1 Кокошкин ф.Ф. Русское государственное право. — м., 1908. — с.47.

2 Морозова л.А. Теория государства и права: Учебн. — м., 2002. — с.67.

3 Політологія: Підручник / За ред. О.В. Бабкіної, в.П. Горбатенка. — к., 2001. —с.211.

ціальні конфлікти або державну політику, насамперед йдеться про події та процеси у політичному житті тієї чи іншої держави, відпо­відальність за них певних людей або соціальних інститутів. У цьо­му, власне і полягає важливе значення аналізу влади у ході дослі­дження форм діяльності територіальних громад як основи народо­владдя на локальному рівні.

По-третє, поняття влади відіграє важливу роль в аналізі соці­ально-політичних змін, джерел трансформації та розвитку су­спільства. «Влада» вказує на зв'язок між соціальними подіями та індивідуальними або груповими діями, сприяючи тим поясненню еволюції соціальних процесів, наприклад, еволюції політичних режимів, бюрократизації державної системи, руху до демократії, у тому числі у формі інституціоналізації муніципальної влади. «Влада» не тільки передбачає можливість змін у соціальній систе­мі, вона робить зрозумілим, чому ті чи інші політичні події відбу­ваються або не відбуваються¹. Тобто як і чому відбувається не лише визнання місцевого самоврядування як виду публічної влади, а й яким чином, у яких формах територіальні громади реалізують або потенційно можуть реалізувати свою самоврядну активність.

¹ Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ. — М.: Российская по­литическая энциклопедия (РОССПЭН), 2001. — С.12-13.

² Выдрин И.В. Местное самоуправление в Российской Федерации: от идеи к практике (конституционно-правовой аспект). — Екатеринбург, 1998. — С.6.

Таким чином, поняття влади є важливим інструментом по­яснення та дослідження місцевого самоврядування та форм діяль­ності територіальних громад як його первинних суб'єктів, основ­них носіїв його функцій і повноважень. Також, необхідність у концептуальних дослідженнях влади для розуміння сутності та політико-правової природи форм народовладдя у місцевому само­врядуванні визначається принаймні такими обставинами. По-пер­ше, всі наявні концепції влади не є вільними від недоліків: неко­ректність дефініцій, непослідовність у викладенні, заідеологізова­ність, суперечливість у логіці побудови поняття, нерівномірна роз­робка проблемного поля. Не всі теорії влади можна однозначно перенести на муніципальну матерію. Іноді у кратології, — науці про владу, — взагалі місцеве самоврядування не ототожнюється із владою. Так, І.В. Видрін розглядає місцеве самоврядування як со­ціальну ідею², відмічаючи, що призначення останньої полягає у виконанні нею особливих пізнавальних функцій, оскільки ідея дає первинні відомості про місцеве самоврядування. Вона відобра­жає те суттєве, що властиве цьому інституту в різні конкретно-іс­торичні періоди, те повторюване, що характерне для країн, які ви­знають його. Інакше кажучи, в ідеї сконцентровані загальні та осо­бливі елементи будь-якої системи місцевого самоврядування в їх динаміці.

По-друге, за наявності значної кількості літератури з цієї проб­лематики можна виділити вже не так багато праць, які спеціально присвячені концептуальному аналізу влади в цілому та влади міс­цевого самоврядування (муніципальної влади) зокрема, містять усебічне дослідження самого поняття¹. Переважає розгляд окре­мих аспектів влади без аналізу усього спектра проблем, які стосу­ються змісту поняття. Тому, з точки зору концептуального аналізу публічної влади територіальної громади, у тому числі форм її здій­снення, сучасні дослідження проблем влади в цілому мають фраг­ментарний характер. Більше того, що стосується вітчизняної тра­диції, варто зазначити, що далеко не всі праці (особливо написані у 70-80-ті роки XX ст.) відповідають сучасним стандартам науково­го пошуку. Вітчизняна наука визначала владу головним чином на макрополітичному рівні, ототожнювала її з державною або полі­тичною владою, обґрунтовувала її класову природу та зумовленість характером панівних економічних відносин. Крім того, тема влади належала до найбільш ідеологізованих фрагментів радянського суспільствознавства. Такі підходи достатньо важко застосовувати в процесі осмислення місцевого самоврядування як самостійного виду публічної влади — муніципальної влади, а також форм її здій­снення — форм діяльності територіальних громад.

