім завданням, закріплюються у ст. 6 Хартії: «Без шкоди для більш загальних законодавчих положень органи місцевого самоврядування мають можливість визначати свої власні внутріш­ні адміністративні структури з урахуванням місцевих потреб і необхідності забезпечення ефективного управління». Тут реалізо­вано принцип свободи і самостійності органів місцевого самовря­дування у визначенні своєї організаційної структури, яка відпові­дає місцевим потребам. Так, наприклад, в Росії структура органів місцевого самоврядування визначається населенням самостійно (ст. 131 Конституції Російської Федерації).

По-шосте, колосальний потенціал мають положення ст. 8 Хар­тії, згідно з якою будь-який адміністративний нагляд за органами місцевого самоврядування може здійснюватися тільки згідно з процедурами та у випадках, передбачених конституцією або зако­ном. Такий нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядуван­ня, як правило, має на меті тільки забезпечення дотримання за­кону та конституційних принципів. Сприймаючи цей принцип, у ст. 125 Конституції Італійської Республіки зазначається, що контроль за законністю адміністративних актів області здійсню­ється в децентралізованій формі органом Держави у встановлено­му законами Республіки порядку та в його межах. В окремих ви­падках закон може допускати контроль по суті з єдиною метою — викликати шляхом мотивованого запиту новий розгляд рішення обласною радою.

По-сьоме, звертає на себе увагу положення ст. 10 Хартії, у якій визначаються стандарти співробітництва органів місцевого само­врядування, у тому числі й міжнародного. Зокрема передбачено, що органи місцевого самоврядування мають право, здійснюючи свої повноваження, співробітничати та в межах закону створюва­ти консорціуми з іншими органами місцевого самоврядування для виконання завдань, що становлять спільний інтерес. Право органів місцевого самоврядування бути членом асоціації з метою захисту і заохочення їхніх спільних інтересів, а також бути чле­ном міжнародної асоціації органів місцевого самоврядування ви­знається кожною державою. Так, відповідно до ст. 172 Конститу­ції Республіки Польща одиниці територіального самоврядування мають право об'єднуватися. Вони мають право вступати у міжна­родні об'єднання локальних і регіональних співтовариств, а та­кож співробітничати з локальними та регіональними співтовари­ствами інших держав. Згідно зі ст. 143 Конституції Республіки Словенія муніципалітети мають право вільно об'єднуватися з ін­шими муніципалітетами для утворення укрупнених органів або регіональних органів місцевого самоврядування для здійснення адміністративної влади та вирішення питань, що стосуються спільних інтересів.

Отже, можна зробити висновок, що Європейська Хартія місце­вого самоврядування як базовий документ у системі європейських стандартів місцевого самоврядування суттєвим чином впливає на діяльність суверенних держав та їх демократичних інститутів, підштовхуючи їх до коректування її змісту та компетенції, ство­рює нормативно-правові умови для розвитку локальної демократії та муніципалізму.