5.3. Позичковий капітал у міжнародній економіці та проблема зовнішньоекономічної заборгованості

Міграція позичкового капіталу в сфері зовнішньоекономічних зв’яз-ків відбувається у формі міжнародного кредиту. Міжнародне кредитування є, з одного боку, безпосереднім результатом розвитку внутрішнього ринку кредитних ресурсів розвинутих країн, а з іншого, — відповіддю на потреби фінансування міжнародної торгівлі. На міждержавному рівні потреба у кредитуванні пов’язана із необхідністю покриття від’ємного сальдо міжнародних розрахунків.

Міжнародний кредит — міждержавний рух капіталу в формі надання валютних і товарних ресурсів за умов зворотності, строковості й платності. Як економічна категорія він виражає відносини між кредиторами та позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики разом із відповідними відсотками. Зворотною стороною міжнародного кредитування є міжнародне запозичення.

Форми та види міжнародного кредиту можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин (табл. 5.4).

Відображення міжнародних кредитних операцій держави в національній статистиці здійснюється в нетто-показниках (різниця між міжнародним кредитуванням та запозиченням за критеріями часу (короткострокові/довгострокові) й суб’єктами кредитних відносин.

В сучасній глобальній економіці міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій, що робить його невід’ємною складовою механізму ефективних зовнішньоекономічних зв’язків.

Таблиця 5.4. Класифікація форм міжнародного кредиту

Критерій класифікації	Форми
За призначенням	зв’язаний — кредит, що має чітко визначений цільовий характер, закріплений в угоді про кредит. фінансовий, який використовується на будь-які інші цілі (прямі капіталовкладення, будівництво, придбання цінних паперів, погашення зовнішньої заборгованості, валютна ін­тервенція тощо); «проміжний» — призначений для обслуговування змішаних форм вивозу капіталу, товарів та послуг, наприклад, у вигляді підряд­них робіт (інжиніринг).
За терміном	короткостроковий — до 1 року; середньостроковий— від 1 року до 5 років; довгостроковий — більше ніж 5 років.
За формою кредитування	товарний, котрий експортери надають своїм покупцям у вигляді відстрочки платежу; валютний, що надається банками у грошовій формі.
За валютою позики	у валюті країни-позичальника; у валюті країни-кредитора; у валюті третьої країни або в міжнародній розрахунковій одиниці.
За кредитним забезпеченням	беззаставний; заставний — забезпеченням слугують товари чи нерухомість, реалізація яких дозволяє кредитору, в разі невиконання боржником своїх зобов'язань, отримати відповідну компенсацію; бланковий — видається боржнику під його зобов'язання (вексель) погасити кредит у відповідний термін.
За суб’єктом надання кредиту (кредитором)	приватний, що надається фірмами (комерційне кредитування); банківський, який надається банками, часом посередниками (брокерами) ; офіційний (урядовий, міжнародних та регіональних валютно-кредит­них та фінансових організацій); змішаний, в якому беруть участь приватні підприємства та держава.
За умовами розрахунку за кредит	з фіксованою ставкою відсотка; ролловерний — ставка відсотка регулярно переглядається (кожні 3 чи 6 місяців) відповідно до змін вартості позикових коштів на міжнародному ринку капіталів; пільговий; безкоштовний.

Функціональне призначення міжнародного кредиту полягає у тому, що він:

• забезпечує мобільний перерозподіл фінансових коштів та матеріальних ресурсів між країнами;

• сприяє інтенсифікації процесів накопичення капіталів, дозволяючи окремим країнам або долати внутрішні наявні ресурсні обмеження, або вирішувати проблему перенакопичення капіталу й падіння його прибутковості;

• прискорює процеси реалізації товарів і послуг у національних економіках та в світовому господарстві в цілому, знижує витрати обігу.

Підсумковий позитивний ефект міжнародного кредиту проявляється у створенні передумов для зростання світового продукту та стимулювання його реалізації, для прискорення світового обігу капіталу.

Особливе місце серед форм міждержавного кредиту займає державна фінансова допомога, що надається на пільгових умовах у вигляді позик, грантів, технічної допомоги (патентів, ліцензій, ноу-хау). Специфіка цієї форми кредитування проявляється у її мотивації та наслідках.

У країн-донорів (основними країнами-донорами іноземної допомоги є США, Франція, Німеччина, Японія, Канада, Великобританія, Італія та ін.) превалюють політичні і стратегічні пріоритети при наданні допомоги тій чи іншій країні. Однак майже у всіх випадках має місце економічне обґрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є «прив'язка» іноземної допомоги до експорту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорожчан­ня іноземної допомоги, превалювання позик над грантами тощо.

Мотивація країн-реципієнтів (найкрупнішими країнами-реципієн- тами іноземної допомоги є Єгипет, Бангладеш, Китай, Індонезія, Індія, Філіппіни, Туреччина, Танзанія, Пакистан та країни з перехідною економікою) випливає із необхідності залучення додаткових ресурсів для економічного розвитку в умовах нестачі внутрішніх нако­пичень та валюти для інвестування.

