4.4. Україна в міжнародній міграції робочої сили
Місце України в міжнародній міграції робочої сили визначається рівнем її економічного розвитку, що є нижчим у порівнянні з західними країнами, країнами Центральної Європи, Росією, але вищим у порівнянні з деякими країнами Східної Європи (Молдова, Румунія, Болгарія) та Азії (Таджикистан, В’єтнам та інші). Це обумовлює наявність в Україні і трудової еміграції, і трудової імміграції. Прагнення підвищення життєвого рівня, отримання більш високої заробітної плати є чинником активізації еміграції. Основними країнами в’їзду для українських емігрантів стали Росія, Ізраїль, США, Німеччина, Білорусь, Чехія. Певна кількість емігрантів виїхала до Казахстану, Канади, Туреччини, Польщі, Вірменії, Австралії. Основу емігрантських потоків складають два діаметрально протилежні сегменти ринку праці: з одного боку, висококваліфікована робоча сила, зацікавлена у більш повній реалізації та вищій оплаті; з іншого боку, низькокваліфікована робоча сила, для якої еміграція є альтернативою безробіттю.
Залучення українських працівників до роботи за кордоном може мати і специфічні причини, наприклад, пов’язані з розривом традиційних господарських зв’язків на території СНД. Так, протягом тривалого часу кадри для підприємств нафтогазової та нафтодобувної промисловості північної Росії комплектувалися за рахунок залучення працівників з України. Необхідність збереження колективів підприємств, що вже склалися, стала фактором еміграції в Росію частини цих працівників.
Інтенсивність міграційних процесів залежить від природно-геогра-фічних, демографічних, етнічних та соціально-психологічних факторів. Для перших років існування України як самостійної держави характерна інтенсивна імміграція етнічних українців з країн близького зарубіжжя. У наступні роки більш вираженою стала етнічна еміграція до Росії, Ізраїлю, Німеччини.
Імміграційні потоки в Україну стосуються переважно трьох міграційних регіонів:
Донбас, до якого іммігрували, головним чином, біженці із зон бойових дій — Нагорного Карабаху, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Чечні;
Південь України, куди переселились мігранти з Придністров’я, Таджикистану, Киргизстану, Казахстану;
Крим став мігрантоприймаючим регіоном для депортованих кримських татар, болгар, греків, німців.
Зовнішні мігранти в Україні складають за різними ознаками п’ять таких груп: репатріанти; особи, депортовані за національною ознакою; мігранти із/до ближнього зарубіжжя; мігранти із/до далекого зарубіжжя; нелегальні (часто транзитні) мігранти.
До 1995 року сальдо зовнішньої міграції України мало позитивний характер. З 1995 року по теперішній час воно має стійке від’ємне значення.
Наслідки міграційних процесів неоднозначні. З точки зору стратегічних національних інтересів України інтелектуальна еміграція з України має негативні наслідки, але можливість самореалізації висококваліфікованих фахівців навіть за кордоном у якійсь мірі підтримує престиж української науки у світі. Повернення інтелектуальних емігрантів за певних умов в Україну має дати поштовх вітчизняним дослідженням теоретичного і прикладного характеру, як це, наприклад, відбувається зараз в Індії.
Експорт робочої сили в певній мірі обумовив притік іноземної валюти в Україну, зменшив тиск надлишкових трудових ресурсів на національний ринок праці.
Реалії регулювання міграційних процесів в Україні свідчать про недостатність ефективного законодавства у цій галузі, самостійної міграційної служби, а також ресурсів для вирішення наявних міграційних проблем.
Механізм регулювання міграційних процесів в Україні доречно формувати як єдність таких трьох складових: державне регулювання, ринкове саморегулювання і громадянське регулювання (рис. 4.2).
Рис. 4.2. Регулювання міграції робочої сили в Україні