По-третє, в міру накопичення соціального досвіду, демократи­зації публічно-владних відносин та диференціації влади по верти­калі та горизонталі існує потреба у зміні та уточненні навіть най­більш успішних спроб концептуалізації влади. Необхідність усе­бічного наукового аналізу влади з позицій реалістичної школи права перебуває у динамічному характері муніципально-правово­го знання, яке має прояв у його перманентному оновленні, реагу­ванні на стрімкі зміни в місцевому самоврядуванні; Такими є основні причини, які змушують у контексті дослідження форм ді­яльності територіальних громад звернути увагу ца концептуальні проблеми влади взагалі.

Також важливе методологічне значення для розкриття політи-ко-правової природи основних форм участі громадян — членів те­риторіальних громад у здісненні місцевого самоврядування як форм їх волевиявлення, народовладдя у місцевому самоврядуван­ні відіграє аналіз поняття «безпосередньої демократії» та визна­чення «форм безпосередньої демократії».

Теоретична конструкція поняття «безпосередньої демократії» у своєму первинному розвитку завжди визначалася через конкрет­но-історичний процес. Останній, у свою чергу, визначався через структуру влади і владних відносин у конкретно-історичному ета­пі розвитку суспільства, з якого виникає держава, демократія, а ¹ Баймуратов М.О., Григор'єв В.А. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення й розвитку в Україні. — Одеса, 2003.

згодом і безпосередня демократія як її складова. Звідси стає зрозу­мілим, що всі вихідні елементи безпосередньої демократії (тобто її форми) походять від соціальної сутності народного суверенітету, його розуміння, меж та критеріїв визнання народу єдиним джере­лом та носієм влади.

У радянський період розуміння безпосередньої демократії було ускладнено ідеологічною заангажованістю, що існувала в тогочас­ній науці конституційного права. Ототожнення суспільних і дер­жавних інтересів¹ часто призводило до віднесення різноманітних елементів політичної системи до форм прямого народовладдя (со­ціалістична революція, з'їзди і наради трудящих², система народ­ного контролю³, «комсомольський прожектор», колективно-дого­вірні відносини⁴, листи до керівних державних органів та редакцій газет, на радіо і телебачення, раціоналістичні пропозиції, соціа­лістичні змагання та комуністичні суботники⁵, а також діяльність комсомолу, профспілок та громадських організацій⁶, народні дру­жини, квартальні і домові комітети, ради сприяння житловому і культурно-господарському будівництву, жіночі ради, батьківські комітети, ради пенсіонерів⁷ і т.д. Крім того, намагання поєднати елементи безпосередньої і представницької демократії⁸ нерідко призводила до ототожнення безпосередньої демократії з системою рад всіх рівнів.

¹ Див.: Иванов В.А. Как наш народ управляет своим государством. — Л., 1962 —С.47.

² Див.: Коток В.Ф. Съезды и совещания трудящихся — формы непо­средственной демократии. — М.: Юрид. Литература, 1964 — 104 с.

³ Барабашев Г.В. Непосредственная демократия в системе социалисти­ческого самоуправления народом // Политическое самообозревание. — 1985. — №9. — С.28-40.; Песиков М., Крапчин И. Демократия для всех. — Орловское книжное издательство, 1962 — С. 18.

⁴ Головко A.A. Конституция подлинного народовластия. — Минск, 1979. — 156 с; Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социа­листических Республик. Принята на внеочередной седьмой сессии Верхо­вного Совета СССР девятого созыва 7 октября 1977 г. — М., 1977 г. Типо­графия ордена Трудового Красного Знамени издательства ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия», 62 с.

