4.3. Сучасні тенденції розвитку міжнародного ринку праці

Міжнародний ринок праці у сучасних умовах можна розглядати як сукупність окремих регіональних міжнародних ринків праці, зв’язки між якими є менш інтенсивними, ніж внутрішньо регіональні. За структурою і характером ці ринки відрізняються один від одного.

Найбільш розвинений міжнародний ринок праці склався у Західний Європі, де є свобода переміщення робітників між країнами Європейського Союзу і уніфікація трудового законодавства. Разом з цим існують специфічні особливості для кожної країни регіону. Так, для Італії характерна як зовнішня, так і внутрішня міграція, переважно з півдня на північ країни. В Німеччені іноземці складають 10 % зайнятих. Специфікою ринку праці і міграційної політики Франції, Англії, Нідерландів є їх зв’язок з минулими колоніями, які є вагомим постачальником трудових ресурсів до цих країн.

Давні особливі традиції має Північноамериканський ринок робочої сили. „Ми — країна іммігрантів,— заявив один з членів Палати представників Конгресу США, — і кожний повинен зберігати цю горду традицію, а не ставити її під загрозу”.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон, в якому проживає більша частина населення світу, має значний потенціал трудових ресурсів. Головною країною імміграції у цьому регіоні є Австралія. До 80-х років ХХ сторіччя в імміграційних потоках до Австралії переважали європейці. З середини 80-х років стійким джерелом імміграції до Австралії стала Азія. Японія традиційно була країною еміграції. З початком зростання економіки у 60-х роках ХХ сторіччя еміграція її громадян припинилася. Починаючи з 90-х років до Японії щорічно приїздять до 400 тисяч іноземних робітників. Дефіцит робочої сили відчувають Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Малайзія.

В країнах Близького Сходу, і перш за все Перської Затоки, на кінець ХХ сторіччя склалась унікальна ситуація — іммігранти складають більшість населення цих країн. В Катарі і Кувейті, наприклад, 85 % усіх робітників — іммігранти, в Об’єднаних Арабських Еміратах — 90 % .

Південно-Африканський ринок робочої сили склався навколо найбагатшої країни африканського континенту — Південно-Африканської Республіки (ПАР), де близько двох третин чорних робітників складають мігранти з короткостроковими контрактами.

Щодо країн Латинської Америки, то до 60-х років ХХ сторіччя тут переважала імміграція європейців, а з 60-х років міжконтинентальна міграція усе більш починає заміщуватись внутрішньоконтинентальною. Населення мігрує в основному до басейну річки Амазонки з країн, що розташовані в Андах: Перу, Болівії, Еквадору, Колумбії. Внутрішньоконтинентальна міграція робочої сили у Латинській Америці набула стійкого характеру. Це пояснюється дефіцитом землі у більшості селян та їх неповною зайнятістю, а також високими темпами приросту населення, які у 4 рази вищі, ніж у розвинутих країнах.

Масовий характер міграційних процесів став важким випробуванням для обмежених трудових ресурсів країн СНД. Спад виробництва у 90-х роках ХХ сторіччя обумовив високий рівень безробіття і примусив працездатне населення до еміграції. Після 1989 року більш як 9 млн. чоловік, приблизно кожен 30-й житель колишнього СРСР, — стали емігрантами. Більше 3,5 млн. чоловік становлять біженці, переміщені особи та вимушені репатріанти, близько 3,3 млн. чоловік — ті, хто повернувся в місця свого етнічного походження, близько 1,2 млн. чоловік — колишні депортовані, майже 600 тисяч — екологічні мігранти, перш за все, із зони чорнобильської аварії, району Аральського моря і колишнього ядерного полігону в Семипалатинську. На просторах СНД перебуває 580 тисяч нелегальних іммігрантів, в тому числі вихідці з Азії та Африки, що намагаються проникнути на Захід.

У сучасних умовах найбільш репрезентативні тенденції у розвитку міжнародного ринку праці демонструють країни Західної Європи та США. Впровадження трудозберігаючих технологій у виробництво товарів та послуг призвело до скорочення зайнятості у сферах промисловості та послуг. Це вимусило поставити питання про скорочення робочого часу і пошук нових форм функціонування ринку праці, що узагальнені у понятті „гнучкий ринок праці” (ГРП). Жорстка регламентація умов праці у працівників зі стандартними режимами зайнятості стала перепоною гнучкості виробництва, вела до зниження конкурентоспроможності підприємств. Гнучкий ринок праці став інструментом підвищення ефективності виробництва. „Чим вищий ГРП, — писав журнал Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) „ОЕСD — Observer”, — тим нижчі економічні витрати, тим менше безробіття, тим менше витрат у виробництві”.¹

