теоретико-методологічні проблеми дослідження // Бюлетень Міністер­ства юстиції України. — 2004. — №1. — С.18-28.

1 Лимонов a.M. Местное самоуправление в Российской Федерации. — м., 2002. — с.4.

2 Баймуратов м.О., Григор'єв в.А. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення й розвитку в Україні. — Одеса, 2003. — с.43.

Тобто реальною фізичною умовою самозбереження та самороз­витку муніципальної влади є виконання саме тієї функції, заради якої система місцевого самоврядування створюється (у розумінні дефініції місцевого самоврядування за Конституцією України (ст. 140) і Законом України «Про місцеве самоврядування в Укра­їні» (ст. 2) — вирішення питань місцевого значення. Таким чином, основним об'єктом муніципальної влади як системи є вирішення питань, що становлять інтерес для жителів — членів територіаль­ного колективу, який виступає як підсистема — система у макро-системі (місцеве співтовариство — місцеве самоврядування — му­ніципальна влада — публічна влада)².

Виходячи з названих суб'єктно-об'єктних характеристик, му­ніципальна влада є аж ніяк не державницьким (у вузькому сенсі цього слова), а громадським явищем, яке продукується соціаль­ним середовищем, хоча й у державно організованому суспільстві місцеве самоврядування вплетене в тканину політико-адміністра-тивних і соціально-економічних відносин і процесів, які відбува­ються в державі. За своїми сутнісними ознаками — генетичними, субстанційними, динамічними муніципальна влада якісно відріз­няється від державної влади.

Безумовно, було б помилковим та шкідливим абстрактне (неза­лежно від умов, місця та часу) протиставлення «чистої» держав­ності «чистому» самоврядуванню як абсолютного зла абсолютному благу. В соціально-політичній реальності такої дихотомії немає. Світовий досвід наочно демонструє неминучість співіснування еле­ментів власне державницьких із елементами самоврядними. При­чому вони не просто окремо співіснують, а постійно та тісно взає­модіють, своєрідно доповнюючи одне одного. Однак про ідентич­ність державної та муніципальної влади говорити не можна. Кож­на з них опосередковує особливий вектор руху суспільного організ­му . Державність зумовлена доцентровими тенденціями, наявністю в неї поряд із явищами ієрархієзації збільшенням інтегративно-субординаційних зв'язків у суспільстві тощо. Самоврядування уособлює переважно зовсім іншу, відцентрову тенденцію. Остан­ня має свій прояв в процесах диференціації, у фактах сепаратист­ського та автономістського характеру¹.

Відзначені суперечності, тобто єдність і боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій, внутрішньо властиві суспільному організ­му, первісно закладено в природу соціуму. У зв'язку з цим значний науковий та практичний інтерес становить співвідношення дер­жавної влади та місцевого самоврядування з точки зору їх соціаль­ної ефективності у розрізі ординарного функціонування соціаль­ного організму як макросистеми. Держава повинна бути об'єктив­но зацікавленою в існуванні муніципальної влади як самостійного виду публічної влади та підсистеми на мезорівні соціуму (держава як територія, на якій у межах державних кордонів функціонує су­купність територіальних громад, та суспільство як адекватне відо­браження різноманітних та різнорівневих зв'язків усередині — й між територіальними громадами, між територіальними громада­ми та власне політико-публічною організацією соціуму).

1 Институты самоуправления: историко-правовое исследование / в.Г. Граф­ский, h.H. Ефремова, в.И. Карпец и др. — м., 1995. — с.295-296.

Враховуючи, що державна влада не володіє в повній мірі свобо­дою, характерною для самоорганізованих систем (місцевого само­врядування) та незважаючи на наявність суверенної влади, держа­ва перебуває «в полоні» своїх специфічних «надцентралізованих» завдань і функцій, для реалізації яких вона й створена. При цьому залишається невикористаним колосальний потенціал самооргані­зації. Муніципальна влада, опосередкована локальними репроду­центами, та в силу специфіки питань місцевого значення, має більш оперативний характер¹.

Водночас не можна не відзначити і такий момент, як здатність муніципальної влади відігравати в громадсько-політичному житті країни роль інтегруючого фактора. Територіальні громади об'єк­тивно зацікавлені в єдності та цілісності держави, а отже, — у міц­ній державі. Лише за цією умови вони можуть розраховувати на те, що з боку держави будуть гарантовані непорушність їх статусу, можливість підтримувати на необхідному рівні соціальні стандар­ти та правопорядок. Місцеве самоврядування, діючи чітко на осно­ві Конституції та закону, — міцний бар'єр на шляху доцентрових тенденцій, які можуть потягнути за собою роздроблення єдиної країни на суверенні князівства.

«Роздвоєння» публічної влади та єдність її інтересів диктують необхідність правильної її організації як у державній формі, так і на місцях, причому, відповідно до принципів, які повинні забез­печити ефективність її функціонування в різних територіальних громадах. Що ж до державної влади, то за всією складністю проб­лематики її організації, одна вимога повинна мати імперативний характер — низовий поверх державної влади не повинен відрива­тися від місцевого самоврядування².

Отже, побудова «суверенної і незалежної, демократичної, соці­альної, правової держави» (ст. 1 Конституції України) об'єктивно диктує необхідність формування на всій території країни системи місцевого самоврядування в його істинному значенні як елементу не лише демократичної державності (у широкому розумінні цього слова), а й, передусім, громадянського суспільства. На відміну від державної влади, яка не входить до громадянського суспільства, муніципальна влада є основним інститутом громадянського су­спільства, її системоутворюючим фактором. Тому слід визнати її у доктрині та законодавстві, правильно вирішити проблему «верти­кальних» відносин як усередині системи місцевого самоврядуван­ня, так і, насамперед, між нею й органами державної влади³.