⁵ Крыжантовская Т.И. Представительная и непосредственная демо­кратия развитого социалистического общества; Автореферат дис. ... канд. юрид. наук. — М., 1982. — 15с.

⁶ Агешин Ю.А., Кузьмин Э.Л. Подленное народовластие и демократия для избранных. — М.: Знание,1987. — 64 с.

⁷ Песиков М., Крапчин И. Демократия для всех. — Орловское книжное издательство, 1962 — С.16.

⁸ Ленин В.И. Собр. соч. — Т.26. — С.79.

У юридичній літературі немає єдності в тлумаченні поняття безпосередньої демократії. Науковці визначають її по-різному.

Найбільшого поширення у вітчизняній науці, мабуть, набуло ви­значення, дане В.Ф. Котоком, який під безпосередньою демокра­тією в соціалістичному суспільстві розумів ініціативу і самодіяль­ність народних мас у керуванні державою, їхнє пряме волевияв­лення при виробленні і прийнятті державних рішень, а також пряму участь у проведенні цих рішень, у здійсненні народного контролю¹.

На думку Н.П. Фарберова, «пряме народовладдя означає пряме волевиявлення народних мас при виробленні і прийнятті держав­них рішень, а також їхня пряма участь у проведенні цих рішень у життя, у здійсненні народного контролю»².

Існує ряд інших визначень безпосередньої демократії. Так, P.A. Сафаров розглядав безпосередню демократію як пряме здій­снення народом функцій законодавства й управління³. Г.Х. Шах­назаров розумів під безпосередньою демократією порядок, при якому рішення приймаються на основі прямого і конкретного во­левиявлення всіх громадян⁴. В.Т. Кабишев вважав, що пряме на­родовладдя — це особиста участь громадян у здійсненні влади при виробленні, прийнятті і реалізації державних рішень⁵.

Усі ці визначення певною мірою доповнюють одне одного, од­нак, поряд з позитивними рисами, мають і деякі недоліки. Так, ви­значення В.Ф. Котока і близькі до нього визначення В.Т. Кабише-ва і М.П. Фарберова мають занадто загальний характер, а визна­чення P.A. Сафарова і Г.Х. Шахназарова, навпаки, трохи обмежу­ють сферу поширення безпосередньої демократії порівняно з дій­сним положенням. Особливо це відчувається при спробі адаптувати ці визначення на форми безпосереднього народовладдя у місцево­му самоврядуванні.

Так, М.М. Степанов відзначав вузькість рамок трактування розглянутого поняття P.A. Сафаровим, однак і представлене М.М. Степановим як панівне серед державознавців визначення не відрізняється чіткістю: «Безпосередня демократія в СРСР є не тільки пряме виконання народом функцій законодавства і управ­ління, а й особиста участь мас у здійсненні державних функцій

¹ Коток В.Ф. Проблемы развития непосредственной демократии в Со­ветском государстве. — М., 1965. — С.З.

² Фарберов Н.П. Демократия развитого социалистического общест­ва. — М., 1975. —С.9.

³ Сафаров P.A. Развитие непосредственной демократии в СССР // Во­просы политической организации советского общества в период разверну­того строительства коммунизма. — М., 1962. — С. 237, 241.

⁴ Шахназаров Г.Х. Социалистическая демократия. — М., 1974. — С.137.

⁵ Кабышев В.Т. Прямое народовластие в Советском государстве. — Са­ратов, 1974. — С.4.

радянської представницької системи і всіма підзвітними Радам органами»¹. Недостатньо повними, можна визнати й деякі інші визначення безпосередньої демократії, наприклад, визначення В.А. Сівова, який вважає, що пряма демократія є владним воле­виявленням народу — носія суверенітету, яке виявляється в ба­гатьох сферах соціального керування державою і суспільством²; І. Сентпера, який трактував безпосередню демократію як здій­снення народом функцій законодавства, управління, суду³, чи досить поширені формулювання типу: «пряма участь народних мас у рішенні справ держави і суспільства»⁴.

