Лекции Укр культура

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДОНБАСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

КАФЕДРА «ПРИКЛАДНА ЛІНГВІСТИКА ТА ЕТНОЛОГІЯ» СЕКЦІЯ «УКРАЇНСЬКА МОВА ТА НАРОДОЗНАВСТВО»

НАМАКШТАНСЬКА ІННА ЄГОРІВНА, НОВИКОВА ЮЛІЯ МИКОЛАЇВНА

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

(модуль «Українська етнокультура»)

Конспект лекцій для студентів усіхспеціальностей

денної і заочної форм навчання

Макіївка

2011

УДК 908.УКР Н-73

Намакштанська І.Є., Новикова Ю. М.

Н-73 Історія української культури (модуль «Українська етнокультура»). Конспект

лекцій. – Макіївка: ДонНАБА, 2011. – 126 с.

Конспект лекцій містить матеріали з історії української культури, зокрема української етнокультури. Розглядаються аспекти матеріальної і духовної культури українського народу, становлення і розвиток сучасної літературної мови, особливості національного характеру українців, краєзнавство тощо.

Призначений для студентів технічних вищих навчальних закладів, викладачів, магістрантів, аспірантів, а також стане у пригоді всім, хто цікавиться українською культурою.

УДК 908.УКР Н-73

2

ЛЕКЦІЯ 1 Особливості етногенезу українського народу

1.Поняття «етнічна культура».

2.Етапи етнографічних та етнокультурних процесів становлення українського народу.

3.Походження назви «Україна».

4.Культурно-історична своєрідність регіонів України. Південно-Східна Україна. Донбас.

1. Поняття «етнічна культура»

Культура – це сукупність матеріального і духовного надбання людства, нагромадженого, закріпленого й збагаченого упродовж історії, яке передається від покоління до покоління («Універсальний словникенциклопедія». – К.: Ірина, 1999).

Культура включає в себе предметні результати діяльності людей (матеріальна культура), а також знання, вміння, навички, етичні та правові норми і рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, форми та способи спілкування людей (духовна культура).

Український народ розвивав свою культуру (етнокультуру), сприймаючи і культурні здобутки інших народів, творчо засвоював і пристосовував їх до свого вжитку, давав їм своє оригінальне, національне забарвлення. У такий спосіб він обертав світовий культурний чинник у чинник національної культури.

Українська культура – це єдине ціле матеріального і духовного народів, які проживали на теренах нашої держави, все те, що було створено нашим народом, усіма його соціальними верствами. Цілісність української культури означає розгляд національного, своєрідного у взаємозв’язку із загальнолюдським.

Поява відомостей про культуру та побут українського народу відноситься до ХV століття, коли українці сформувалися в окремий етнос.

Етнос – спільнота людей (плем’я, народність, нація), що історично склалася та має соціальну цілісність і оригінальний стереотип поведінки.

Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків на найдавніших східнослов’янських територіях Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття серед корінного слов’янського населення цього ареалу.

3

Ареал (лат. area – площа, простір) – зона поширення мов, діалектів, а також окремих фонетичних, лексичних, граматичних явищ певної мови чи діалекту.

О.Мартиненко визначає такі основні функції культури: Трансляційна функція. Передає новому поколінню духовні цінності

минулого. Створює можливість для діалогу поколінь, поєднує минулий і теперішній час, готує прихід майбутнього. Важливу роль у здійсненні цієї функції виконує традиція як засіб збереження і відтворення певних образів і цінностей, органічно пов'язаних з новацією засобом відновлення духовної культури.

Соціалізуюча та адаптаційна функція. Дозволяє кожному індивідові, включеному в процес сприйняття і засвоєння цінностей і норм, що існують в соціумі, формуватися як особистість. Саме в процесі соціалізації особистість набуває соціальних якостей, самореалізується в певних видах діяльності, стає суб'єктом соціальних процесів, що саморозвивається. Завдяки цій функції духовної культури індивід, спільнота чи соціальна група адаптуються, пристосовуються до змін природного і соціального середовища. Адаптаційна функція духовної культури дозволяє людям, які керуються її цінностями і нормами, звичаями і традиціями, використовувати середовище для своїх потреб та інтересів.

