Лекции Укр культура

поселення українців на цих землях – слободами, невеличкими селами, вільними на деякий час від податків. Простежуються тісні культурнопобутові зв'язки Слобожанщини з сусідньою Полтавщиною (нерідко визначається як спільна з нею етнографічна область).

7.Полтавщина – розміщена по правому берегу р. Ворскли. Уперше згадано в Іпатіївському літописі у 1174 р. під назвою Лтава, Олтава, в основі якої – балтійське слово «глина». Так само зветься притока р. Ворскли.

8.Південь (Таврія) – область, яка в минулому охоплювала колишню Новоросійську губернію. Своєрідність цього історико-етнографічного району

–строкатість етнічного складу населення, його соціальна рухливість.

Етнологічні групи українського народу (західноукраїнські обл.)

Українські горяни: гуцули, лемки, бойки Лемки (розселені на схилах Бескид, у межиріччі Сяну і Попраду, а

також на захід від річки Уж). Свою назву, починаючи з XVI ст., одержали від сусідніх народів внаслідок вживання в розмові діалектної частки "лем" (у значенні "лише"). М. Худаш вважає, що назва мотивована іменем Лемко.

Бойки розселені у межиріччі Сяну і Ломниці, між передгір'ями Карпат і на півдні – верхів'ями річок Ужа і Тересьви. Походження назви: деякі дослідники (С. Верхратський), за аналогією з лемками, пов'язували з особливостями їхньої лексики («бойє» – «так»), інші (І.Вагилевич, Я. Головацький) – з кельтськими племенами бойків, сучасні – із загальнослов'янським антропонімом (власним іменем людини) – Бойко, поширеним з найдавніших часів.

Гуцули розселені в ряді суміжних районів Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей. Питання походження назви "гуцули" остаточно не з'ясовано. Одна з версій – від румунського слова «гоц», «гуц» («розбійник»), «гуцати» («кочувати»). Не витримали критики концепції про східнороманське або давньоруське (від уличів – «улус», що означає «плем’я») походження гуцулів. Найновіша гіпотеза їх антропонімічного походження базується на даних мовознавства.

Південно-Східна Україна. Донбас

Як відомо, Україна протягом століть мала кілька адміністративнотериторіальних поділів, які розмежовували її на паланки, губернії, провінції, повіти, області та райони. Існує і поділ України на основі історикоетнографічних ознак, за якими виділяють Середнє Придніпров'я, Слобожанщину, Південь України, Поділля, Полісся та Карпати. Таке поняття, як Донбас, існує в нашій історичній науці з початку XIX століття. Його походження цілком було пов'язане з геологічною наукою, яка відокремила цей реґіон України за своїми власними ознаками. А вжив уперше цю назву у

11

1827 році інженер Є.П. Ковалевський, уклавши геологічну карту Донбасу – земель, які прилягають до басейну річки Дінця. Згодом тут завдяки значним покладам вугілля та інших цінних мінералів утворився потужний промислово-економічний район.

Хоча на картах і не існує Донбас як окрема адміністративнотериторіальна одиниця, ця назва міцно прив'язалася до Донеччини і Луганщини. Зокрема в Донецьку існує видавництво «Донбас». Тут же протягом сімдесяти років видається однойменний художньо-публіцистичний журнал. І видавництво, і журнал обслуговують у першу чергу ці дві суміжні і пов'язані економічно області.

Історія нашого промислового Донбасу почалася з будівництва заводів і шахт, але згодом цей реґіон України постає культурно освоєною землею, зі своїм специфічним і часто надміру спролетаризованим обличчям. Та новітній історії цих земель передувала складна і героїчна боротьба українського народу за своє виживання, за володіння південноукраїнськими степами, на які зазіхали як північні, так і південні сусіди. Давньоруська історія тут продовжується в історії Слобідської України, в обороні та заселенні півдня України запорізьким козацтвом.