Методологічно вразливим із сучасних позицій вважається й твердження про те, що «безпосередня демократія — це суспільні відносини, у рамках яких здійснюється широкий комплекс засобів участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, у результаті чого воля громадянина (колективу) безпосередньо, тоб­то без обов'язкової допомоги обраних (призначених) до державних органів представників впливає на формування державної політики і її здійснення, а також творить представницьку систему СРСР і впливає на її функціонування»⁵.

¹ Степанов Н.М. Политическая организация советского общества. — М., 1967. — С.130.

² Советское конституционное право. — Л., 1975. — С. 116.

³ Сафаров P.A. Развитие непосредственной демократии в СССР // Во­просы политической организации советского общества в период разверну­того строительства коммунизма. — М., 1962. — С.11.

⁴ Мурашин А.Г. Непосредственная демократия в социалистическом обществе: функции и механизм действия. — К., 1985. — С.13.

⁵ Чудаков М.Ф. Правовые проблемы участия личности в осуществле­нии непосредственной демократии в СССР. — X., 1982. — С.35.

⁶ Киров В.Ц. Парадоксы государственной власти в гражданском обще­стве. — М., 1992. — С.167.

⁷ Фарберов Н.П. Марксистско-ленинская концепция социалистиче­ской демократии // Проблемы теории социалистического государства и права. — М., 1977. — С.9.

Народ, володіючи державною владою у всій її повноті, не відчу­жує її від себе, навпаки, він створює надійні механізми, за допомо­гою яких може висловити, виходячи з власного розуміння своїх інтересів, думки щодо доцільності і результативності здійснення державної влади її інститутами: народ завжди вільний внести ко­рективи в систему влади, у її функціонування і спрямованість⁶. Подібний акцент може викликати заперечення, оскільки пряме правління прийнято розглядати як самостійний спосіб здійснення державної влади. У літературі відзначалося, що з погляду змісту будь-яка демократія безпосередня, тому що суверенітет народу належить йому. А про представницьку і безпосередню демократію йшлося з погляду політичної форми демократії, а не її сутності⁷.

Характерними рисами безпосередньої демократії, як свідчить аналіз наукової літератури, є: пряме волевиявлення громадян¹; єд­ність волі і суб'єкта її вираження; особливе коло суб'єктів політич­них відносин, суб'єктів права її вираження²; участь громадян у прийнятті рішень, у здійсненні влади від свого імені³. Право на безпосереднє волевиявлення надається кожному громадянину, що володіє правоздатністю, на підставі громадянства, проживання на відповідній території, членства в трудовому колективі, громад­ській організації, які досягли визначеного віку. У прийнятті рі­шень за допомогою інститутів безпосередньої демократії можуть брати участь особи, які входять до складу суб'єкта безпосередньої демократії, по кожному питанню, яке певний суб'єкт має право безпосередньо вирішувати, чи брати участь у його вирішенні⁴.

На думку В.В. Комарової, безпосередня демократія — це «су­спільні відносини, які виникають у процесі рішення певних пи­тань державного і суспільного життя суб'єктами державної влади, шляхом безпосередньо владного волевиявлення, які підлягають загальному виконанню (у масштабах розв'язуваного питання) і не потребують будь-якого затвердження»⁵. Однак навряд чи можна по­годитися і з тим, що головна ознака безпосередньої демократії — це «певний результат, певний вплив на державно-правову сферу, що є результатом діяльності громадян, які не є професійними держав­ними чи службовцями, не обраними для виконання державних функцій, тобто не є депутатами»⁶. Час визначив нову ознаку безпо­середньої демократії, надзвичайно актуальну нині, — співвідно­шення волі народу і сформованого їм органу влади, а також регу­лятивну функцію в системі соціального управління, сконструйо­вану на принципах представницького правління і народного суве­ренітету.

¹ Кудинов H.A. Советская демократия и ее формы // Развитие совет­ской демократии и укрепление законности. — Минск, 1961. — С. 8; Бара-башев Г.В., Шеремет К.Ф. Советское строительство. — М., 1974. — С.411; Григорян Л.А. Народовластие в СССР. — М., 1972. — С. 244.

