3.4. Економічне районування і його практичне значення

Економічне районування України на державній організаційній основі розпочалося у 1921 р. за проектом Держплану територія була поділена на два економічні райони:

Південний гірничопромисловий, з розвинутим землеробством і гірничозаводською промисловістю;

Південно-Західний (Правобережжя України), в основному сільськогосподарський.

У довоєнний період для внутрішньо республіканського планування територію України було поділено на частини на основі об’єднання великої групи адміністративних округів, але цей поділ через нестабільність був короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли стабілізувався адміністративно територіальний поділ України, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі економічних районів. У 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Воблого, враховуючи особливості економіко-територіального положення і формування господарства у мину­лому та тогочасну спеціалізацію, було виокремлено п'ять економічних районів (груп областей):

- Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінниць­ка, Кам'янець-Подільська області);

- Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпро­петровська, Запорізька області);

- Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

- Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіро­воградська, Ізмаїльська області);

- Західний (Львівська, Волинська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька, Закарпатська області).

У 1957 р. з організацією Рад Народного Господарства (РНГ) і пе­реходом від галузевого до територіального розвитку народного гос­подарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з еко­номічних адміністративних районів. За цією мережею територія Ук­раїни була розподілена на 11 економічних адміністративних р:і:

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. Але практика показа­ла, що ці адміністративно-економічні райони надто подрібнені, а уп­равлінський апарат занадто великий. Тому в 1962 р. вони знову були зменшені від 14 до 7-ми.

До мережі цих економічно-адміністративних районів (Рад Народ­ного Господарства) увійшли:

- Донецький (Доненька і Луганська області).

- Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровог­радська області).

- Харківський (Харківська. Полтавська, Сумська області).

- Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області,).

- Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська. Черні­вецька області).

- Львівський (Львівська, волинська. Рівненська, Івано-Франківсь­ка, Закарпатська області).

- Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів найбільш об'єктивно відобража­ла реально існуючі економічні райони України. Винятком була Чер­нівецька область, яка пізніше була включена до Карпатського еконо­мічного району.

Такий поділ праці економічних районів проіснував до 1965 р. В кінці 1964 р. Ради Народного Господарства були ліквідовані і з січня 1965 р. рішенням уряду СРСР були створені галузеві міністерства, одночасно реформувалась мережа економічних районів в масштабі території Радянського Союзу. У результаті було утворено 18 великих економічних районів і один середній (мезорайон) - Молдавська РСР. За цією мережею в Україні було виокремлено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (8 областей), Південно-Західний (13 областей) і Південний (4 області).

Ця мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійно­го економічного розвитку стара мережа великих економічних рай­онів втратила свое призначення. Тому виникла невідкладна пробле­ма розроблення і затвердження нової мережі економічних районів, яка б відповідала потребам подальшого розвитку держави.

У 1990-х роках економіко-географами і економістами України було запропоновано декілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. У запропонованих варіантах економічними районами Украї­ни визначаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів у системі союзного поділу праці. До них нале­жать Північно-Східний, Донецький, Придніпровський, Столичний, Подільський, Західноукраїнський. Однак різні теорії і пропозиції щодо економічного районування не знайшли належної підтримки і дискусії з цих питань тривають. На основі пропозицій сучасних вчених щодо доцільності економічного районування Кабінет Міністрів України зап­ропонував так мережу економічних районів.

- Донецький (Донецька і Луганська області);

- Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровог­радська області);

- Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

- Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

- Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівсь­ка області);

- Подільській (Вінницька, Тернопільська. Хмельницька області);

- Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївсь­ка, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

- Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чернівецька області).

Проте запропонований варіант мас і свої недоліки. Цей проект еко­номічного районування ляже в основу майбутнього територіального визначення економічних районів з урахуванням можливостей і адміністративного-територіального поділу держави, що сприятиме вдос­коналенню мережі економічних районів України.

Розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів. Практичне значення економічного районування полягає в тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики. Воно використовується в практиці територіального управ­ління господарством, сприяє вибору доцільних варіантів розміщен­ня нових виробництв та вдосконаленню територіальної структури гос­подарства. Економічне районування дає можливість практично втілю­вати в житія так проблеми:

- поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей України на основі здійснення раціонального розміщення продуктивних сил.

- посилення інтеграційних процесів в економічному розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу

- зростання ринку власних товарних ресурсів і витіснення то­варів іноземних фірм, які можуть вироблятися підприємствами Ук­раїни;

- загальне піднесення рівня життя і добробуту населення. При цьому обґрунтовуються основні завдання й показники соціально-еко­номічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, еконо­мічних і екологічних проблем.

Отже, економічне районування є науковим методом територіаль­ної організації народного господарства і, водночас, одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.