Ще з першого твору давньої української літератури «Слова о полку Ігоревім» ми довідуємося, що руські землі простяглися на схід від Києва аж до Тмутаракані, теперішнього Краснодарського краю Росії, а по шляху русичів у той край, по Дінцю, зустрічалися такі руські міста, як Денець і Білин. Зі скупих історичних свідчень відомо, що на цих землях розвивались народні обряди та звичаї, давньоруська культура, про які, на жаль, збереглося мало відомостей. Згодом цей край опиняється під татаро-монгольськими завойовниками, а пізніше, з кінця XV століття, піддається постійним нападам спочатку Кримської орди, а потім і Туреччини.

Та пам'ять про цей край як споконвічно рідний не зникає у свідомості українського народу. Основне населення цих земель під тиском ворогів хоча й перебралося на центральні та західні землі України, все ж не забувало, звідки воно. Тож коли у кінці XVI століття почалося нове широке освоєння цих земель, українці повертаються сюди, як сказано в одному з перших Описів Харківського намісництва (за 1787 р.), на «спустошену своїх прабатьків спадщину».

Землі ці, що пізніше одержують назву Слобідської України, а згодом – Харківського намісництва, Харківської губернії, у різні часи доходили до таких меж: на сході – до ріки Дону, на півдні – до Азовського моря і Дніпра, на заході – до ріки Ворскли, на півночі – до верхів'їв Псла, Дінця й Осколу. Слобідська Україна поділялася на кілька адміністративно-територіальних

12

одиниць – полки: Харківський, Сумський, Острогозький (тепер це територія Білгородської області Росії), Охтирський та Ізюмський. Керівництво полками здійснювали виборні полковники, які у своїй діяльності керувалися пільгами для українського війська та царськими указами і грамотами. Сама ж назва Слобідська Україна, чи Слобожанщина, виникла від способу поселення українців на цих землях – слободами, невеличкими селами.

В адміністративному відношенні межі Слобожанщини по сучасній Донецькій області сягали з півночі лінії Добропілля – Дружківки – Артемівська. У Луганській області межі Слобідської України простягались з півночі Луганщини до південних околиць Старобільського району. Впливи ж слобожанської народної культури можна прослідкувати ще й сьогодні набагато південніше названих адміністративних меж колишньої Слобожанщини.

Славну сторінку в історію України вписали запорізькі козаки, які впродовж кількох століть охороняли кордони рідних степів від ворогів. Десятки сіл, селищ і міст Донеччини та Луганщини можуть пишатись іменами козаків-запорожців, які заснували ці населені пункти у XVI-XVIII століттях. Так, у Переліку пам'ятних знаків і пам'ятників на честь запорізького козацтва (затвердженому Верховною Радою України) вказується, що на Луганщині козаки заснували такі населені пункти, як місто Луганськ (кол. Кам'яний Брід), селище міського типу Красний Кут, села Жовте, Нижнє, Оріхове, Пархоменко та ін. На Донеччині козаками були засновані такі міста, як Горлівка, Макіївка, Дружківка, Маріуполь, Ясинувата, Селидове, села Андріївка, Олексіївка, Криворіжжя та багато інших.

Понад двісті років проіснувала Запорізька Січ як повноправна держава, що, вийшовши на сцену політичної боротьби наприкінці XVI століття, вже через кілька десятиліть, під час визвольної війни українського народу (16481654 рр.), надала свій політично-адміністративний та військовий устрій всій Україні. Українськими землями – Гетьманщиною та Слобідською Україною – були сприйняті і поширені ті політичні, ідеологічні, культурні ідеали, які виробило в собі запорізьке козацтво. Присутність козацького елементу в соціальному, політичному і культурному житті України XVI-XVIII віків сприяло формуванню самосвідомості українського народу.