² Кудинов H.A. Вопросы непосредственной демократии // Проблемы совершенствования советского законодательства и деятельности государ­ственных органов. — Минск, 1969. — С.25; Безуглов A.A. Суверенитет советского народа. — М., 1975. — С.178.

³ Кудинов H.A. Вопросы непосредственной демократии // Проблемы совершенствования советского законодательства и деятельности государ­ственных органов. — Минск, 1969. — С. 28.

⁴ Суворов В.Н. Формы непосредственной демократии в развитом социа­листическом обществе // Конституция СССР и вопросы теории советского государственного права. —■ М., 1981. — С.41-42.

⁵ Комарова В.В. Формы непосредственной демократии в России. — М., 1998. — С.18.

⁶ Чудаков М.Ф. Правовые проблемы участия личности в осуществле­нии непосредственной демократии в СССР. — X., 1982. — С.36.

Означені підходи, незважаючи на їх іноді протилежний харак­тер, або архаїчність деяких ознак чи атрибутів, на яких акцентує увагу той чи інший дослідник, мають велике значення у ході до­слідження політико-правової природи безпосереднього народо­владдя в сучасній Україні та таких його форм, як види (форми) ді­яльності територіальних громад.

Слід зазначити, Конституція України традиційно поділяє демо­кратію (народовладдя) на безпосередню і представницьку. Але на відміну від попередніх конституцій чинна Конституція, по-перше, пріоритетною формою (видом) демократії визнає безпосередню, що є цілком логічно, закономірно, реально. Адже безпосередня де­мократія — це природне право народу, вона з'явилася раніше за представницьку. Рішення інститутів представницької демократії, як правило, можуть бути скасовані актами безпосередньої демо­кратії, а акти безпосередньої демократії не потребують якогось за­твердження. Шляхом безпосередньої демократії приймаються, на­самперед, найважливіші нормативно-правові акти: конституції, закони щодо внесення до них змін та інші правові акти, які безпо­середньо висловлюють волю народу як акти і норми прямої дії.

По-друге, чинна Конституція України визначає не лише місце безпосередньої демократії в системі демократії, тобто в системі по­літичної влади народу, а й її суть, зміст і форми. Так, за своєю сут­тю безпосереднє народовладдя відповідно до положень Конститу­ції (ст.ст. 5, 36, 69 та ін.) є, насамперед, прямим волевиявленням народу (народним волевиявленням), зокрема шляхом таємного го­лосування, або волевиявленням, вираженням волі через політичні партії, засоби масової інформації та інші складові механізму без­посередньої демократії, які сприяють формуванню та вираженню політичної волі громадян. Тобто безпосереднє народовладдя — це самостійна реалізація народом власної волі щодо власних інтере­сів, власної долі (в цілому чи щодо частини суспільства або окре­мих осіб) або щодо інших народів і держав за їхньою згодою при сприянні політичних партій, "їхніх блоків, інших складових меха­нізму безпосередньої демократії або без них.

По-третє, надзвичайно важливим для розуміння суті безпосе­реднього народовладдя є врахування того, що відповідно до змісту Конституції безпосереднє народовладдя як волевиявлення народу може здійснюватися як народом у цілому, так і його певними ча­стинами або спільнотами. Насамперед і головним чином безпосе­реднє народовладдя здійснюється шляхом волевиявлення Україн­ського народу в цілому, зокрема в разі проведення парламентських і президентських виборів, всеукраїнських референдумів тощо. Але офіційним волевиявленням народу, водночас, вважається: волеви­явлення окремих спільностей (територіальних громад, трудових колективів тощо), зокрема, місцеві вибори і референдуми є воле­виявленням територіальних громад і нерідко називаються проява­ми локальної, місцевої демократії, є формами діяльності цих гро­мад та інструментом реалізації муніципальної влади.

