5.2.1. Прямі іноземні інвестиції та їх регулювання

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) — це вкладення капіталу з метою отримання підприємницькою прибутку (доходу), та вкла­дення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування.

Згідно з системою національних рахунків (СНР) ООН, прямими інвестиціями вважаються:

• первинні вкладення компаніями за кордон власного капіталу (поглинання чи злиття компаній, створення спільних підприємств, філій, дочірніх та асоційованих компаній, придбання пакетів акцій розміром понад 10 відсотків)³;

• реінвестиції (частка доходу об'єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові, а залишається на території приймаючої країни);

• внутрішні корпоративні перекази у формі кредитів та трансфертів між прямим інвестором (головною компанією) та філіями, асоційованими й дочірніми компаніями.

На початку ХХІ-го сторіччя частка ПІІ в загальній структурі руху капіталів складає 30 %. Пріоритетними напрямками прямого іноземного інвестування є Південно-Східна Азія — 47,1 % від загальної кількості ПІІ та Латинська Америка — 34,4 %. Інвестиції спрямовуються перш за все в країни, що мають високі темпи економічного зростання (Сінгапур, Малайзія, Бразилія тощо).

Однак, країни, що розвиваються, не тільки приймають капітал. Між ними активізується рух ПІІ з метою створення спільних підприємств. Також досить значною є частка ПІІ, що пересувається між розвинутими країнами, особливо між учасниками „тріади” (США, Японія, ЄС). Що стосується суб’єктів інвестування, то особливістю сьогодення є стрімке зростання ролі ТНК, на долю яких припадає приблизно 40 % ПІІ.

На масштаби, динаміку та результативність міжнарод­ної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність взаємопов'язаних факторів (табл. 5.2.). Під впливом цих фак­торів формується відповідна орієнтація країн базування та приймаючих країн, яка, в свою чергу, впливає на мотива­цію безпосередніх партнерів.

Таблиця 5.2. Фактори прямого міжнародного інвестування

Глобально-економічні	стан розвитку міжнародної економіки, міжнародних факторних ринків, насамперед ринку капіталів; стабільність світової валютної системи; рівень розвитку міжнародної інвестиційної інфраструктури; рівень транснаціоналізації та регіональної інтеграції
Загально- економічні	темпи економічного росту; співвідношення споживання і заощадження; ставка позичкового відсотка; середня норма чистого прибутку в реальному секторі; стан транспортної інфраструктури; рівень і динаміка інфляції; стан платіжного балансу; середній рівень оподаткування
Ресурсно- економічні	географічне положення; наявність та якість природних ресурсів, насамперед рідких; демографічна ситуація
Політико- економічні	політична стабільність; ступінь втручання уряду в економіку; відношення до іноземних інвестицій; дотримання дво- та багатосторонніх угод; „схильність до націоналізації”; корумпованість влади; існування радикальних політичних груп.

В країнах базування, серед яких традиційно головними є розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором, що регулює експорт прямих інвестицій, є загальний стан балансу ввозу і вивозу інвестицій. У зв'язку з цим виділяють такі групи країн:

1. переважно експорте­ри капіталу;

2. ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту та імпорту капіталу;

3. нетто-імпортери.

Головними складовими мікроекономічної стратегії здійснення ПІІ в зарубіжних країнах можуть бути:

• зниження капітальних витрат та ризику для функціонування нових потужностей;

• доступ до нових джерел сировини або нової виробничої бази;

• розширення діючих виробничих потужностей;

• реалізація переваг дешевих чинників виробництва;

• можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва, пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції;

• наявність митних бар'єрів, які заважають ввезенню товарів і тим самим підштовхують зарубіжних постачальників до ввезення капіталу для проникнення на ринок тощо.

При винесенні виробництва за кордон компанія порівнює альтернативні варіанти виробництва й реалізації одного і того ж продукту на національній території та за її межами. Прибутковість прямих зарубіжних інвестицій безпосередньо порівнюється з нормою прибутку на вкладення капіталу в ті або інші види діяльності в країні базування інвестора, тобто норма прибутку на зарубіжні інвестиції повинна бути вищою за ту, яку компанія може отримати при вкладенні капіталу в національну економіку⁴.