Пізнавальна функція. Її сутність полягає в озброєнні людини знаннями, необхідними для опанування силами природи, для пізнання суспільних явищ і тенденцій їх розвитку, для визначення, у зв'язку з цим, певної лінії поведінки, громадянської позиції. У здійсненні цієї функції вирішальна роль належить такому компоненту духовної культури, як наука. Вона генерує нові знання та знаходить нові шляхи та засоби реалізації отриманих знань в технічних засобах, у практичній діяльності. Важливу роль у здійсненні пізнавальної функції духовної культури відіграє мистецтво, яке здатне проникнути в найпотаємніші куточки духовного світу особистості, в її надії, прагнення, радощі, тривоги, сподівання.

Нормативно-регулятивна функція. Духовна культура, з огляду на цю функцію, є системою суспільних цінностей і норм у сфері міжособистісних відносин. Суть її полягає в тому, що духовна культура виступає в якості ідеалів, норм, зразків поведінки, визначає особистості певні стандарти і правила, згідно з якими складається спосіб життя людей, їх настановлення та ціннісні орієнтації, рольові очікування і засоби діяльності. Ця функція підтримується суспільною думкою, мораллю, правом. Вона є оцінювальним поняттям, яке визначає відповідність особистості соціальним нормам та ідеалам. Регулює повсякденну поведінку людини в основних сферах соціального життя.

4

Комунікативна функція. Духовна культура за допомогою соціальних зразків, сенсів, символів, значень, габітусів дозволяє індивідам в суспільстві досягати порозуміння, згоди, розділити єдине смислове поле та в подальшому створювати нові смисли, які описуватимуть загальні ідеї соціальних спільнот.

Це свідчить про те, що духовна культура є одним з найбільш цікавих та актуальних соціальних феноменів сучасності. За допомогою духовної культури відбувається формування особистості, її поглядів, світогляду, ціннісних орієнтацій, настановлень, освоєння надбань світової і вітчизняної культури, відбувається передача знань, умінь, навичок від покоління до покоління, від особистості до особистості.

З самого початку нашої ери (від племен зарубинецької культури) на Наддніпрянщині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежуються місцеві етнографічні риси, які згодом стали характерними ознаками української побутової культури (зокрема, традиція білити житла зсередини і ззовні вапном або крейдою, розмальовувати піч квітами і птахами, робити призьбу й оздоблювати її червоною глиною тощо).

Услід за М. Грушевським, вважаємо, що історія українців як окремого етносу починається від середини І тис. нашої ери, тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу розвивається український етнос. Дослідники вважають, що саме з середини І тис. нашої ери «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів – французів, іспанців, чехів, поляків».

Історична наука ще остаточно не з'ясувала багато питань щодо походження українського народу. Вперше термін "Україна", який згодом став похідним для назви цілого народу – українського, було зафіксовано у Київському літописі у 1187 році. Нині існує чимало наукових версій щодо походження цього слова. Одна з них, яку пропагували й відстоювали в Росії, пояснює його зміст як "окраїна", "окраїнна земля" – околиця Росії. Лише з часом його зміст змінився і став використовуватися в значенні “край” або “країна”, а потім і як назва самостійної держави. Умови, які визначили формування української нації, – необхідність об'єднаної боротьби проти степових кочівників – загального ворога, який загрожував Київській Русі та її окремим землям. Саме там, на границі зі степовим світом (на "окраїні"), формувався етнонім “Україна".

Етнонім (від гр. ethnos – народ і onyma – ім’я, назва) – назва народу, племені, етнографічної групи, народності, нації. Напр.: українці, слобожанці, сіверяни,

древляни, анти, склавіни, скіфи та ін.

5

Нація – конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, певними рисами культури і характеру.