Після знищення Запорізької Січі у 1775 році її землі були роздані різним особам, переважно військовим. Сюди ж на південь починають стікатись добровільно і під примусом тисячі робочого люду, осідаючи в основному на землях, освоєних козаками-фермерами. Так, в «Історичному огляді православної християнської церкви у межах сучасної Катеринославської єпархії...» (1876 р.) зокрема про цей період і заселення

13

Маріупольщини греками писалось: «Мешканці Урзуфа, по переходу з Крима на Кальміус, зайняли під поселення собі стародавній, багатий і великий зимівник запорожця Степана Коваля. Добродушний козак-запорожець все добро і майно своє віддав грекам. У каплиці Коваля, у молитовному дерев'яному домі його, митрополит Ігнатій негайно влаштував церкву в ім'я Архангела Михайла і відкрив у ній богослужіння».

Хоча царський уряд пильно стежив за тим, щоб на цих землях якомога менше зосереджувалось українців (уряд боявся виникнення нової Січі), цей південно-східний край в основному був заселений ними.

Із викладеного вище, таким чином, випливає, що Донеччина і Луганщина підвладні впливам двох історико-етнографічних реґіонів України

– Слобожанщини і Півдня України.

ЛЕКЦІЯ 2 Мовні та психологічні особливості нації

1.Українська ментальність. Український національний характер. Етичні та правові звичаєві норми поведінки українців.

2.Історія розвитку української літературної мови.

3.Писемність і літературні традиції українців.

4.Слово в контексті етнокультури.

1. Українська ментальність

Духовна культура – це цілісна система духовних надбань народу, держави, сукупність традиційних моральних особливостей етносу, рівень освіченості, вихованості.

Менталітет – сукупність психічних, інтелектуальних, ідеологічних, релігійних, естетичних та ін. особливостей мислення народу, соціальної групи або індивіда, що проявляються в культурі, мові, поведінці.

Ментальність – інтелект, розумові здібності; психіка, психічний склад. Визначальними складниками в системі етнічної ментальності є моральні цінності та норми виховання, особливості світосприйняття, настрої та форми міжособистісних стосунків тощо. Вона не зводиться до сумарного вияву різних форм суспільної свідомості (мистецтво, релігія тощо), а є специфічним відображенням життєдіяльності етносу, становлення якого відбувається в певному географічному, історичному та культурному середовищі.

Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати "духом

14

народу". Протягом століть народ створював певні морально-етичні норми. Головними чинниками народної моралі споконвічно були повага і любов до вільної праці, гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу. З іншого боку, нещадно засуджувалися пияцтво, лінощі, нещирість, жадібність, підступність, неохайність.

Право на вільну працю народ виборював століттями, тому цінність людини вимірювалася передусім її ставленням до праці. Основу народної педагогіки становило народне виховання. З 5 років дітей залучали до посильної праці. Основним осередком виховання була сім’я.

Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом.

Учені підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.

Людина без національних запитів і прагнень – вражена "хворобою" атрофованого національного почуття. Втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо.

Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали "буржуазним націоналістом". На думку деяких російських психологів, на цьому ж ґрунті з'являється також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: ці риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, навряд чи буде характерною національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки – відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації.

Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм "пізнай самого себе", не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї актуальності й сьогодні.

Пізнати, якими ми є, нелегко. Слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу.

І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і

15

мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам'ять наших пращурів (За Г. Лозко).

Етичні та правові звичаєві норми поведінки українців

У процесі вікового досвіду життєдіяльності сільської громади виробилося багато етичних і правових звичаєвих норм поведінки. Адже громада – це така спільнота, що має певну визначену територію проживання, власність, свій уряд і, згідно з установленими нормами, регулює усі аспекти життя своїх мешканців. Первісно завданням громади було оберігати інтереси спільноти від усіх можливих внутрішніх і зовнішніх небезпек.

Селянська громада жила єдиним життям. Селяни молилися в одній церкві, разом жали жито. Потребу у спілкуванні реалізовували, ходячи разом до коваля, до млина, до олійниці, проводячи разом ярмарки, толоки, храмові празники. Дівочі та чоловічі громади існували окремо. У них дотримувалися

загальноетичних норм поведінки:

Кожна людина повинна була завжди пам’ятати про Бога. День кожної людини починався молитвою.