Для приймаючої країни привабливість прямих інвес­тицій зумовлена тим, що:

• імпорт прямих інвестицій веде до збільшення вироб­ничих потужностей та ресурсів; сприяє поширенню передової технології і управлінського досвіду, підви­щенню кваліфікації трудових ресурсів;

• з'являються не тільки нові матеріальні та фінансові ре­сурси, а й мобілізуються і більш продуктивно викорис­товуються вже наявні ресурси;

• прямі інвестиції сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;

• стимулюється конкуренція і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

• підвищуються попит та ціни на місцеві фактори виробництва;

• збільшуються надходження у вигляді податків на діяль­ність міжнародних спільних підприємств;

• при залученні інвестицій з’являється можливість доступу до нових технологій та передових методів управління, використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок тощо.

Для країн з перехідною економікою залучення іноземних інвестицій є важливим у контексті структурних реформ і економічного зростання.

Слід вказати і на негативні наслідки прямого іноземного інвестування:

• імпортовані ресурси працюють для окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковій перспективі відтік коштів через репатріацію прибутку, як правило, перевищує величину первинних капіталовкладень;

• цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило, не вдається уник­нути зіткнення національних інтересів та інтересів іно­земних інвесторів;

• іноземні інвестори можуть вступати в угоди з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше — монополією), яка не зацікавлена «збивати ціни». Вони також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та іноземній валюті;

• суттєві експортні надходження найбільш реальні у сировинних галузях, тому результатом їх функціонування дуже часто є трансформація галузевої структури приймаючої країни в сировинно-периферійну;

• нерегульований розвиток підприємств з іноземними ін­вестиціями може підсилити соціальне розшарування, маргиналізацію країни та її громадян.

На розвиток міжнародної інвестиційної діяльності в ці­лому впливають фактори політичного, ресурсного, загального і глобального характеру. Вони формують напрями і шляхи міжнародної інвестиційної взаємодії.

Тривала практика міжнародної інвестиційної діяльності довела, що політика стимулювання надходження іноземних інвестицій повинна бути не набором окремих заохочувальних заходів, а цілісною системою взаємопов’язаних заходів, органічним елементом стратегії соціально-економіч-ного розвитку країни.

Кожна країна має в своєму розпорядженні певну систему обслуговування міжнародного руху капіталу — сукупність правових актів, інститутів, економічних механізмів та інструментів, що формують і реалізують державну політику. Найбільшою популярністю серед урядів як в країнах базування, так і в приймаючих країнах користуються наступні адміністративні та економічні інструменти:

• надання державних гарантій. Гарантії можуть надаватися як країною базування, так і приймаючою країною. Уряди, зацікавлені в стимулюванні експорту капіталу, можуть надавати національним корпораціям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або якоїсь його частини за рахунок державних джерел у разі націоналізації, стихійних лих, неможливості переведення прибутку за кордон, неконвертованості місцевої валюти й інших непередбачуваних обставин;

• страхування зарубіжних інвестицій може здійснюватись як приватними, так і державними агентствами;

• урегулювання інвестиційних суперечок;

• виключення подвійного оподаткування. Держави, корпорації яких особливо активно здійснюють взаємні прямі інвестиції, нерідко укладають угоди про виключення подвійного оподаткування прибутку підприємств з іноземними інвестиціями. Корпорація платить в приймаючій країні тільки ту частину податку, яку вона не заплатила в країні базування;

• адміністративна і дипломатична підтримка. Прямі інвестори звичайно є об’єктом опікування з боку державних органів країни базування: зокрема, уряд може проводити переговори із зарубіжними країнами про створення найсприятливіших умов за кордоном для національних інвесторів;

• створення вільних економічних зон. Досягти сприятливого за усіма параметра­ми інвестиційного клімату і, особливо, постійно утримувати його на високому конкурентному рівні досить важко навіть для розвинутих країн, а для більшості країн, що роз­виваються, та країн з перехідною економікою — практично неможливо. Тому у господарській практиці розвивається досвід створення локальних зон сприятливого інвестиційного клімату. Найбільш ефективною і апробованою в багатьох країнах формою таких зон сприятливого інвестиційного клі­мату є вільні (спеціальні) економічні зони (ВЕЗ) різних типів.

Окреме місце в системі приймання іноземного капіталу займає галузева селективність іноземних інвестицій. Виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан і перспективи розвитку сфер і галузей, важливих для життєдіяльності країни, виділяють галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі, де участь іноземного капіталу так чи інакше обмежується: телекомунікації, ВПК, супутниковий зв’язок, експлуатація природних ресурсів тощо.