Проблема оцінки ефективності іноземної допомоги, характеру її впливу на економіку країн-реципієнтів є дискусійною, особливо в сучасних умовах. З одного боку, з раціональним використанням іноземної до­помоги багато в чому пов'язані економічні успіхи Тайваню, Ізраїлю, Південної Кореї, окремих країн з перехідною економікою (Польща, Угорщина). З іншого боку, для бага­тьох країн іноземна допомога не тільки не сприяла при­скоренню темпів економічного зростання, але й поглиблю­вала внутрішні проблеми, породжуючи деякі серйозні негативні наслідки, а саме:

• позики допоміжного характеру⁶, що надаються іноземними державами чи міжнародними валютно-фінансовими установами, мають чітко визначені цілі, фінансова підтримка яких враховує тактичні та стратегічні політичні й економічні інтереси кредитора, між тим як національні економічні інтереси в більшості випадків залишаються осторонь. Це зумовлює поглиблення у країни — позичальника внутрішньої структурної диспропорційності та хронічної нерівноважності торгового балансу;

• надмірне залучення іноземних кредитів, їх неефективне використання провокує щорічне зростання зовнішнього боргу⁷ та витрат на його обслуговування. Вилучення з країн боржників значної частки внутрішнього доходу у вигляді відсотків й дивідендів підриває у довгостроковій перспективі їх платоспроможність й провокує створення та розвиток кризи зовнішньої заборгованості.

Для аналізу стану зовнішньоекономічної заборгованості країни використовують спеціальні індикатори:

• коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу — відношення плате­жів по обслуговуванню зовнішньоекономічної заборгованості до доходу від експорту товарів та послуг. Декілька років тому ситуація при коефіцієнті 0,2 вважалася критичною, але у зв'язку з появою великої групи країн з ко­ефіцієнтом вищим за 1 (в основному країни Латинської Америки) цей стандарт підвищився до 0,5;

• відношення зовнішнього боргу до ВВП країни. Критичним рівень цього показника — 0,5 (50 %);

• відношення зовнішнього боргу до брутто-екс­порту товарів та послуг. Значення 1,5 свідчить про кризу зовнішньоекономічної заборгованості;

• відношення щорічного приросту зовнішнього боргу щодо змін у чистому експорті. Критичний рівень — 0,3.

Країнами з середнім рівнем зовнішньої заборгованості визнаються країни, в яких 2 показники з 4 перевищили критичну межу, з високим рівнем заборгованості — 3 із 4.

До 70-х років країни, що розвиваються, використовували в переважній більшості кошти з офіційних джерел, в яких домінували субсидії. Тому зовнішній борг зростав помірними темпами. По причині пільгового кредитування у витратах по обслуговуванню боргу процентні платежі були невеликими. Однак ситуація дещо змінилась після активного виходу низки країн, що розвиваються, на світовий фінансовий ринок.

З початку 80-х років поглиблюється криза зовнішньої заборгованості. Її прояви: платіжна неспроможність великої групи держав, офіційне визнання окремих держав фінансово неспромож­ними (в кінці 1982 р. уряди 38 країн не змогли витримати узгоджені після 1975 р. графіки ви­плат боргів). У 90-ті роки до групи потенційно „проблемних” боржників приєдналася більшість країн з перехідною економікою.

На шляху розв’язання проблеми зовнішньої заборгованості було розроблено декілька підходів. В 1985 році було запропоновано план Бейкера. Він передбачав надання протягом 3 років додаткових кредитів на суму 19 млрд. дол. для підтримки економічного зростання 15 крупних країн - боржників. Надання кредиту вимагало від країни стимулювання пропозиції товарів та послуг, обмеження втручання держави в економічні процеси, приватизацію державного сектора, лібералізацію зовнішньої торгівлі, активне залучення іноземних інвестицій.

У середині 1989 року було розроблено план Брейді, який реалізується і зараз. Згідно з ним, зовнішній борг країни розподіляється на дві частини: ту, що обслуговується, та ту, що не обслуговується. Країна повинна спершу сплатити першу частину боргу за допомогою конверсії коротко- та середньострокових зобов’язань у довгострокові. Принциповий аспект цих домовленостей виражається в тому, що банки-кредитори здійснюють реструктуризацію заборгованості в обмін довгострокових зобов’язань на акції державних підприємств, що приватизуються.

Незважаючи на докладені зусилля, на початку ХХІ-го сторіччя проблема зовнішньоекономічної заборгованості ще не знайшла свого рішення. Основні країни-кредитори вже звернулися до ООН відносно розробки механізму банкрутства країни — боржника. Однак, враховуючи суверенність та недоторканість країн, це малоймовірно. Більш реалістичними виглядають пропозиції практики застави та матеріального забезпечення на основні майна, що перебуває в загальнодержавній власності.