Великого значення надавали громадській думці. Найганебнішим вважався громадський осуд.

Кожен повинен був з повагою ставитися до старших, особливо до жінок. Усі злочини засуджувалися “на гроші” (злочинець сплачував штраф

громаді).

Хлопці й дівчата каралися за дошлюбні статеві стосунки.

Хлопці починали парубкувати з 16-18 років, а дівчата – з 15-16 років. Парубоцькі громади мали свої каси. Кошти використовували на оплату

музики і молодіжне відзначення традиційних свят за народним календарем. Ночівлі хлопців з дівчатами дозволялися й практикувалися. Це було

свого роду вихованням дотримання етичних норм поведінки.

Найбільшим злочином вважалося конокрадство. За це засуджували “на смерть.”

Великого значення українці надавали укладенню шлюбу. Тільки після одруження людину вважали самостійною. Одружена людина користувалася авторитетом.

Церква і законодавство забороняли вінчати неповнолітніх. Дівчата виходили заміж у 16-23 роки, хлопці – у 18-25 років. Народ схвалював ранні шлюби: “Рано встане – діло зробить, рано жениться – дітей до розуму доведе”. Наречених намагалися обирати зі свого села, рідко – з сусідніх. Якщо до родини приходив приймак, його брали до громади.

В Україні існував принцип соціальної ендогамії, тобто обранця шукали рівного за соціальним та економічним станом; принцип національної ендогамії, тобто обранця шукали однакової національності. Рідше українці одружувалися з росіянами та білорусами.

16

Упродовж віків сформувалися два основні мотиви вибору наречених: 1) кохання; 2) економічна вигода. Молодь керувалася коханням, а батьки зважали передовсім на матеріальний стан.

Сім’я – об’єднання людей на основі шлюбу або кровної спорідненості, які пов’язані між собою спільністю побуту та взаємною відповідальністю. Основу сім’ї становить шлюбний союз між чоловіком і жінкою, санкціонований суспільством. В Україні сім’ї моногамні. Проста – це сім’я, що складається з однієї шлюбної пари чи одного з батьків з неодруженими дітьми. Складна – це сім’я, що складається з кількох подружніх пар. Інколи траплялися неповні сім’ї – через смерть одного з подружжя. В Україні дуже рідко сім’ї ставали неповними через розлучення. Громада визнавала розлучення тільки у випадку відсутності дітей. Повторне одруження дозволялося, але не раніше як через рік після смерті одного з подружжя. За етичними та правовими звичаєвими нормами, з батьками залишався жити один із синів. Батьківська оселя і майно передавалися тому, хто за ними доглядав.

Дітей залучали до хатньої роботи з п’ятирічного віку. Фізичне та естетичне виховання було цілком засноване на християнському світогляді: не робити гріха. Моральне виховання передбачало покарання дівчині, яка до шлюбу втратила цнотливість. Її били шнурами від дзвонів, які перед тим мочили у соляній воді. Такій дівчині обрізали косу і водили разом з хлопцем по селу. Ворота обмазували дьогтем. Хлопець міг відкупитися землею чи хатою. Етнічне виховання мало основним завданням передати національнокультурні цінності нащадкам. Воно передбачало щоденну спільну молитву, розповіді про свій рід, героїв, святкування національних і християнських свят. Метою емоційно-психологічного виховання було створення позитивного мікроклімату в родині, що досягалося через щиру ласку матері, любов батька, вибачення образ, родинні урочистості, шанобливе ставлення до старших, дотримання Божих заповідей та вимог звичаєвого права.

2. Історія розвитку української літературної мови

"Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб.

У мові наша стара й нова культура, ознаки нашого національного визнання...

І поки живе мова - житиме й народ як національність. Не стане мови— не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом..."

Іван Огієнко

Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, східної групи слов’янських мов.

Українська мова має давню писемну традицію, що веде свій початок від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі. Хоча існують припущення, що у східних слов’ян могли існувати регіональні писемні традиції ще до Х ст., які були першоосновою формування спільної давньоруської літературної мови у Києві – центрі середньонаддніпрянських говорів.