Набуття ринком праці гнучкості через нові форми зайнятості отримало назву флексибілізації ринку праці (від англійського flexibility — гнучкість). Гнучкі форми зайнятості відіграють важливу роль у вирішенні проблеми безробіття, але мають і більш широкі цілі. З боку пропозиції робочої сили на ринку праці вони надають працездатному населенню можливості найбільш зручних форм зайнятості та режимів праці з урахуванням індивідуальних потреб робітників, а також заходи соціальної допомоги при переході від зайнятості до незайнятості і навпаки. З боку попиту на працю гнучкі форми зайнятості допомагають підприємствам маніпулювати кількістю та якістю робочої сили, що використовується на підприємствах, виходячи з потреб розвитку виробництва і наявної економічної кон’юнктури. За даними статистики західних країн, на сьогодні приблизно 25—30 % зайнятих працюють за нестандартними режимами робочого часу. До них належать: зайнятість за тимчасовими контрактами, сезонна зайнятість, неповна зайнятість, зайнятість за режимами неповного робочого часу (примусова чи добровільна).

Впроваджуються різні моделі неповного робочого часу: скорочений робочий тиждень, розподіл робочих місць, альтернативний робочий тиждень, стислий робочий тиждень. Отримує поширення режим так званого гнучкого робочого часу, при якому працівник може вибирати час приходу та уходу з роботи, а також тривалість та час обідньої перерви. За останні роки набувають певного поширення „режими гнучкого робочого року”, тобто режим робочого часу на основі обчислення річного фонду робочого часу. Вони пов’язані з нерівномірністю завантаження робітників протягом року, викликаною нерівномірністю попиту та пропозиції товарів та послуг, зокрема, їх сезонним характером.

Компанії узгоджують з робітниками річні контракти, виходячи з нормативного річного фонду робочого часу, які передбачають різну тривалість робочого тижня та робочого дня у залежності від попиту на товари та послуги. Спади ділової активності не супроводжуються звільненнями, а скорочення робочого часу — скороченням заробітної плати, якщо трудовий договір передбачає компенсацію витраченого наднормативного робочого часу вільним часом. Соціальне значення режимів річного робочого часу — в гарантії зайнятості робітників у періоди спаду ділової активності. Це відповідає і інтересам компаній, орієнтованих на збереження постійного складу робітників. Вивільнений час може бути використаний для вторинної зайнятості за даною чи іншою спеціальністю. Наприклад, сьогодні в Німеччині нерідко виникає ситуація, коли робітник 3 дні працює на підприємстві, а 2 дні — в соціальній або культурній установі. Це відповідає загальній глобальній тенденції до переміни діяльності, що пов’язана з формуванням багатофункціонального робітника та подоланням традиційного поділу праці.

Серед гнучких форм зайнятості набуває також поширення надомна робота, зокрема, висококваліфікованих робітників в режимах дистанційної зайнятості.

Таким чином, можна чекати нової хвилі флексибілізації у сфері зайнятості і трудових відносин з урахуванням становлення Інтернет-економіки. Модернізація трудових відносин усе більше пов’язується з наданням їм мережевих форм. У сфері використання дистанційних контактів між роботодавцем та виконавцем відбувається активний розвиток технічних засобів і формування адекватних новим можливостям норм поведінки сторін.

Дистанційні відносини між роботодавцем та його співробітниками називаються телероботою і є частиною процесу децентралізації діяльності у часі і просторі. Для телероботи характерне використання телекомунікацій, комп’ютерів і Інтернет-технологій для зміни прийнятої географії робіт, причому комп’ютери у даному контексті служать для трансформації результатів робіт у форми, які можуть передаватись у комп’ютерних мережах. Найбільш поширеними є телеробота вдома, поштова телеробота і концентрована телеробота.

Телеробота сприяє заміні постійного штату тимчасовими виконавцями (outsourcing), які можуть виконувати різні види робіт на значній відстані від офісу і навіть в різних країнах. Ця тенденція виступає одним з факторів розвитку віртуальних консорціумів як пріоритетної форми підприємства у мережевій економіці. Телеробота дозволяє людям у районах з високим безробіттям отримати доступ до роботи в будь-якому районі світу. Для цього працівник повинен мати кваліфікацію, на яку є підвищений попит, і хороші особисті навички роботи в електронних мережах, а місцева влада повинна розробити заходи по формуванню детального профілю свого району в інформаційному просторі мережі, щоб створити можливості дистанційної роботи для своїх жителів. В умовах мінливої професійної структури та постійного оновлення технічного базису виробництва пріоритетним завданням стає розвиток „дистанційної освіти”: основної, додаткової, перекваліфікації, підвищення кваліфікації тощо.

В цілому поєднання Інтернет-технологій з традиційною інфраструктурою міжнародних ринків праці дозволить суттєво зрушитись у напрямі реформування глобальної мережі телероботи.