1. робки, прийняття та впровадження в практику місцевого самоврядування // Розвиток місцевої демократії: забезпечення прав громадян на здійснення місцевого самоврядування: Збірн. матер, конфер. (21-22 грудня 1998 p., Київ). — К., 1999. — С.21-33; Місцеве самоврядування в Україні: історія, сучасність, перспективи розвитку. Навч. посібн. / Кравченко В.В., Крав­ченко Н.В., Лисюченко В.П., Негода В.А та ін. — К., 2000. — С.45-56; Савченко Д.А., Шугрина Е.С., Горожанин В.А. Понятие и виды местного нормотворчества. Устав муниципального образования. — Новосибирск, 1997. — 29 с; Шугрина Е.С. Муниципальное право. — М., 1999. — С. 114-121 та ін.

   1 Шугрина е.С. Муниципальное право. — м., 1999. — с.114-115.

   наявність особливого суб'єкта, який встановлює або від імені якого він приймається. Як такий суб'єкт виступає місцеве насе­лення;

2. установчий характер. Як акт установчого характеру, статут надає юридичний, правовий статус фактично сформованим або відносинам по самоврядуванню місцевої спільноти, які ще форму­ються. Установча природа статуту має свій прояв і в тому, що не­має такої норми, яка приймається органами місцевого самовряду­вання або територіальною громадою, яка не може бути включеною в статут за ознакою невідповідності нормам, які приймаються ор­ганами або місцевою спільнотою;

3. повний та всеохоплюючий характер правового регулювання. Статут регулює відносини, які торкаються усіх сторін, усіх сфер життя територіальної громади, що потенційно можуть виникнути на місцевому рівні;

4. вища юридична сила щодо інших локальних актів, які при­ймаються безпосередньо територіальною громадою або в системі органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Це означає, що всі акти, які приймаються органами місцевого самоврядуван­ня або територіальною громадою, безпосередньо повинні відпові­дати статуту, закладеній в нього концепції, принципам і нормам;

5. основа для подальшої локальної нормотворчості. Статут, на­віть будучи кодифікованим актом, природно, не може врегулюва­ти всі відносини, які виникають на місцевому рівні. Тому для реа­лізації статуту необхідно прийняти інші, додаткові, місцеві нор­мативно-правові акти;

6. особливий порядок прийняття статуту, а також внесення в нього змін та доповнень;

7) є одним із правових засобів, який забезпечує реалізацію са­мостійності місцевого самоврядування.

Усе більше місце в системі джерел муніципального права Укра­їни мають міжнародно-правові акти з числа тих, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України. До них належать зокрема, Європейська Хартія місцевого самоврядування, прийня­та Радою Європи 15 жовтня 1985 року. В цій Хартії визначаються конституційні і законодавчі основи місцевого самоврядування, по­няття місцевого самоврядування, сфера компетенції місцевого са­моврядування; передбачається відповідність адміністративних структур і засобів завданням органів місцевого самоврядування, адміністративний контроль за діяльністю органів самоврядуван­ня, право місцевих органів самоврядування на об'єднання та ряд інших положень.

Слід зазначити, що акти міжнародного права, які зачіпають питання організації муніципальної влади, можуть бути джерела­ми муніципального права в юридичному значенні цього поняття. Однак цим не вичерпується їх вплив на вітчизняне місцеве само­врядування. Доктрина організації муніципальної влади, яка була обрана в Україні на сучасному етапі, формувалася під значним впливом міжнародного права. Загальновизнані у демократичних державах правові стандарти ще до їх офіційного включення у ві­тчизняну правову систему стали важливою складовою частиною правової ідеології. На початку 1990-х років. Парламентська Асамблея та Комітет Міністрів Ради Європи заявили, що нові кан­дидати на вступ у Раду Європи повинні взяти на себе зобов'язання підписати та ратифікувати Європейську хартію місцевого само­врядування одночасно з рядом інших ключових конвенцій. Украї­на, вступивши у Раду Європи, взяла на себе зобов'язання ратифі­кувати цей документ.

Водночас не треба вважати, що правові основи вітчизняного міс­цевого самоврядування були нав'язані ззовні, будувалися виключ­но за шаблонами Ради Європи. Конституційно-правова модель міс­цевого самоврядування в Україні не сприйняла закладені у Євро­пейській хартії місцевого самоврядування принципи механічно (хоча сама Хартія була ратифікована Україною у повному обсязі без будь-яких застережень), а творчо переосмислила їх, за деякими параметрами суттєво підняла рівень нормативного оформлення му­ніципальної демократії. У цілому було збережено дух цього акта міжнародного права, але вітчизняне конституційне законодавство з достатнім ступенем оригінальності адаптувало його на українську дійсність, зокрема у частині визнання первинним суб'єктом муні­ципальної влади територіальну громаду.

Слід зазначити, що система джерел муніципального права не обмежується лише зазначеними актами. Еволюційні процеси роз­витку й удосконалення поняття джерела муніципального права тривають. Це знаходить свій прояв у розширенні традиційного кола як історичних типів джерел муніципального права, так і су­часних джерел права, серед яких, як правило, провідне місце посі­дає нормативно-правовий акт. Але процеси новації держави, ста­новлення розвиненого громадянського суспільства викликають до життя якісно нові джерела права, до яких передусім належить нормативний договір, що стає головною юридичною формою, яка визначає права та обов'язки суб'єктів¹.

Як указується у сучасних дослідженнях із проблем місцевого самоврядування, муніципальній практиці зарубіжних країн три­валий час відоме таке джерело права, як договір. Із урахуванням особливостей муніципального права (високого рівня децентраліза­ції та диспозитивності його норм та інститутів) можна говорити про важливу роль нормативних договорів як джерел муніципаль­ного права. Мова йде про нормативно-правові договори, однією зі сторін яких виступають суб'єкти місцевого самоврядування².

Серед цих договорів до джерел муніципального права належать лише договори та угоди, які містять муніципально-правові норми та які укладені на місцевому рівні. Як свідчить світовий досвід, їхнє значення зумовлене насамперед можливістю взаємного деле­гування на договірній основі повноважень місцевого самовряду­вання та органів державної влади; договірними формами перероз­поділу повноважень між різними органами територіальних гро­мад; утворення асоціацій, муніципальних союзів та інших об'єд­нань органів місцевого самоврядування з передачею певних повно­важень органам цих асоціацій та союзів. Цими договорами можуть визначатися також взаємовідносини органів місцевого самовряду­вання з підприємствами, установами та організаціями, які не є об'єктами муніципальної власності тощо³.

Цими джерелами можуть бути договори муніципальних орга­нів між собою, з місцевими органами виконавчої влади, з органа­ми місцевого самоврядування зарубіжних країн, з громадськими організаціями щодо співробітництва, розмежування повнова­жень, вирішення конфліктів, виконання публічних зобов'язань тощо. У країнах так званої перехідної демократії більш пошире­ними є традиції неформального муніципального договірного пра­ва. Тут, як правило, неписані угоди органів та, особливо, посадо­вих осіб місцевого самоврядування визначають механізми реалі­зації або нереалізації законів і підзаконних актів. Тому узгоджен­ня питань реалізації нормативно-правових актів органами і поса-довими особами місцевого самоврядування у цих країнах нерідко