17

Мова – продукт тривалого історичного розвитку народу. Становлення національної мови триває сотні, а то й тисячі років.

Україна близька 700 років була розчленована між різними державами, які викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь з ХІ ст. до середини ХХ ст. входила до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в ІІ половині ХІV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії.

І все-таки на початку ХХ ст., як констатує М. Грушевський в „Історії України-Русі”, українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб.

На думку більшості вчених, південь України є прабатьківщиною індоєвропейської мови.

Українська мова існувала вже у VІ – VІІ ст., хоча вона тоді ще так не називалася.

Аж до ХІ ст. немає надійних письмових свідчень про українську мову. З прийняттям християнства (988 р.) старослов’янська (церковнослов’янська) мова стала літературною мовою Київської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, проповіді. З часом старослов’янська мова нагромаджує більше місцевих рис, і все-таки залишається далекою від народної мови. Старослов’янською мовою написано „Повість врем’яних літ”, „Слово о законі і благодаті”, „Руську правду”, „Слово о полку Ігоревім”.

Останній в Україні нею писав Г. Сковорода.

При переписуванні траплялися відхиляння від норм старослов’янської мови. Почала формуватися мова на живій народній основі.

Українська, російська, білоруська – східнослов’янська підгрупа слов’янських мов. І. Котляревський, Т. Шевченко писали народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говорів.

Ознаки української мови фіксуються у писемних пам’ятках з ХІ ст. Існують 2 основні концепції виникнення української мови:

1.Українська мова виникла після розпаду давньоруської – ХІV ст. До поділу (російська, українська, білоруська) східнослов’янських мов, крім мовних факторів, призвели й суспільно-політичні чинники: поділ Київської Русі у ХІІ ст. на кілька князівств, руйнівна монголо-татарська агресія проти східних слов’ян, захоплення і поділ українських земель сусідніми державами.

2.Джерелом розвитку української мови, як і інших слов’янських, є праслов’янська мова, розпад якої розпочинається приблизно у VІІ ст. У становленні української мови виділяються такі періоди:

1)протоукраїнська мова VІІ – ХІ ст.

2)староукраїнська мова ХІ – ХІV ст.

3)середньоукраїнська мова кінець ХІV – початок ХІХ ст.

4)нова українська мова (Ю. Шевельов).

18

Українська літературна мова становить величезну культурну цінність, що створювалась протягом ряду століть багатьма поколіннями українського народу в особі кращих його представників – передових письменників, учених і культурних діячів.

Літературно-писемна мова є могутнім знаряддям духовної і матеріальної культури людського суспільства. Без неї неможливо уявити собі людське спілкування, розвиток літератури, науки, мистецтва, техніки. Без літературної мови неможливий був би прогрес народу, оволодіння таємницями природи, високий розвиток науки і культури. Літературна мова – це мова книжок, і вона сильно відрізняється від мови простонародної та розмовної. Носії культури є носіями і літературної мови. Саме поняття "культурна людина" в наш час нерозривно пов'язане з уявленням про людину, що володіє нормами літературної мови, її лексичним і фразеологічним багатством, різноманітними стилістичними засобами.

Українська літературна мова, яка тісно пов'язана з історією українського народу, протягом свого існування зазнала різних змін у словнику і фразеології, у граматичній будові, у різновидах стилів.

Початковим етапом існування української літературної мови, як і загальнонародної розмовної мови, є XIV століття. Під старою літературною мовою слід розуміти літературну мову, що існувала в Україні з ХІV по ХVІІІ

ст., тобто за часів української народності і початку формування буржуазної української нації (до появи "Енеїди" І. Котляревського ), і ґрунтувалася не на народній, а на книжній мовній основі. Сучасники сприймали її як писемну, а не усну мову, як мову книги. Стара українська літературна мова виконувала важливі суспільні функції, але сфера її застосування була досить обмеженою порівняно з пізнішою літературною національною мовою. Стара українська літературна мова обслуговувала спочатку лише церкву, літописання та потреби державного і юридичного характеру. Тільки з кінця ХVІ ст. старою українською літературною мовою починають користуватися в полемічній (публіцистичній), науковій і художній літературі.

