1 Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Со­юзу; Указ Президента України від 11 червня 1998 р. №615.

Основою регіональної інтеграції проголошується Європейська Хартія місцевого самоврядування, інші відповідні правові акти

Європейського Союзу та Ради Європи. Регіональна інтеграція пе­редбачає встановлення і поглиблення прямих контактів між окре­мими регіонами України та державами — членами і кандидатами у члени ЄС, їх розвиток у визначених у цій Стратегії напрямах для поступового перенесення основної ваги інтеграційного процесу з центральних органів виконавчої влади на регіони, до органів міс­цевого самоврядування, територіальних громад і, зрештою, як­найширшого залучення громадян України.

Отже, Україні необхідно підвищувати відповідність своєї зако­нодавчої бази праву Європейського Союзу, принципам верховен­ства права, а також будувати життєздатну демократичну державу. Є досвід Польщі, скандинавських країн, які мають позитивні до­сягнення в плані адміністративно-територіального устрою, станов­лення дієздатного місцевого самоврядування. Інтеграція України в європейську спільноту можлива лише через розвиток у нашій державі самодостатніх, сильних територіальних утворень на заса­дах європейських стандартів місцевого самоврядування та локаль­ної демократії.

Слід зазначити, що використання міжнародно-правових норм і стандартів у процесах конституціоналізації та муніципалізації суспільного життя та демократичного устрою, у ході формування муніципального права та нормативного регулювання організації та функціонування місцевого самоврядування у зарубіжних краї­нах є дуже своєчасним. Інтеграція цих держав у світове співтова­риство накладає на них певні обов'язки з реалізації своїх міжна­родно-правових зобов'язань не тільки на міжнародній арені, а й усередині кожної країни. На ці процеси суттєво впливає наявність або відсутність фінансово-економічних умов і політичної вол і, особ­ливості менталітету народу, рівень правосвідомості та загальної правової та муніципальної культури, історичні традиції тощо.

§ 2. Європейська хартія місцевого самоврядування

Найбільшого значення серед міжнародних стандартів місцевої демократії має Європейська хартія місцевого самоврядування, реа­лізація положень якої у національних демократіях стала одним з найбільш актуальних та, одночасно, проблемних питань, що, абсо­лютно логічно, віддзеркалюється на стані розвитку місцевого са­моврядування, механізмі здійснення відповідних внутрішніх фун­кцій держави у сфері місцевого і регіонального розвитку тощо.

У теорії європейського права Хартія — це багатостороння угода публічного права, що передбачає виконання державою-стороною взятих на себе зобов'язань (ст. 12 Хартії). Правовим простором упровадження Хартії є конституційне й інші галузі національного права держави, а політичним полем її реалізації — державна ре­гіональна та муніципальна політика.

Метою Європейської хартії місцевого самоврядування є ком­пенсування браку спільних європейських стандартів оцінки та за­хисту прав органів місцевого самоврядування, які є найближчими до населення, та надання їм можливості для ефективної участі в процесі прийняття рішень щодо їх безпосереднього оточення. Хар­тія зобов'язує сторони застосовувати основні правила, які гаранту­ють політичну, адміністративну та фінансову незалежність орга­нів місцевого самоврядування.

Таким чином, це є демонстрацією на європейському рівні полі­тичної волі надати практичної значущості на всіх рівнях територі­ального управління принципам захисту демократії, виробленим під час створення Ради Європи, яка вважає своїм завданням забез­печення дотримання засад європейської демократії та захист прав людини в найширшому розумінні цього поняття.

Звідси привертає на себе увагу основна позиція держав — чле­нів Ради Європи, яка полягає в тому, що органи місцевого само­врядування складають одну з основ будь-якого демократичного устрою. Вони також вважають, що право громадян брати участь в управлінні суспільними справами не тільки належить до демокра­тичних принципів, але воно може бути безпосередньо здійснене саме на місцевому рівні.

Основоположне значення має і положення, яке міститься у ст. 2 Хартії, яка передбачає необхідність законодавчого закріплення принципів місцевого самоврядування, бажано у конституції дер­жави.

Головний суб'єкт реалізації Хартії — суверенна держава. Хар­тія є реально діючим правом, яке впроваджується через різні моде­лі політико-правового регулювання. Звідси колосальний концеп­туальний та прагматичний потенціал має ст. З Хартії, що містить визначення місцевого самоврядування і включає основні підходи і принципи автономії місцевих влад й їхні взаємовідносини з дер­жавою, на території якої діє інститут місцевої демократії. Так, в Україні офіційний переклад Європейської Хартії місцевого само­врядування виходить з того, що місцеве самоврядування означає «право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення», причому це право «здійснюється радами . або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуван­ням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозво­ляється законом».

Тому варто звернути увагу на різницю в офіційних та різнома­нітних авторських перекладах положень Хартії в Україні¹ та за­рубіжних країнах², причому такі різночитання не можна вважати звичайними, оскільки на основі тих чи інших варіантів перекладу складаються і неоднакові концептуальні державні установлення в розумінні та організації місцевого самоврядування.

Відзначимо, що в оригіналі Європейської Хартії мова йде про des af f aires publiques, або public af f airs, що дослівно означає « пуб­лічні справи». Ця формула у деяких перекладах розуміється, як «право та реальна здатність органів самоврядування регламенту­вати значну частину державних справ», що доволі коректно, якщо не забувати про політичний (публічний) характер самої держави. Таке формулювання варто розглядати як виважений компроміс між різними — більш «громадівським» та більш «одер-жавленим» — практиками самоврядування в Європі. З одного боку, вона підкреслює підзаконний характер місцевого самовря­дування, тобто de facto суверенітет держави, з іншого — право на регламентацію значної частини загальнозначущих функцій, тоб­то самостійність місцевого самоврядування не тільки у виконан­ні, а й у нормативному правовому регулюванні³.

Концептуальна характеристика місцевого самоврядування, яка дається у цій нормі Європейської хартії місцевого самоврядуван­ня, має велике значення, особливо у контексті вже цитованої дру­гої статті цього документа. Адже, по-перше, звертає на себе увагу те, що в основі Хартії лежить державна теорія місцевого самовря­дування. Це випливає насамперед із того, що органи місцевого са­моврядування мають регламентувати, тобто фактично реалізову­вати значну частину суспільних (у інших перекладах — публіч^ них, державних) справ. Отже, питання місцевого значення як спе­цифічний об'єкт локальної демократії у документі не вйзначають-

¹ Гірняк М. Європейська хартія місцевого самоврядування в Україні: питання реалізації та контролю. — Львів, 2005; Корнієнко М.І. Муніци­пальне право України. Концептуальні та організаційно-правові питан­ня. — К., 2005. — С.30-35; Кравченко В. Концепція місцевого самовря­дування в Європейській хартії місцевого самоврядування та в Конституції України // Самостійність місцевих влад та розподіл повноважень між ними: організація місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування: Матеріали міжнар. конф., м. Київ, 11-12 червня 2002. — К., 2002. С.198-206 та ін.

² Дмитриев Ю., Тарасов О. Европейская Хартия местного самоуправле­ния и российское законодательство // Право ижизнь.. — 1997. — №12. — С.162-172; Замотаев А.А. Местное самоуправление: основные понятия и термины. — М., 1999. — С.16-20; Маклаков В.В. Европейская Хартия местного самоуправления // Реформы местного управления в странах За­падной Европы. — М., 1993. — С.111-124 та ін.