Загальне визнання терміну “Україна” відноситься лише до ХVІІ ст. Але цей термін існує поруч з іншим терміном – "Малоросія", яким стали називати Україну після приєднання до Московської держави. Назва “малороси” означала провінційнуокраїну, це й прискорилопроцесформування таких назв, як "козак" і "українець". Лишилися у свідомості українців і початкові назви - русин, русич, руснак, руський. Французький офіцер П’єр Шевальє зазначав у своїх записах: "Країна, де мешкають козаки, зветься Україною". Українські автори ХVІІ ст. постійно підкреслювали, що козацька Україна – продовжувач Київської Русі.

Лише у ХІХ ст. широко використовуються назви “Україна”, “українці”, що пояснюється надзвичайно складною історичною долею нашого народу. Етнічна територія України була поділена між кількома державами. Проте український народ творив свою мову, самобутню культуру, літературу, мистецтво. Паралельно із спільноетнічною виникають реґіональні назви, адміністративні назви місцевостей. Характерними для Карпат є етнографічні назви – гуцули, бойки, лемки. В історичному розумінні частину Карпат сприймаємо під назвою Галичина (Східна Галичина), а південні схили – це Закарпаття.

2. Етапи етнографічних та етнокультурних процесів становлення українського народу

В етнографічних та етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, вченівиділяють кілька етапів.

Етапи етнографічнихта етнокультурних процесів становлення українського народу

I. Трипільська доба (V-ІІІ тисячоліття до н.е.).

II. Післятрипільська доба (ІІ тис. до н.е.).

III. Скіфо-сарматська доба (VII ст. до н.е. – III ст. н.е.).

IV. Слов'янська доба (Ітис. н.е.).

V. ДобаРусі-України(відVIIст. н.е.).

Трипільська доба. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім території сучасної України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Трипільці були першими і найдавнішими хліборобами на наших землях. Дуже великий інтерес становить гончарство, яким найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски,

макітри, керамічні писанки та ін. У сучасному гончарстві, вишиванках,

6

килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва. Отже, українці успадкували певнусумуелементів матеріальноїкультури трипільців.

Післятрипільська культура. НамежіІІІ-ІІтис.дон.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Існує припущення, що трипільці були раптово знищені іншими племенами. Велике поширеннявцейчаснабуваєбронзоливарневиробництво.Епохабронзипринесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищили і землеробство. Якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то новулюдність слід розглядати як індоєвропейську расу, яка у II тис. до н. е. займає панівне становище не тільки в Україні, але й у Греції та Італії. Мова трипільських племен ІІІ-ІІ тис. до н.е. мала декілька діалектів, які пізнішелягливосновупраукраїнськоїмови.

Скіфо-сарматська доба. На теренах між Дністром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племена та ранні держави. Наймогутніші з них – Скіфія, Кіммерія, античні держави Північного Причорномор'я. НаселенняУкраїни цієї доби поділялось на дві групи: напівкочове, що заселяло степ, та скотарськохліборобське, що заселяло лісостепову та лісову зону. Пам'ятки культури сарматів мають спільні риси зі скіфськими, відбуваються тісні зв'язки між кочовими племенами та скотарсько-хліборобськими. Антична колонізація принесла на територію України основнідосягнення грецькоїцивілізації у всіх сферах людської діяльності. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи звичаїв, побуту місцевих племен. Письмо греків Північного Причорномор’я стало зразком для створення сучаснихписемних систем свiту. У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. У нашому уявленні скіфи – це кочові племена. Деякі дослідники, зокрема В. Шпак, висловлюють сумніви щодо того, чи можна вважати, що знаменита скіфська пектораль створена дикими кочівниками, все життя яких проходило у мандрах. Проте залишилося чимало знахідок скіфської культури, які свідчать про те, що скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, одяг скіфи вишивали на плечах, рукавах, грудях; носили широкі шаровари, на голові – башлик. Письменних пам'яток скіфів небагато. Спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук – ґ, який відрізняє ці мови від російської. Одяг сарматів складався з короткої сорочки, штанів,пояса, м'якихшкірянихчобіт.НайбільшийінтересдлянасстановитьІст.н. е. – період, безпосередньопов'язанийз історієюсхідногослов'янства, багатовіковий розвитокякогоспричинив формування українськогонароду.

