5.2.2. Портфельні інвестиції

Портфельні інвестиції (ПІ) — це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не надає інвесторові реального контролю над об'єктом інвестування, і метою якого є виключно отримання доходу у формі дивідендів чи відсотків.

Можливі об’єкти портфельного інвестування та їх характеристика представлені у табл. 5.3.

Міжнародні операції з цінними паперами — це надзвичайно складний вид діяльності. Тому, як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі компанії та організації, а також уряди країн з розвинутою інфраструктурою національного внутрішнього ринку цінних паперів. Частка приватних учасників портфельної інвестиційної діяльності вкрай мала.

У порівнянні з прямими інвестиціями портфельні мають ряд позитивних особливостей, серед яких найважливішими є:

а) більш висока ліквідність — спроможність досить швидко та без значних фінансових втрат перетворитися в готівкові гроші;

б) порівняно легка керованість (мобільність), зумовлена як швидкістю їх реалізаційної спроможності, так і простотою процедури купівлі-продажу.

Таблиця 5.3. Об’єкти портфельного інвестування

П О Р Т Ф Е Л Ь Н І І Н В Е С Т И Ц І Ї	Акціонерні цінні папери — цінні папери, що обертаються на ринку, засвідчують участь їх власника у формуванні статутного фонду акціонерного товариства та надають майнове право і право на отримання відповідної частки доходів у вигляді дивідендів.
	Боргові цінні папери — цінні папери, що обертаються на ринку та засвідчують відносини позики між власником документа та емітентом (особою, яка випустила цей документ)	Облігації — цінні папери з граничним терміном погашення, що надають право власникові отримувати фіксований доход від їх номінальної вартості
		Прості векселі — письмові боргові зобов’язання, що надають беззаперечне право їх власникові по закінченні терміну зобов’язання вимагати від боржника сплати визначеної на векселі суми.
		Боргові розписки (ноти) — короткострокові грошові інструменти (3—6 місяців), що випускаються позичальником на своє ім’я за домовленістю з банком, який гарантує їх розміщення на ринку, придбання нереалізованих, пролонгацію кредиту та надання резервних коштів.
		Інструменти грошового ринку — грошові документи, що надають їх утримувачу безумовне право на гарантований грошовий доход на певну дату (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти).
		Фінансові деривативи — похідні (вторинні) грошові інструменти, що засвідчують право їх власника на купівлю або продаж первинних цінних паперів (опціони, ф’ючерси, варранти, свопи).

Порівняльні недоліки портфельних інвестицій поділяються на загальні (притаманні усім без винятку формам і видам) та специфічні (пов’я-зані із конкретними об’єктами інвестування). До загальних відносяться:

а) порівняно високий рівень ризику⁵, який поширюється не лише на доход, а й на весь інвестований капітал.

б) більш низький рівень доходності (як правило, дивіденд, навіть по самих прибуткових простих акціях, в розрахунку на 1 грошову одиницю вкладеного капіталу складає лише 40—50 % рентабельності прямих інвестицій у реально працюючі компанії);

в) відсутність у більшості випадків можливості впливати на рівень доходності цінних паперів та їх ринкову вартість.

Мотивація міжнародного портфельного інвестування у цілому близька до мотивації прямого інвестування. Однак, зважаючи на значно вищу ліквідність портфельних інвести­цій у порівнянні з прямими, головною метою інвестора при портфельному інвестуванні є намагання максимізувати прибуток при оптимальному співвідношенні „доходність — ризик”.

До 80-х років ХХ-го сторіччя частка портфельних інвестицій у структурі валових міжнародних інвестицій була відносно стабільною та становила приблизно 20 %. Починаючи з 90-років вона стрімко зростає і лише за два десятиріччя збільшується до 60 % (2001 р.). Комп’ютерна революція, створення глобальної інформаційної мережі значно полегшують процеси моніторингу міжнародного ринку цінних паперів, роблять можливим майже миттєве реагування на зміну його кон’юнктури, спрощують оформлення фінансових угод та прискорюють процедуру переказу грошей між країнами та континентами.

Як і у випадку прямих інвестицій, понад 90 % портфельних зарубіжних інвестицій рухається між розвинутими країнами. Причинами цього є:

• наявність налагодженої розгалуженої інфраструктури фінансового ринку, потенціал якої дозволяє оперативно „обслуговувати” дуже великі потоки капіталу;

• традиції та гарантії щодо виконання своїх фінансових зобов’язань;

• стабільність та достатня прозорість податкового законодавства;

• менша політична ризикованість операцій тощо.

Експорт портфельних інвестицій з країн, що розвиваються, дуже нестабільний і, як правило, набуває форми легальної та нелегальної „втечі капіталів”. Імпорт капіталів до цієї групи країн пов’язаний переважно із позиками та фінансовою допомогою з боку окремих держав, наддержавних утворень чи міжнародних валютно-фінансових інститутів, яка носить як комерційний, так і некомерційний характер.