Наведене свідчить, що за своєю суттю безпосередня демократія є безпосереднє (абсолютно чи відносно) волевиявлення всього на­роду або його частини.

По-п'яте, за своїм змістом безпосереднє народовладдя відповід­но до Конституції України — це формування органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 71), прийняття законів та інших рішень загальнонаціонального (загальнодержавного) або місцевого значення (ст.ст. 72-74), гарантування (охорона) консти­туційного ладу (ст. 5), захист суверенітету та територіальної ціліс­ності України, забезпечення її економічної та інформаційної без­пеки (ст. 17) тощо. Тобто практично змістом безпосереднього на­родовладдя є всі загальносуспільні функції та функції окремих спільностей, які входять до політичної системи суспільства та си­стеми конституційного ладу в цілому, питання внутрішньої і зов­нішньої політики, економічні, соціальні, культурні, екологічні та інші питання.

Отже, безпосередню демократію можна визначити як безпосе­реднє волевиявлення всього народу або його частини з метою здій­снення суспільних функцій шляхом виборів, референдумів або ін­шими, не забороненими Конституцією і законами формами.

По-шосте, засади безпосередньої демократії, як правило, визна­чаються Конституцією, оскільки вони є пріоритетною складовою частиною конституційного ладу України (зокрема її суспільного ладу), насамперед його політичної системи¹.

¹ Погорілко В.Ф. Конституційно-правові основи безпосередньої демо­кратії в Україні // Антологія української юридичної думки. В 10 т. / Ред-кол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Том 10: Юридична наука незалеж­ної України. — К.: Юридична книга, 2005. — С.282.

Суть безпосередньої демократії найбільш повно відбивається в її принципах як основних засадах її здійснення. Вони опосередко­вують різні властивості, аспекти волевиявлення народу, законо­мірності його функціонування (дії) та розвитку. Так, як правило загальними принципами безпосередньої демократії вважаються такі принципи, принцип суверенності народу; принцип єдино­владдя народу; принцип повновладдя народу; принцип безпосе­реднього волевиявлення народу; принцип поєднання безпосе­редньої і представницької демократії; принцип пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; принцип полі­тичного плюралізму; принцип конституційності та законності; принцип загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя; принцип га-рантованості безпосереднього народовладдя.

Слід зазначити, що на рівні територіальних громад, тобто тери­торіальних спільностей, ці принципи певною мірою збагачуються, видозмінюються. Зокрема, за Законом України «Про місцеве са­моврядування в Україні» (ст. 4) основними принципами місцевого самоврядування є: народовладдя; законність; гласність; колегіаль­ність; поєднання місцевих і державних інтересів; виборність; пра­вова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність в ме­жах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвіт­ність та відповідальність перед територіальними громадами їх ор­ганів та посадових осіб; державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування; судовий захист прав місцевого самоврядування.

Отже, концептуальне осмислення політико-правової природи основних форм участі громадян у здійсненні місцевого самовряду­вання в Україні через призму категорій «влада», «демократія», «безпосереднє народовладдя» та тісно пов'язаними з ними понят­тями, а також фактичне існування і законодавче закріплення різ­номанітних форм діяльності територіальних громад є свідченням поступового, хоча й вкрай суперечливого, становлення муніци­пальної влади як самостійного виду публічної влади, широкої ло­кальної децентралізації влади у державі, доповненням її внутріш-ньомуніципальною децентралізацією, що виявляється розвитком і вдосконалюванням громадських засад у діяльності територіаль­них громад і розкріпаченням самодіяльної активності членів та­ких співтовариств — жителів певних територій, об'єднаних у те­риторіальну громаду.

Також становлення і розвиток форм діяльності територіальних громад в Україні є дуже актуальними проблемами у становленні демократії в цілому, безпосередньої демократії зокрема та насампе­ред, та функціонуванні самого інституту місцевого самоврядуван­ня, тому що ці форми засновані на розкріпаченні громадянської ініціативи місцевих співтовариств, зростанні соціальної активно­сті кожного жителя, залученні населення в самоврядний процес.