Слов'янська доба. У II ст. н.е. слов'янські племена відроджують традиційні види ремесел, хліборобство, виникають потужні металургійні центри, розширюється гончарне та скляне ремесло, формується нова, яскрава і самобутня,

7

слов'янська культура. У II ст. германські завойовники (готи) поневолили прилеглі до України землі і вирушили на Волинь. Готи ніби розрізали єдиний слов'янський масив на дві половини з центром у Подністров’ї, де з середини III ст. формується своєрідна слов'янська культура. У V ст. складаються великі міжплемінні союзи слов'ян – антське та склавінське об'єднання. Михайло Грушевський висловив думку, що анти – це пращури українського народу. Такі племена, як древляни, поляни, хорвати, сіверяни, дреговичі, родимичі, в'ятичі, кривичі, ільменські слов'янисталиосновоюдержавногоутворення (уVIII-IXст.)– "Руська земля". Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи. Давньоруський період в історії України був часом її розквіту та єдності. Найбільший розвиток отримали література, архітектура, живопис. Чимало дискусій точиться стосовно етнічної приналежності Київської Русі. Вчені радянського періоду доводили, що Київська Русь була колискою трьох братніхсхіднослов'янськихнародів– українського,російського,білоруського.

Михайло Грушевський вважав, що кожен народ має свою історію. Українці, на його думку, ведуть свій початок від антського союзу племен і у добу Київської Русі стають українською народністю. Отже, М. Грушевський ототожнював КиївськуРусьз українськиметносом, не відкидаючи історичноїпричетностідонеї російськоїтабілоруськоїнародностейяксамостійнихскладовихслов'янства.

3. Походження назви «Україна»

З'ясування проблеми походження назви «Україна» пов’язане з двома поширеними в літературі основними версіями, згідно з якими це слово вживається у значеннях «окраїна» та «країна». Поняття «окраїна» переважно пояснюється, як «земля, що лежить скраю», а в найбільш широкому розумінні – як пограниччя двох етнокультурних світів: слов'янського землеробського та кочового степового. У значенні «країна» назва «Україна» вживається на означення якоїсь конкретної території – краю, країни.

У писемних джерелах слово «Україна» вперше зустрічається в Іпатіївському літописі під 1187 р. Переповідаючи події, пов'язані зі смертю князя Володимира Глібовича, який боровся з половцями, його автор зазначив: «плакашеся по нем всі переяславці. О нем же Україна [Оукраина] много постона». Виходячи з того, що назва «Україна» ввійшла до цього твору поряд із багатьма прикладами усної словесності, український дослідник С. Шелухін уважав, що за тогочасними уявленнями під Україною розумілася вся руська етнічна територія з її населенням. Тотожність понять «Русь» і «Україна» цей дослідник аргументував ще одним рядком Іпатіївського літопису, де під 1185 р. з нагоди загибелі того ж князя було записано, що по ньому «Русь затужила».

8

Загальнонародне розуміння поняття «Україна» у значенні «країнатериторія» простежується і у фольклорній традиції. Наприклад, у славнозвісній думі про Байду турецький султан за зраду християнській вірі обіцяв зробити його «паном [володарем] на всю Україну». У чумацьких піснях надибуємо таке явище, як прохання героя насипати високу могилу, звідки було б видно всю Україну. Воно також яскраво розкривається в популярній народній пісні, де Сокіл каже Орлові: «Даю тобі, брате, всі області мої, а сам я полину в чужу україну, в чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку». Отже, в етнічній пам'яті та світобаченні українського народу поняття «Україна» ототожнювалося із самостійною окремою землею або країною.