Нова українська літературна мова – літературна мова українськоїнації на живій національній мовній основі. Ця мова відрізнялась від старої літературної мови тим, що між нею і живою українською мовою нема того розриву, який існував між живою мовою народу і старою літературною мовою. Нова літературна мова стала єдиною, універсальною мовою для всієї нації на живій національній мовній основі на противагу старій українській літературній мові, що базувалась на книжній, церковнослов'янській мовній основі.

Отже, нова українська літературна мова починається від появи "Енеїди" І. Котляревського. Під сучасною ж українською літературною мовою розуміється українська літературна мова від Т.Г. Шевченка ідо нашого часу.

В основі багатства Шевченкової мови лежить народна українська мова (розмовно-побутова і фольклорно-пісенна), яку поет підносив на рівень літературної мови. Тарас Шевченко розкрив багатство словника української мови, семантичні та стилістичні особливості. Мова творів Т. Г. Шевченка – її

19

лексично-фразеологічний склад та граматична будова, її стилістичні засоби – є основою сучасної української літературної мови. Поет відкрив українській літературній мові необмежену перспективу дальшого розвитку. На закладених ним основах удосконалювалась вона під пером П. Мирного, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського і, збагатившись за довгі роки новими досягненнями, розвивається тепер якмова українськоїнації.

Разом з розвитком мовної практики народу, з розвитком його політичного й економічного життя, культури й побуту, українська літературна мова значно збагатила свій лексичний склад і певною мірою удосконалила свою граматичну будову, а також оновила свою фразеологію ізасоби образності та емоційності.

3. Писемність і літературні традиції українців

Літературні пам’ятки

Українців знали не тільки з часу Київської Русі, Хмельниччини, а й задовго до того. Як видно з документів, ще за кілька тисячоліть до нової ери нашою Землею, природою, племенами, що проживали на них, державами, культурою постійно цікавилися єгиптяни, сирійці й інші народи, історики, митці, дипломати, вчені Греції (починаючи з великого Гомера й «батька історії» Геродота) й Риму, Візантії і Скандинавії, країн Центральної Європи, Франції, Іспанії, Німеччини. Саме вони, підтверджуючи зміст «Велесової книги», літописів часу Київської Русі, висновки М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Дорошенка про кількатисячолітній самодостатній генезис української етнонації, мови, держави, культури, – показують: українці є спадкоємцями великого шляху розвитку, тривалої боротьби за свою етнічну, мовну, релігійну, філософську, культурно-мистецьку особовість. І внаслідок цього вони пройшли складний, героїчний процес творення власної держави, першою вершиною якої стала Київська Русь як імперія, з якою рахувався увесь тодішній світ, а поріднитися з її великими князями вважали за честь династії Візантії й Греції, Англії й Франції, Німеччини й Швеції, Польщі й Валахії...

«Повість минулих літ» Нестора починалася наміром усвідомити й відповісти на питання: «Звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Всупереч імперсько-українофобським версіям, літописці показували: Київська Русь мала давню (ще міфічнобіблійну) передісторію, була багатоплемінною імперією з ядром у Києві. У цій державі племена жили на землях родів своїх, мали закон батьків своїх, культуру, кожне свій норов, свою мову. Найбільш розвиненим і духовно багатим було плем'я полян – прямий попередник української нації, яке ніколи не полишало землі своєї і не зраджувало своєї гуманістичної віри – філософії, ментальності.

Документи засвідчують: татаро-монголи прискорили розпад Київської Русі за етнічним підгрунтям. Ще Данило Галицький робив усе, щоб зберегти і розвинути Київську Русь в етноукраїнських межах, а князі володимиро-

20