2. Особливості районування та сучасна мережа економічних районів

Особливості районування полягають у тому, що в нинішніх умовах господарювання змінюється структура виробничої діяльності і форми власності основних виробничих фондів, а звідси і всього економічно­го потенціалу.

При досліджені і науковому підході розробки моделі нового еко­номічного районування необхідно враховувати наявні заміни, які відбулися за останні 15 років: проведення приватизації у всіх сферах соціально-економічного життя, спад виробництва в галузях народ­ного господарства, інформаційні процеси, старіння основних вироб­ничих фондів, зниження рівня життя населення, зниження виробниц­тва сільськогосподарської продукції, відтік за межі держави високок­валіфікованих спеціалістів га трудових ресурсів тощо.

В сучасному районуванні необхідно враховувати в комплексі соціальну сторону в розвитку економіки, забезпечення населення соціально-куль­турними об'єктами, його духовного розвитку, зміцнення могутності своєї держави і її захисту від непередбачуваних факторів. Необхідно також враховувати територіальні диспропорції в соціально-економічному роз­витку регіонів країни.

У зв'язку з цим необхідний пошук шляхів мінімізації можливих негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку при розробці схем економічного районування та при комплексному плану ванні розвитку території. Зокрема, варто враховувати окремі особли­вості проблем в розвитку регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-індустріальних з екстремальними природ­ними умовами), за надмірною концентрацією населення і господар­ства в межах великих агломерацій. Ця особливість полягає ще й в тому, що ці територіальні проблеми самостійно не може вирішити той чи інший регіон, він потребує активної підтримки з боку держави.

Щодо особливостей районування з точки зору формування регіо­нальної економічної політики головними проблемами регіонів є:

- слаборозвинуті (відсталі) регіони;

- депресивні регіони;

- прикордонні регіони (області).

Слаборозвинуті регіони традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи зна­ходяться в стані застою Для них характерна слаборозвинуті галузе­ва структура, науково-технічний потенціал, соціальна сфера, по­літичні, етнічні та екологічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50 % від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів. В основному такі регіони розміщені на периферії. В цьому випадку держава повинна надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, надання відповідних податкових пільг, дотацій підприємства з метою забезпечення оптимальної зайнятості працез­датного населення.

Депресивні регіони - це просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розрахо­вувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними тре­ба вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демог­рафії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загально­державні.

Ці райони могли втратити своє економічне значення в результаті різних причин: зменшення попиту на промислову продукцію, зни­ження конкурентоспроможності, вичерпання мінерально-сировинних ресурсів, погіршання геологічних умов тощо.

Особливістю депресивності аграрних територій є зменшення чи­сельності населення, яке нині практично відбувається у всіх посе­леннях України.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку держа­ва впроваджує на національному і регіональному рівнях.

Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону, підприєм­ства, організації шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, ре­структуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого самоврядування, пошуку нових ринків збуту на власну про­дукцію.

Прикордонні регіони. Відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Поняття «прикордонний регіон» означає, що територія, яка до нього належить, перебуває під впливом державного кордону.

Проблемність (перспективність) прикордонних регіонів визначаєть­ся в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає мож­ливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають пе­риферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економіч­ному розвитку. Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі - бар'єрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх взаємну адаптацію. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевих органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішувати конкретні економічні та соціальні питання без­посередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Майбутнє прикордонних регіонів залежить від ефективності рeгіонального управління та впровадження нових форм прикордонного міжрегіонального співробітництва.

Сучасна мережа економічних регіонів в Україні залишилася після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Як уже було сказано раніше, сьогодні існують три економічні райони:

- Донецько-ІІридніпровський, до якого входять Дніпропет­ровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавсь­ка, Сумська, Харківська, Чернігівська області (9 областей).

- Південно-Західний: Вінницька, Волинська, Житомирська, За­карпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільсь­ка, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області (11 областей).

- Південний Автономна республіка Крим, Запорізька, Миколаї­вська, Одеська, Херсонська області.

Після проголошення Україною незалежності нові наукові підходи до економічного районування держави були запропоновані у працях українських вчених: М. Паламарчука, Ф. Заставного, В. Поповкіна, М. Пістуна, О. Шаблія та ін. У різних наукових і навчальних посібни­ках, що видані за останні роки, обґрунтовано декілька варіантів ме­режі економічних районів, однак єдиної думки немає і сьогодні.

У начальному посібнику «Соціально-економічна географія Украї­ни» (1994 р.) за редакцією О.Шаблія виділяють шість соціально-еко­номічних макрорайонів України: Центральний, Західний, Північно-Східний, Східний, Центрально-Східний і Південний.

Академіки НАН України Долішній М. і Паламарчук М. підтрима­ли поділ України на шість соціально-економічних макрорайонів з невеликими уточненнями їх внутрішнього складу. При опрацюванні схеми районування автори спираються на нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. Саме тому була запропонована така схема соціально-економічного районування України, яка враховує визначальну роль великих промислових центрів (міст-мільйонерів), що повинні стати осередками Українського державот­ворення, регіональними національно-духовними центрами. Виділені соціально-економічні макрорегіони мають назви: Центральний, До­нецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський. Організаційними центрами виділених районів виступають: Київ, До­нецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків - найбільші міста Украї­ни. У них зосереджені наукові підрозділи Національної Академії Наук України з висококваліфікованими науковими кадрами, які можуть взя­ти участь у розробці і реалізації державних програм соціально-економічного розвитку макроекономічних регіонів.