Утвердження в XVI-XVII ст. назви «українець», «українці» на означення всієї людності, що проживала на території України, значною мірою завдячується зростанню впливів та авторитету козацтва, яке у XVI ст. асоціювалося з назвою «руські люди». Самоназви «козак» та «українець» в етнічній свідомості сприймалися майже як тотожні. У тогочасній літературі Україну іменували «Країною козаків», а українців – «українською козацькою нацією» чи «нацією козаків». Густинський літопис свідчить, що в уяві польських королів «люд», який проживав в Україні, асоціювався з козаками: «цей нарід козаками нарікошася», а живе він «по своєму древнему обичаю». Але поряд з утвердженням самоназв «козаки» та «українці» не переривалася традиція вживання давніших етнонімів «руси», «русичі», «руські», «русини» на означення населення окремих етнічних земель. У літописних творах етноніми «українець» і «русин» вживалися як синонімічні.

4. Культурно-історична своєрідність регіонів України. ПівденноСхідна Україна. Донбас

Культура великих багатомільйонних народів неоднакова. Наприклад, в Італії виділяють такі культури: ломбардську, тосканську, сицилійську, сардинську, які в межах загальної італійської спільноти різняться між собою. Так і в українців культурні особливості різних земель значно різняться. Культура бойків, лемків, волинян, слобожанців мають свої місцеві відмінності, але тільки в межах загальної та спільної для всіх них української культури.

Як відомо, Україна протягом століть мала кілька адміністративнотериторіальних поділів, які розмежовували її на паланки, губернії, провінції, повіти, області та райони. Існує і поділ України на основі історико-

9

етнографічних ознак, за якими виділяють такі історико-етнологічні райони

України:

1.Середня Наддніпрянщина

2.Поділля

3.Полісся

4.Волинь

5.Карпати

6.Слобожанщина

7.Полтавщина

8.Південь (Таврія).

1.Середня Наддніпрянщина – сучасні Київська, Черкаська,

Дніпропетровська області, східна частина Кіровоградської, західна – Полтавської та Чернігівської. Ця зона історично пов’язана з територіальним центром формування української народності, української мови.

2.Поділля – частина сучасної Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської обл., Хмельницька і Вінницька (займає басейн Південного Бугу і Лівобережжя Дністра). Перші згадки про Поділля (у значенні «Русь долішня») - в офіційних документах середини XIV ст.

3.Полісся – охоплює басейн Прип'яті та сусідні райони лісової смуги. Перші згадки цієї назви - в Іпатіївському літописі. Назва споріднена зі словом «ліс» (лісиста місцевість, біля лісу).

4.Волинь – територія у північно-західній частині України між Поділлям на півдні і Поліссям на півночі. Охоплює Волинську, Рівненську, Житомирську обл., північну частину Тернопільської та Хмельницької. Назва походить від найменування давнього міста Волинь (за назвою східнослов’янського племені волиняни), що вперше згадується в 1018 р.

5.Карпати (Закарпатська, частково – Львівська, Івано-Франківська, Чернігівська обл.). Назва виникла у праіндоєвропейській мові, пов’язана зі словами «скеля», «мешканці гір». Як окремі райони виділяються

Прикарпаття, Закарпаття, Буковина (Чернівецька обл..), Покуття

(рівнинна частина Івано-Франківської обл..), Галичина (Львівська, ІваноФранківська, частина Тернопільської обл.), Гуцульщина (частина ІваноФранківської, Чернівецької та Закарпатської обл.). Назва Буковина – від «буковий ліс»; Покуття – від південно-східний «кут» Галичини; Галичина – від найменування столиці Галицько-Волинського князівства – міста Галич; Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина – від назв корінного населення (див. нижче).

6.Слобожанщина (Слобідська Україна) – сучасні Донецька,

Харківська, частково Сумська, Білгородська, Курська і Воронезька області). Переселенці одержували певні пільги – "свободи". Назва виникла від способу

10